ШТУРВАЛ — НА СЕБЕ

18 березня видатному конструкторові авіадвигунів, Герою України Федорові Муравченку виповнилося б 81. Для когось — солідний вік, а для нього, здавалося, час благодатних жнив. Адже стільки за ці роки він засіяв розумного і доброго — вічного! Однак доля розпорядилася інакше: 8 лютого зупинилося раниме, невгамовне серце Федора Михайловича, згас його невсипущий розум, який збагатив не лише вітчизняну, а й світову науку, — з життя пішов творець загальнолюдських цінностей.

Федір був восьмою дитиною з дев’яти дітей Варвари Миронівни та Михайла Юхимовича. Голод і хвороби забрали життя сімох. Вижили тільки два сини: молодший Федір і старший Іван.

Так, Муравченки, які пропрацювали все життя на землі, про голодомор не з книг дізналися. Сьорбнули сповна і сталінської колективізації, і гітлерівської окупації, і повоєнної розрухи. Вистояли. Не втратили віри в добро та справедливість. У тому середовищі й формувався характер Федора Михайловича.

Починалася його кар’єра 1944-го в... сільській кузні. Було тоді призовському ковалю неповних 15 років. Хоча Федора все ж більше вабило не до горна, а на риболовлю чи полювання, які так і залишилися невмирущою пристрастю на все життя.

— Він завжди був лідером, — згадує співучениця Федора Михайловича, його дружина Зінаїда Іванівна. — Ще в школі очолював усе і вся. Коли тільки встигав?! Адже до школи-десятирічки йому доводилося щодня добиратися в райцентр пішки. І у відлигу, і в завірюху... Федора Михайловича дуже поважали вчителі — за працьовитість, начитаність, старанність у навчанні. З математики та фізики йому в усій школі не було рівних...

Давно все це було, а ніби вчора — і випускний у школі, і скупі на прощання проводи, і шлях на залізничну станцію, звідки, вмостившись на даху вагона товарного поїзда, Муравченко поїхав у Харків вступати до авіаційного інституту.

Із навчанням у ХАІ у студента Федора Муравченка не було особливих труднощів. Проблема полягала в іншому — без матеріальної підтримки з дому жити було ні на що. А чим у ті повоєнні роки могли допомогти синові його батьки, які все життя пропрацювали в селі? І Федір підробляв де тільки міг. Звісно, виручала стипендія. Але грошей завжди було обмаль.

Чи не тоді народжувався Муравченко-економіст? У кожному разі, з-поміж однокурсників він вирізнявся не лише кирзовими чобітьми та солдатською шинеллю, які на початку були основним «обмундируванням» відмінника ХАІ.

1954 року Федір Муравченко з червоним дипломом інженера-авіамоторобудівника прибув у Запорізьке ОКБ №478 (так називалося тоді ЗМКБ «Прогрес», тепер це — ДП «Івченко-Прогрес»). Починався новий етап у розвитку вітчизняної авіації — ера газотурбінних двигунів, і Олександр Івченко, який керував тоді конструкторським бюро, почав добирати на своє підприємство випускників авіавузів із усього колишнього Союзу. Так Федір Михайлович опинився в Запоріжжі.

Більшість молодих спеціалістів прагнула попрацювати у відділі компресорів, де виготовляли один із головних і дуже складних вузлів двигуна. Але брали туди не всіх, а найбільш здібних. Муравченка взяли.

Пощастило? Проте хіба шлях у конструктори визначається фартом? Тут безпрограшним є тільки один варіант — знання. У конструкторів не буває талісманів. Їм доводиться покладатися лише на себе — на своє терпіння і працю.

Муравченку робота давалася легко. Може, стало вирішальним органічне поєднання особистої цілеспрямованості і професійної готовності до роботи конструктора, таких необхідних у колективному пошуку. І на посаді рядового інженера-конструктора Федір Михайлович зумів зробити істотний внесок у перемогу газотурбінного двигуна АІ-20 в конкурентній боротьбі з виробами інших розробників силових установок. АІ-20 було запущено в серійне виробництво відразу для трьох літаків — Ан-10, Ан-12 та Іл-18.

Незабаром Муравченка призначили начальником новоствореної конструкторської бригади із запуску двигунів. Під його керівництвом уперше в СРСР було розроблено повітряну систему запуску газотурбінного двигуна (ГТД) замість складної і громіздкої електричної. Згодом нова система запуску ГТД почала широко застосовуватися на літальних апаратах як транспортної, так і пасажирської авіації, стала свого роду візитною карткою ДП «Івченко-Прогрес».

