ШПИГУН, НА ЯКОГО ПОЛЮВАЛИ ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ

— Пане президенте, мені доведеться вас засмутити. Людина, котру ви просите помилувати, уже мертва — вирок виконано. — Михайло Горбачов, співчутливо, розвів руками і, очікуючи реакції свого американського колеги, став спостерігати за Рональдом Рейганом.

Було помітно, що повідомлення радянського лідера добряче зіпсувало настрій президенту США. Але колишній артист Голлівуду вмів приховувати свої почуття — він швидко перевів бесіду на іншу тему...

Ким же була ця людина, чим вона заслужила увагу керівників двох наддержав, які, відклавши інші справи, змушені були займатися його долею?

Протистояння між США і СРСР кануло в Лету, але воно залишило після себе багато таємниць. Ми маємо рідкісну можливість пролити світло на одну із найзагадковіших сторінок протиборства американських і вітчизняних спецслужб. Мова йтиме про генерал-майора Дмитра Полякова, відповідального співробітника Головного розвідувального управління, завербованого спецслужбами США.

Протягом чверті століття (!) ця людина постачала Вашингтону найціннішу інформацію про політичні, економічні й військові плани Кремля. Чекісти лише після того, як провели складну, багатоходову операцію, зуміли виявити і знешкодити зрадника.

Про ту гучну історію розповідає видатний військовий розвідник, генерал-лейтенант у відставці Леонід ГУЛЬЄВ.

«Він, як айсберг»

— Леоніде Олександровичу, існує думка, що генерал Поляков — своєрідний чемпіон серед зрадників, його діяльність у якийсь період паралізувала ГРУ.

— Я не люблю поділяти зрадників на чемпіонів і призерів, але здається, у подібному висловленні є велика частка істини. Не випадково директор ЦРУ Джеймс Вулен відзначав, що «із усіх секретних агентів США, завербованих за років «холодної війни», генерал Поляков був коштовним каменем у короні».

— Чим же визначалася ця його «коштовність»?

— Ступенем зрадництва. Обвинувальний список Полякова зайняв кілька сторінок. Він передавав на Захід усе, що міг дістати: чи то найважливіші документи генерального штабу або така «дрібничка», як журнал «Военная мысль». Він розкрив організаційні структури важливих установ Міністерства оборони, їхній штат, оснащеність технікою. Розсекретив перед нашими противниками зацікавленість СРСР у деяких наукових і технічних відкриттях, створив можливість урядам країн НАТО прийняти закон про експортний контроль у торгівлі з Радянським Союзом і нашими союзниками, зірвав проведення радянських ініціатив, спрямованих на пом’якшення тодішньої міжнародної обстановки.

Уявляєте, яким був стан деяких наших спеціалістів-міжнародників, коли під час радянсько-американських переговорів протилежна сторона наводила дані про вітчизняні озброєння, що були ближчими до істини за наші.

Особливо сильного удару Поляков завдав по військовій розвідці. Він зрадив близько двох десятків наших розвідників, які працювали в США, понад сотню агентів, завербованих в Америці, повідомив дані на величезну кількість слухачів академії, майбутніх військових розвідників.

Зрозуміло, що доля цих розвідників і агентів виявилася трагічною. Можна констатувати, що зрадник паралізував один з важливих напрямів роботи ГРУ — нелегальної розвідки на американському напрямі. Наслідки його злочинної діяльності для нашої країни важко виміряти.

Показовим є такий факт. Свого часу наші чекісти знешкодили шпигуна Олега Пеньковського. Його обвинувачували в розголошенні американцям наших космічних секретів і багатьох інших таємниць. Достатньо відзначити, що після викриття Пеньковського було знижено в званні до генерал-майора начальника ГРУ генерала армії Сєрова і головного маршала артилерії Варенцова. Але коли я попросив слідчого порівняти значимість двох шпигунів, той відповів: «Пеньковський порівняно з Поляковим ніщо. Той діяв півроку, а цей двадцять п’ять років. А секрети...» Далі зробив багатозначну паузу.

Я вже наводив слова оцінки директора ЦРУ. Наведу цитату з інтерв’ю вітчизняного керівника такого ж рівня. 1990 року шеф КДБ Володимир Крючков із гіркотою зазначав: «Лише американські агенти Поляков і Толкачов... завдали Радянському Союзу реальних збитків, а тим, на кого працювали, дали прибутки, що складають мільярди карбованців і доларів».

