ШУКАТИ І ЗНАХОДИТИ. У ЖОВТНІ МИНАЄ 100 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВІДОМОГО ФІЗІОЛОГА ЯКОВА СКЛЯРОВА

Теперішні лікарі, які були колись студентами Львівського медичного інституту, пригадують чоловіка невисокого зросту з вдумливим поглядом, завше зосередженого. Говорив він зазвичай тихо, але в голосі вчувалися металеві вольові нотки. Його лекції, педантично підготовлені та конкретні, розкривали величезну картину науки, перед якою ще стільки незвіданого та таємничого.

Народився Яків Скляров у 1901 році в селі Довгальовка Велико-Богацької волості Полтавської губернії. З архівних документів, які збереглися у родині, відомо, що його предки походили з запорізьких козаків, які в кінці XVIII століття переселилися до Таганрога. Зокрема, згадується прізвище отамана Скляра, який відзначився у боях з турками. Батько Якова Павловича був матросом, а мати — економкою у заможній графській сім’ї Капністів. Ймовірно, що саме спілкування з освіченими на той час людьми у графському маєтку наштовхнули родичів на думку дати синові вищу освіту.

Наукові та викладацькі здібності у Якова Павловича проявилися доволі рано. У 1922 році він вступив на біологічний факультет Полтавського інституту народної освіти. Після закінчення інституту був мобілізований до Червоної Армії, де служив до 1927 року. У 1927 році він вирішує продовжувати вчитися і вступає на лікувальний факультет I Харківського медичного інституту. Уже під час навчання він підготував підручники «Неорганічна природа» (1932) і «Фізілогія людини» (1933), які було рекомендовано для учнів робфаків та середніх шкіл.

Молодого науковця помітив учений зі світовою славою, учень І.Павлова Ю.Фольборт. Співпраця з Фольбортом стала центральною віссю у житті Якова Склярова, завдяки якій він виріс як науковець та як особистість. Спільна робота та копіткі наукові досліди, коли доводилося цілими днями вести спостереження за піддослідними тваринами, переросли у справжню чоловічу дружбу.

Вже в 1936 році Скляров захищає кандидатську дисертацію і тоді ж стає доцентом кафедри нормальної фізіології. У той період вчений досліджував процеси вищої нервової діяльності, вивчав односторонні умовні рефлекси та взаємодію півкуль головного мозку. Наукові пошуки викладав у монографії «Фізіологія вищої нервової діяльності» (1955), яка пізніше була видана японською мовою Осакським університетом.

Під час Другої світової війни Якова Склярова було призначено начальником Головного польового евакопункту та головним терапевтом 10-ої гвардійської армії.

Після демобілізації у 1946 році він став завідувачем кафедри нормальної фізіології Чернівецького медичного інституту. Робота в Чернівцях сприяла тому, щоб Яків Скляров розпочав самостійну роботу з організації наукової школи. Тоді так було заведено: у кожному колективі формувався лідер, ідеї якого втілювали у життя його учні. Під керівництвом Якова Павловича було тоді захищено понад десять кандидатських дисертацій. При цьому Яків Павлович не мав навіть ступеня доктора медичних наук. Докторську дисертацію він захистив лише у 1950 році.

З 1952 року Яків Павлович переїжджає до Львова і очолює кафедру нормальної фізіології. Цю посаду він обіймав до 1974 року. Водночас виконував обов’ язки проректора по науці. Кафедра досліджувала медіаторно-ферментні процеси в органах травного тракту. На той час це був авангард науки. Другим напрямом наукових пошуків було вивчення функцій вищої нервової діяльності. З ініцативи професора Якова Склярова почалися дослідження трускавецьких вод, зокрема східницького басейну. Саме це посприяло тому, щоб Міністерство охорони здоров’я СРСР зініціювало виділення коштів на розбудову трускавецького курортного комплексу. Протягом усієї наукової діяльності професором Яковом Скляровим було підготовлено 32 кандидати наук та 12 докторів наук, з-під його пера вийшло шість монографій, під його керівництвом було організовано десятки наукових конференцій та з’їздів. Його наукова школа не втратила традицій дотепер. Однак скрутне становище, в якому опинилася наука, хронічне недофінансування не дає змоги розкритися новим талантам.

Яків Павлович був людиною широких поглядів та уподобань. Усі пам’ятають його захоплення мистецтвом, багату бібліотеку та рідкісні картини, які прикрашали його скромне помешкання. Увесь вільний час він витрачав на полювання та риболовлю. Наступного дня після риболовлі вчений часто шокував співробітників кафедри власною інтерпретацією незрозумілого фізіологічного явища. Здебільшого його гіпотези підтверджувалися експериментально.

Мешкав Яків Скляров неподалік парку Кайзервальд, де частими гостями були люди зі світовими іменами: Олександр Углєв, Платон Клімов, Микола Лебєдєв, Константин Смірнов, Георгій Караванов, Пилип Сєрков. Ці імена для пересічної людини нічого не говорять, однак для становлення вітчизняної медичної науки вони свого часу були ключовими. Це була епоха особливого розквіту фундаментальних відкриттів, коли вірили, що людині от-от буде забезпечено безхмарне довголіття. Нині хтось може дорікнути, що позитивні науки не зуміли вберегти людину від нових катаклізмів, а медицина — від нових хвороб. Проте слід пам’ятати, що люди, які творили цю науку, були жертовними в найширшому, християнському, розумінні. Це були справжні інтелігенти, які на кін свого життя клали ідею служіння людям, науці, істині. Яків Павлович не був віруючим. Він був агностиком, віддаючи данину своїй епосі. Але його завше чарувала мудрість та гармонія живої людини і він вірив в існування Всесвітнього Розуму, який потрібно шукати та знаходити.

Сьогодні справу батька продовжують сини — Олександр та Євген. Обидва доктори медичних наук, обидва очолюють кафедри Львівського медичного держуніверситету ім. Данила Галицького. На їхню думку, батько їм дав те, чого неможливо набути в усіх університетах — почуття відповідальності за свою долю.