Професіоналізм, талант і самовіддача Федора Михайловича проявилися й тоді, коли він очолив бригаду камер згоряння. Муравченко зумів знайти оригінальне, новаторське рішення у їх дослідженні. Це дозволило помітно підвищити технічний рівень камер згоряння запорізьких авіадвигунів і — вперше у світовій практиці — досягти ще 1965 року ресурсу 4000 годин.

Академік Олександр Івченко, чиє ім’я пізніше, з ініціативи Федора Михайловича, присвоїли ЗМКБ «Прогрес», завжди прагнув знайти своїм виробам якомога ширше застосування в народному господарстві. У цьому конструкторському бюро свого часу «народилися» вітчизняні двигуни для аеросаней та моторних човнів, тут розробили мотопилку «Дружба», яка ще довго за всіма параметрами перевершувала закордонні аналоги і тому експортувалася в 113 країн.

Навантаживши конструкторів ідеєю «приземлення» авіадвигунів, які відпрацювали свій ресурс на «крилі», Олександр Георгійович доручив Муравченку керувати цим важливим напрямом. У стислі терміни було виконано колосальний обсяг робіт із використання авіадвигунів для газотурбінних приводів індустріального призначення: енергетика, перекачування газу й нафти, пожежогасіння. Запорізькі авіадвигуни встановлювалися на морських та річкових суднах. Федір Михайлович блискуче реалізував ідею конвертування двигунів АІ-20 та АІ-24. Було розроблено силові установки АІ-20С для суден на підводних крилах «Буревісник» і суден на повітряній подушці «Сормович», на базі двигуна АІ-24 створено силову установку АІ-23С для газотурбохода «Тайфун». А ця ж робота потребувала не тільки оригінальних конструкторських рішень, а й налагодження нових ділових зв’язків, глибоких знань у різних сферах економіки.

Муравченко як заступник Володимира Лотарєва, що очолив ЗМКБ «Прогрес» після Олександра Івченка, керував розробкою першого в СРСР турбореактивного двигуна з великим ступенем двоконтурності Д-36. Він став базовим для великого сімейства авіадвигунів різноманітного призначення. Вони стоять на літаках Як-42 і Ан-72, Ан-74 і Ту-334, Бе-200 і Ан-148. Це Федір Михайлович запропонував створити на базі Д-36 новий двигун, який підняв у небо найбільший у світі вертоліт Мі-26.

Досвід створення двигуна Д-36 широко використовувався під час розробки силової установки — д-18Т, яка не має аналогів за потужністю. Вона дала життя унікальному транспортнику Ан-124 «Руслан», а потім — і Ан-225 «Мрія» — найбільшому вантажопідйомному літаку, який будь-коли підкоряв П’ятий океан. Найбільшим досягненням у світовому авіамоторобудуванні стало створення Д-27 — принципово нової гвинтовентиляторної силової установки нового покоління для неперевершеного досі літака Ан-70.

Федір Михайлович брав участь у створенні більш як 50 типів та модифікацій авіаційних і наземних газотурбінних двигунів, які експлуатуються у 109 країнах світу. Муравченко — автор понад 180 наукових праць і публікацій, а також 42 винаходів.

Неординарні якості Федора Михайловича — не лише талант конструктора й організатора виробництва, а й неабиякий дар економіст-практика — повною мірою розкрилися на посаді генерального конструктора ДП «Івченко-Прогрес». В роки тотального обвалу радянської економіки Муравченко зумів не лише зберегти, а й примножити інтелектуально-виробничий потенціал підприємства, який і сьогодні забезпечує конкурентоспроможність його продукції на світовому авіаринку.

Тих, кому при першому знайомстві Федір Михайлович здавався людиною суворою й замкненою, потім дивували його весела вдача та делікатна м’якість. Під зовнішньою неприступністю виявлявся уважний співрозмовник із вродженим відчуттям гумору. І в повсякденній метушні буднів він зумів зберегти мудру неквапливість, властиву людям, котрі своїм корінням не відірвалися від землі.

Муравченко був глибоко порядним і небайдужим до людей. Відомо багато випадків його абсолютно безкорисливої допомоги їм. А ще більше, звісно, —невідомо: не любив Федір Михайлович про це розказувати. Напевно, символічно, що і в останньому його наказі (генеральний підписав його за три дні до своєї кончини) йшлося про матеріальну допомогу сім’ям прогресівців, які поповнилися дітьми, народженими торік.

Федір Михайлович був справді добрим. Не добреньким, а по-справжньому доброю людиною з властивою йому вимогливістю та глибокою принциповістю. Про його принциповість ходили легенди, але він завжди залишався вірним своїм переконанням. Це була людина честі, у первісному значенні цього слова.