— А за яких обставин ви познайомилися з Поляковим?

— Відбулося це 1961 року, коли мене відправили у спеціальне відрядження до США. Полковник Дмитро Поляков тоді представляв СРСР у комітеті начальників штабів при ООН, і одночасно він був заступником резидента по нелегальній розвідці. Я поступив у його розпорядження.

Це був чоловік вищий середнього зросту, міцно складений, який рано почав лисіти. Строгий, навіть суворий. У спілкуванні з людьми — стриманий, небагатослівний, різкий. Вольовий. Підлеглі його оминали, навіть побоювалися.

...Поляков став готувати мене до «першого завдання». Воно полягало в тому, що я мав підготувати і відправити нашому агенту лист, наклеївши на конверт марку з обумовленим малюнком.

Як це часто буває в подібних випадках, виконуючи «перше завдання», я перехвилювався і відправив конверт... без марки. Вона залишилася у мене — досі пам’ятаю зображений на ній малюнок. Звісно, можна було промовчати, але я доповів Полякову про свою помилку. Що тут почалося! Гвалт, лайка, образи. «Твоє щастя, що лист цей не «бойовий», а «навчальний», — кричав Поляков. — А то я відправив би тебе до Москви завтра ж». Як пам’ятаю, «найтеплішим» висловом у його тирадах було слово «коновал»...

Реакція, слід сказати, була неадекватна до події. Наші стосунки настільки загострилися, що керівництво вирішило перевести мене в легальну розвідку, і я потрапив під командування іншого офіцера. Так зійшлися й одразу розійшлися наші шляхи.

— Як склалася подальша служба Полякова?

— Незабаром він повернувся до СРСР, працював у центральному апараті, брав участь у все тих же «американських справах». Потім його двічі посилали до Індії, Бірми, знову повертали до Москви, де він працював начальником факультету спеціального навчального закладу. Став генералом...

— Коли його завербували?

— У листопаді 1961 року Поляков став агентом ФБР. Згодом бюро передало його до ЦРУ, де він значився до 1987 року.

— Відомо, що американці створили свою формулу вербування — MICE. Її назва утворена першими літерами слів Money, Ideology, Сompromise, Ego, що українською звучать так: гроші, ідейні міркування, компромат, зарозумілість. Які з цих компонентів використовували для вербування Полякова? Що показав аналіз його життя, вчинків?

— Він, як айсберг — мав видиму і невидиму частину. Родом Дмитро Поляков з України, його батько — сільський бібліотекар. 1939 року вісімнадцятирічним хлопцем поступив до Київського артилерійського училища. Коли почалася війна — із перших днів на передовій. Командував взводом, а потім батареєю на Західному і Карельському фронтах. У тяжких боях під Єльнею був поранений. За бойові подвиги нагороджений орденами Вітчизняної війни і Червоної Зірки. 1943 року перейшов в артилерійську розвідку, потім — у військову... Мав два захоплення — полювання і теслярування. Любив купувати рідкісні рушниці, усіляку необхідну для полювання амуніцію. У столярній справі досяг досконалості — сам побудував дачу, виготовляв меблі. Причому начиняв їх такою кількістю сховків, що їх виявляли ще дуже довго після арешту.

— Все це зовнішній бік його образу — воїна-патріота, позитивного і привабливого чоловіка. А яка ж справжня суть Полякова?

— Я вже казав про його замкнутість і скритність. Причому таке ставлення у нього було не лише до підлеглих по службі, а й найближчих родичів. Показово, що він, переселивши з України в Підмосков’я батьків, майже не відвідував їх.

Ці риси його характеру уживалися із величезною зарозумілістю. Він вважав справжнім розвідником лише себе, звісно, гідним більшого, аніж мав тоді. Ось ці претензії, як мені здається, штовхнули його в «обійми» американців. Використовуючи свої офіційні контакти з представниками американської військової місії у військово-штабному комітеті ООН, Поляков попросив організувати йому зустріч із будь-ким із високопоставлених представників американських спецслужб. 16 листопада 1961 року його з дружиною запросили на прийом, який у себе на віллі влаштував генерал О’Нейлі. Тут він познайомився з агентом ФБР Ф.Джоном і ввечері того ж дня провів із ним першу конспіративну зустріч.

