ШПИГУНА ВПІЙМАНО — ХАЙ ЖИВЕ НОВИЙ!

Недосвідчений спостерігач міг би припустити, що гучна інформаційна (мало не рекламна) кампанія, присвячена затриманню чергового шпигуна, мала б послужити іншим зацікавленим особам застереженням. Проте Вальтер Пінкус, журналіст The Washington Post, котрий уже багато років відстежує «шпигунські пристрасті» в Америці й не раз інтерв’ював упійманих шпигунів, виявив цілком іншу закономірність. Він стверджує, що саме в роки викриття найвидатніших шпигунів почали працювати нові члени «шпигунського клубу».

Для підтвердження своєї концепції він пропонує повернутися в 1985 рік, який в американській історії називається «шпигунським», позаяк ознаменований арештом відразу чотирьох високопоставлених співробітників американських компетентних органів: Джона Волкера, Едварда Лі Говарда, Рональда Пелтона та Джонатана Полларда. І саме нинішнього року почалася кар’єра тоді ще мало кому відомих Роберта Гансена й Олдріха Еймса, чиї імена потрапили на перші шпальти газет лише через багато років. Колишній співробітник міністерства юстиції Джон Мартін, котрий виступав на боці обвинувачення в «шпигунських» справах, цілком підтримує точку зору пана Пінкуса. Він згадує: «Тим часом як усі ми захопилися шпигунськими пристрастями, ці хлопці прагнули заповнити собою вакуум, що утворився».

Утім, лише прагненням заповнити вакуум такий ефект пояснити важко. Психологи вважають, що величезну роль відіграє чинник самовпевненості, завдяки якому ті, котрі «вагаються», дійдуть висновку, що вже їх-то ніколи не впіймають, бо вони ніколи не зроблять тих безглуздих помилок, на яких засипалися їхні попередники. «Арешти шпигунів дають початок шумуванню соку, — вважає Поль Редмонд, офіцер ЦРУ, який брав безпосередню участь у викритті Еймса. — До того ж усі навколо починають говорити про те, як багато грошей можна при цьому одержати».

Його слова підтверджує подальший розвиток подій. Саме в червні 1994 року — через чотири місяці після арешту Еймса і через місяць після того, як його визнали винним у шпигунстві на користь Радянського Союзу й засудили до довічного ув’язнення, почав власну шпигунську діяльність високопоставлений співробітник ЦРУ Гарольд Ніколсон. Вона тривала, правда, лише два роки, проте зв’язок між подіями не стає менш очевидним.

Історія самого Олдріха Еймса служить підтвердженням цієї теорії. На початку 1980-х Еймс із колегами частенько обговорювали тему про винятково високі доходи шпигунів. Ніхто з них навіть не намагався приховувати, як багато пропозицій «додаткового» заробітку встиг одержати під час основної служби. Утім, точнісінько так само вони вихвалялися, як настійливо спокушають сумами з багатьма нулями співробітників КДБ. У квітні 1985 року Еймс «дозрів» до передачі таємної інформації зацікавленим співробітникам радянського посольства, зажадавши за це 50 тисяч доларів. Згодом він пояснював, що йому просто потрібні були гроші на весілля й погоджуватися на тривале співробітництво він зовсім не збирався. Проте через місяць прогримів арешт Джона Волкера, котрий дістав лаври «найшкідливішого» шпигуна в історії військово-морських сил — він 18 років торгував американськими таємницями атомних підводних човнів. Саме це і змусило Еймса замислитися над перспективою подальшого співробітництва з радянською розвідкою. І вже 13 червня він передав у радянське посольство стос таємних матеріалів, зокрема прізвища понад десятка радянських офіцерів і контррозвідників, котрі працювали на ЦРУ чи ФБР. Серед них були досьє і на двох найцінніших агентів ФБР — Сергія Моторина й Валерія Мартинова, які обіймали високі посади в КДБ.

У серпні того ж 1985 року офіцер КДБ Віталій Юрченко видав ще двох американців, котрі працювали на СРСР — Едварда Лі Говарда, співробітника ЦРУ, що прожив подвійним життям лише рік із лишком, і Рональда Пелтона, який спеціалізувався на американських електронних засобах шпигунства. Однак у вересні Говарду вдалося втекти в Радянський Союз, і шпигунський серіал одержав свій подальший розвиток.

Та сама історія, за твердим переконанням пана Пінкуса, повторюється й тепер у зв’язку з гучним арештом Роберта Гансена. Саме тому сказані на прес-конференції, присвяченій арешту Гансена, слова генерального прокурора США Джона Ешкрофта про те, що «шпигунські операції, націлені на викрадення життєво важливих таємниць США сьогодні настійливі, як ніколи раніше», можуть виявитися набагато більш пророчими, чим думає сам прокурор. Тому, що для когось, хто досі вагається, саме ця прес-конференція може стати тією останньої краплею, яка зіштовхне його на шлях до нових сенсаційних газетних заголовків. Якщо тільки фахівці з PR із контррозвідки доти не зроблять належних висновків.