І ще одна суттєва риса характеру Муравченка — його широка ерудиція, причому не байдужа і холодна (як механічне нагромадження фактів), а ерудиція-пристрасть, пов’язана не тільки з широкими галузями авіамоторобудування, а й з історією, культурою рідного народу. Здавалося, його однаково хвилювали і технічні параметри розроблюваної в КБ нової силової установки, і, як він сам казав, «зв’язок часів». При цьому Федір Михайлович ніколи не залишався спостерігачем. Своєю відповідальністю перед майбутнім він завжди почувався причетним до нього.

Сьогодні справу Муравченка продовжують його учні. Щаслива доля — продовжувати жити у своїх учнях. Далеко не просто було запустити в дію їхню енергію і потенціал знань, вдихнути завзяття й наполегливість, виплекати в їхніх душах духовність і прагнення пошуку. Все це на диво природно вдавалося Федору Михайловичу. Напевно, ще й тому, що сам він був навдивовижу скромною людиною і, так би мовити, звик брати штурвал на себе. Так було і під час пошуків причин іркутської катастрофи «Руслана», коли Муравченко доказово зняв усі звинувачення на адресу запорізьких двигунів. Потім виявилося, що ці докази — нове слово у світовій науці. Але клопоти на предмет його авторства Федора Михайловича, здається, цікавили найменше. З цього приводу він одного разу сказав: «Що вдієш, людська слабкість — бачити не себе, а свою непомірно велику тінь і думати, що це і є твоя справжня велич. Але хіба це не суєта суєт?»

Не було жодної по-справжньому серйозної, актуальної теми, яка б його не цікавила, над якою б він не розмірковував. Це був конструктор-мислитель, конструктор-економіст, конструктор-політик.

Федір Михайлович ще в юності розвинув у собі соціальне сприйняття реальності, а відчуття справедливості, внутрішня порядність давали йому право порівнювати себе з Дон Кіхотом, який був його улюбленим літературним героєм. Муравченко завжди оцінював людину не за посадою, а за її справами. Він, як Дон Кіхот, — син своїх милосердних справ, натхнений безсмертною своєю любов’ю не взагалі до всього людства, а насамперед до того, хто поруч. Федір Михайлович був лицарем, чиє слово ніколи не розминалося з ділом, а найголовніше — він завжди діяв і не боявся здатися смішним у своїй боротьбі за справедливість, у прагненні зробити світ кращим. При цьому Муравченко воював аж ніяк не з «вітряками» — і коли на початку 60-х років минулого століття після катастрофи під Києвом літака Іл-18 виявляв і усував дефекти АІ-20, і коли в міністерських кабінетах обстоював проект Ан-70, і коли після іркутської трагедії виступив проти політичної кампанії з дискредитації «Прогресу»... Власне, досить згадати прийняте Федором Михайловичем рішення (всупереч тодішньому недосконалому законодавству) про видачу ордерів усім, хто мешкає в гуртожитках держпідприємства, за кожен цвях якого відповідав особисто він — його керівник.

Далеко не всім було до душі донкіхотство Муравченка. Але навіть вони так і не ризикнули (такі люди на жодні «вітряки» не підуть із відкритим заборолом) засуджувати Федора Михайловича, публічно висміювати ті або інші його вчинки, котрі недоступні їхньому розумінню — не вписуються в ними ж створену систему координат, так би мовити, людських взаємин. І ціну вітанням цих людей, їхнім поздоровленням та обіймам Муравченко, напевно, знав...

Хтось із мудрих сказав: «Горе віку, який не має донкіхотів!» Справді горе. Адже донкіхоти роблять світ чистішим і добрішим. Донкіхотство Муравченка — урок як для нинішньої еліти, так і для тих, хто зараховує себе до неї.

Ми ще неодноразово відчуємо поруч дух Муравченка — у часи гірких роздумів, тяжкої самоти або душевної тривоги. Він — наша совість, яка не дає і хвилини спокою. Суддя суворий, але й найбільш справедливий, перед якими розкриваєшся весь. До дна...

Федора Михайловича вже немає серед нас, живих. Ніколи він не сяде за святковий стіл із рідними та близькими йому людьми, не відзначить із нами день народження підприємства, не зайде до своїх юних друзів — дітей із найкращої в місті навчально-виховної установи із символічною назвою «Прогрес»... Але той, хто вміє слухати і чути, завжди впізнає поруч знайомий голос Муравченка: «Штурвал — на себе!».