Говорячи про мотиви його зрадництва, не можна обминути матеріальний бік. На перший погляд, Полякова навряд чи можна звинувачувати в захопленні money. Слідчий Олександр Духанін висловився з цього приводу так: «Шпигуни рангом набагато меншим, аніж Дмитро Поляков, одержували від ЦРУ суми, що в багато разів переважали його гонорари. Поляков брав гроші, коштовності для підкупу посадовців, від яких отримував інформацію. Для себе, як запеклий мисливець, — дещо з мисливського реманенту — дорогі рушниці, спорядження, та й трошки дорогих прикрас для дружини».

Правду кажучи, я не зовсім згодний із думкою слідчого. Так, дійсно, ці подарунки, золоті штучки, сувеніри було оцінено усього в 94 тисячі доларів, але упевнений, що Поляков мав рахунок у банку, на якому, певне, і зараз лежать величезні гонорари ФБР і ЦРУ.

Тож якщо повернутися до американської формули MICE, вважаю, спочатку на зрадництво його штовхала зарозумілість, а потім — бажання розбагатіти.

— Як сам Поляков після арешту пояснював свої вчинки?

— На одному з допитів заявив, що хотів «допомогти західній демократії уникнути тиску хрущовської військової і зовнішньополітичної доктрини». А фактичним поштовхом до зрадництва нібито послужила поведінка Микити Хрущова під час його візиту до Франції та США. Наш дорогий Микита Сергійович повідомив Заходу, що СРСР робить ракети, як сосиски на конвеєрі, і пообіцяв «закопати Америку».

Слідство в справі Полякова велося вже в розпал горбачовської перебудови, і її термінологія відчувається в показаннях зрадника. Він заявив: «Я практично із самого початку співробітництва з ЦРУ розумів, що скоїв фатальну помилку, найтяжчий злочин. Безкінечні муки душі, які тривали весь цей період, так вимотували мене, що я неодноразово сам був готовий явитися з повинною. Були, звісно, мотиви, викладені в показаннях раніше, були і матеріальні мотиви. Та все ж мені здається, що в основі усього лежало як моє прагнення десь відкрито висловити свої погляди і сумніви, так і властивість мого характеру, моє постійне прагнення до роботи на грані ризику, і що небезпечніше, то цікавішою ставала моя робота. Але у своїй злочинній діяльності я не знайшов задоволення, не знайшов і друзів серед співробітників ЦРУ. Не привабили мене і капіталістичні ідеали. Я завжди й у всіх бесідах із працівниками ЦРУ вважав наше суспільство більш передовим, але мені також здавалося, що капіталізм сам собою зникне в ході існування, змагання, без холодних і гарячих воєн».

— Американці поважали Полякова? Існує думка, що хазяям головне — витиснути зі шпигуна інформацію.

— Треба віддати їм належне. Вони дорожили своїм агентом. Виконали вимогу Полякова арештувати виданих ним розвідників лише після того, як він залишив Америку. У його присутності затримали тільки одного нашого офіцера Туомі. Заради свого цінного агента ЦРУ зважилося на досить зухвалу операцію. Вони дозволили Полякову «завербувати» Пола Діллона, американського розвідника, котрий працював під прикриттям першого секретаря посольства США в Індії. У липні 1973 року на прийомі в посольстві Ірану відбулося це удаване вербування. У ГРУ летить термінова телеграма Полякова про свій успіх. Він попросив дозволу постійно зустрічатися з «джерелом». Такий дозвіл, звісно, дали.

Свій «коштовний камінь» американці забезпечили спеціальною технікою, причому дуже високого рівня. Приміром, різноманітного роду документацію (зразки конспіративних текстів, адреси в США, шифри, поштові зв’язки) вони вмонтували в ручку спінінга, котрий перший секретар американського посольства «подарував» своєму «другу», запеклому мисливцю і рибалці. Для зв’язку з Поляковим хлопці з Ленглі розробили хитромудрий спосіб. Скажімо, у газеті «Нью-Йорк таймс» у відділі оголошень приватних осіб десять днів поспіль публікували такий текст:

«Муді-Дональд Ф., будь ласка, пиши як і обіцяв. У дядька Чарльза і сестри Клари все гаразд. Вони хотіли б, щоб ти їм писав. Не забудь адреси Дейва, Дага і подружжя. Збираєшся подорожувати? Коли? Куди? Сподіваємося, що незабаром уся наша сім’я знову збереться разом. Привіт і найкращі побажання — брати Едвард Х. і Джон Ф.Клостер. Штат Нью-Джерсі».

Це на перший погляд сумбурне послання для втаємничених несло таку інформацію. «Будь ласка, пиши, як і обіцяв», — нагадування про особливі умови зв’язку. «У дядька Чарльза і сестри Клари все гаразд. Вони хотіли б, щоб ти їм написав», — готовність американців працювати через зазначений Поляковим сховок. «Збираєшся подорожувати? Коли? Куди?» На це запитання Поляков повідомив про своє відрядження до Бірми. А незабаром у тій же «Нью-Йорк таймс» з’явився новий лист:

«Муді-Дональд Ф. Надзвичайно радий був дізнатися про те, як тобі пощастило. Усе гаразд. Джон Ф.»

Чи варто дивуватися, що «Джон Ф.» під іменем Джона Морі опинився в столиці Бірми Рангуні, де постійно зустрічався з радянським військовим аташе.

Вершиною технічної шпигунської досконалості був вручений Полякову мініатюрний пристрій — швидкодіючий передавач, який на Заході називали «Брест», він за одну мить (якщо точно, то протягом 2,6 секунди) викидав величезний обсяг інформації. Поляков виконував цю операцію прямо в тролейбусі, проїжджаючи повз посольство США. До речі, одну з подібних передач вдалося засікти нашим контррозвідникам, але вони не зуміли встановити, хто є радистом.

Більш того, в останній період американці, як вони самі пишуть, ставилися до Полякова не просто як до цінного джерела, а як до своєрідного наставника-«вчителя». Вони дослухалися його рекомендацій — як переборювати дії радянської контррозвідки, користуватися зв’язком, намічати об’єкти вербування тощо.

Жертви Хитрого Лиса

— Леоніде Олександровичу, хотілося б поговорити про тих наших розвідників, яких зрадив Поляков. Джон Баррон помістив наприкінці своєї книги про КДБ таку фразу: «Попри те, що Туомі був відмінним шпигуном, назавжди залишиться загадкою, як ФБР стало відомо, хто він є насправді. Ці відомості щільно заперто в сейфах ФБР, можливо навічно, і залишаться в пам’яті маленької купки ефбеерівців». Є у нас можливість дізнатися те ж саме, що відомо лише купці людей із ФБР?

— Я вже казав, що він здав близько двох десятків наших розвідників. Найбільший резонанс мав арешт нашого агента Корнеліуса Драмонта. Це був сержант збройних сил США. Він служив секретником на військово-морській базі. Сам запропонував свої послуги нашій розвідці. Працював за гроші. Його інформація дозволяла нам бути в курсі справ з багатьох проблем американського флоту.

Слід віддати належне ефбеерівцям — вони дуже ефективно розпорядилися переданою Поляковим інформацією і приурочили арешт Драмонта до приїзду в США тодішнього міністра закордонних справ Андрія Громико. Можете уявити, як він розлютився, коли, замість бажаної реакції на виступ на Генеральній асамблеї ООН, його засипали запитаннями про підступи арештованих радянських шпигунів...

— Зазвичай у такі моменти високе начальство кричить про «лампаси», які воно бажає негайно зірвати з винних.

— Того разу це були, мабуть, найм’якші висловлювання. Американці не лише знешкодили Драмонта, а й взяли під час зв’язку двох наших розвідників Євгена Прохорова й Івана Виродова, котрі працювали під дипломатичним дахом. Їх арештували, наділи наручники, посадили в різні автомобілі і повезли до поліції. По дорозі Іван Якович, колишній фронтовик, мужній і відчайдушний офіцер, спробував звільнитися. Якщо не вдасться втекти, вирішив він, то хоч сам загину, але кілька ворогів із собою заберу. Він сидів на задньому сидінні автомобіля, руки в наручниках, поруч — конвоїри. Коли автомобіль набрав швидкість, хтось із американських контррозвідників, який не розгубився, ударом по голові оглушив його.

Наших дипломатів сфотографували, допитали і дали 48 годин на збори додому. Від наручників у Виродова на руках залишилися дуже болючі рани. І мені довелося допомагати йому збирати і пакувати речі. Американські газети обійшли зроблені в аеропорту знімки, на яких було зображено Івана із забинтованими руками, Прохорова, котрий несе валізи, і мене , що тримав на руках восьмимісячну дитину Жені.

Поляков зрадив також розвідників, відомих під прізвищем Соколови — чоловіка та дружину. З ними ми пов’язували великі надії. Вони тільки-но пройшли тривалий, тяжкий процес легалізації, і на них чекало блискуче, із розвідувальної точки зору, майбутнє. Але вони не встигли навіть розпочати роботу...

Поляков їх видав, але попросив американців зробити все, щоб підозра не впала на нього. І знову треба віддати належне нашим противникам — їм це вдалося. Схопивши Соколових, вони відразу заарештували двох радянських співробітників секретаріату ООН Олександру й Івана Єгорових...

— А як же дипломатична недоторканність?

— Вони були не дипломатами, а співробітниками, чиновниками, клерками в підрозділі ООН. Абсолютно ніякої їхньої провини в арешті Соколових немає. Зараз це точно відомо. Але тоді... В американських газетах публікувалися знімки — на них Єгорових зняли «на сховках». Поліція приїхала й арештувала їх удома. Про це повідомили пресі. Івана й Олександру виводили під спалахи фоторепортерів, під телевізійними камерами. Їх розділили. Івана кинули в камеру до кримінальників, які, слід віддати їм належне, проявили «класову солідарність» і поставилися до «російського шпигуна» цілком терпимо. Олександру ж помістили в камеру до повій. Так виглядала помста ефбеерівців. Їй, звісно, було непереливки.

Але демократія є демократія. В Америці існує маса різноманітних рухів за рівноправність жінок. Тільки-но вони дізналися про долю Єгорової, відразу організували пікетування в’язниці (так, росіянка винна, але тримати її з повіями ніхто не має права!) і зажадали перевести до іншої камери. І адміністрація відразу ж виконала їхню вимогу.

Знадобилися величезні зусилля нашого уряду, щоб визволити Єгорових, і їх зрештою відпустили в Союз. А тут, хоч і відзначили за мужню поведінку, однак довгі роки вважали винними в провалі Соколових. Тільки потім справедливість восторжествувала.

Поляков зіграв свою «чорну» роль і в житті нашої розвідниці, відомої під псевдонімом Мейсі. Це була Марія Доброва — людина незвичайної долі. Я лише тезисно позначу її життєві віхи. Дружина червоного командира їде до Іспанії воювати на боці республіканців. Там вона була перекладачем у Павлова, згодом командуючого Західним фронтом, розстріляного у перші невдалі дні війни. За Іспанію її нагороджують орденом. Потім вона бере участь у війні. Потім працює в одній з країн Латинської Америки. У США вона з’являється в ролі власниці невеликого косметичного центру. Її клієнти — в основному дружини моряків підводного атомного флоту. Її роль у запобіганні (а саме це було найголовнішим завданням військової розвідки!) раптовому ядерному удару по нашій країні важко переоцінити. Люди з ФБР, отримавши від Полякова дані про Мейсі, думали, що легко впораються з нашою розвідницею. Але Марія Доброва боролася до кінця. Вона намагалася відірватися від переслідування, а коли переконалася, що втекти не вдасться, викинулася з вікна одного чиказького готелю. Щоб помститися їй, ефбеерівці вже після її смерті поширили чутки про те, що їм вдалося її завербувати. Взагалі, життя цієї відважної жінки гідне роману...

— Існує думка, що Поляков діяв не сам, що в нього були помічники, і цим пояснюється тривалість його роботи.

— Все це пусті вигадки. Зрадництво в лавах ГРУ — рідкісний випадок. А випадок із генералом Поляковим — надзвичайний, подібних в історії вітчизняних служб, я гадаю, не було. Показовим є ось що. Ви знаєте, що у кожної спецслужби своє завдання: розвідка розвідує, контррозвідка обороняє. Існує тверде корпоративне правило — кожний зайнятий своєю справою. Але у випадку з Поляковим спецслужби пішли на те, щоб об’єднати свої зусилля і діяти спільно.

Поляков діяв сам. Хоча я не виключаю, що він зіграв свою негативну роль у вербуванні Миколи Чернова. Це наш оперативний технік, працював у Нью-Йорку, потім в апараті ГРУ, а потім у ЦК. Його завербували американці, припускаю — не без допомоги Полякова, на грунті невеликих грошових махінацій, а потім він поставляв їм документи навіть із Центрального Комітету. Його арештували, у роки перебудови потрапив під амністію, не дуже давно помер від раку.

— Однак, Леоніде Олександровичу, як же Поляков зумів протриматися чверть століття?

— ФБР і ЦРУ дало йому багато прізвиськ — Бурбон, Топхет, Дональд, Спектр, але жодне з них не відбиває повністю якостей цієї людини. Найбільш підхожим для нього було б прізвисько Хитрий Лис. Він зраджував своїх товаришів так спритно, що ніколи не був підозрюваним. До перелічених властивостей його характеру — розуму й хитрості — варто додати професійну пам’ять. Він ніби фотографував усе, що бачив і читав. Мав міцні нерви. Ніколи, навіть на знімках, зроблених у момент арешту, на його обличчі не можна було прочитати хвилювання.

І ще одна якість — звірина, інше слово тут недоречне, обережність. Поляков поставив американцям умову: сховки в Москві призначатиме сам. Вважав, що іноземні шпигуни в Москві діють за шаблоном і можуть стати легкою здобиччю контррозвідників. Та все ж наступний аналіз показав, що він тричі вважав себе викритим і знищував усі докази.

Так було 1962 року, коли Поляков уперше передав інформацію за допомогою контейнера. Тоді він, використовуючи службовий фотоапарат, прямо у своєму кабінеті перезняв секретний довідник Генерального штабу. Мікроплівку помістив у контейнер і відповідно до графіка таємних операцій вирушив у Центральний парк культури та відпочинку імені Горького. Сховок містився на одному зі стовпів огорожі і називався «Арт». Зрадник заклав контейнер і лишив відповідний сигнал — провів риску на стовпі. Уранці наступного дня Поляков сподівався побачити відповідний сигнал про вилучення повідомлення. Однак його не було. Менш досвідчений розвідник напевно спробував би перевірити схованку. Поляков не зробив цього. Майже місяць він жив у страшній напрузі, прораховував кожний свій крок і вчинок. Дихнув з полегшенням лише у вересні, коли у вже згаданій «Нью-Йорк таймс», прочитав послання про отримання посилки від «Арта».

Не минуло для нього безслідно і викриття Пеньковського. Він різко скоротив кількість конспіративних зустрічей, знищив привезене з Америки шпигунське екіпірування.

Справжнє потрясіння у нього було в червні 1972-го. В один день він, працівник центрального апарату, одержав два запрошення. Перше, нелегальне — на зустріч із прибулим до Москви співробітником ЦРУ. Друге, офіційне, — запрошення військового аташе США на прийом у посольство.

Поляков вважав, що його обчислили. Він запанікував, спробував уникнути запрошення до посольства. Зрештою довелося йти. Поводився дуже насторожено, хоча з боку колег не помічав підвищеної уваги. При прощальному рукостисканні його прямо-таки обпекло — один з американців передав послання ЦРУ. Поляков знищив його прямо при виході з посольства. І надовго призупинив свої стосунки з безтурботними, як він вважав, янкі. Цей вчинок, до речі, надовго продовжив його роботу на американські спецслужби.

— Так, Поляков виявився гідним супротивником. Тому цікавіше знати, як його зуміли знешкодити. Кажуть, це заслуга Еймса, завербованого нашою розвідкою високопоставленого працівника ЦРУ...

— Ні. Еймс тут ні до чого. Коли його завербували, долю Полякова вже вирішили.

Полювання
на «крота»

— Ви маєте до цього відношення?

— Прямісіньке. Наприкінці вісімдесятих я проходив службу в центральному апараті ГРУ, на американському напрямі. Я, як усі ми, був вражений розгромом нашої нелегальної розвідмережі в США. І, як багато інших, був незадоволений тими висновками, що зробили з провалів. Вони зводилися в основному до того, що в сумному підсумку винні самі розвідники, котрі нібито припускали багато різноманітних порушень у конспірації. У мене була інша думка.

Наші товариші, котрі працювали в США, були фахівцями найвищого класу, і всі на різного роду дрібницях не могли провалитися. Припустимо, один, ну два — могли, але не всі ж! Почався кропіткий пошук причин їхніх провалів. Не втаємничуватиму вас у всі деталі, але скажу, що вперше по-справжньому тривожний дзвінок для Полякова прозвучав за таких обставин.

Один з американських журналів — «Рідер дайджест» — надрукував главу з книги, що готувалася до виходу друком, Джона Баррона «КДБ». Така собі рекламна публікація, мовляв, незабаром побачите бестселер. Глава була присвячена арешту агентами ФБР нашого співробітника, фіна за національністю, Туомі. Я її уважно прочитав і виявив кілька дивних речей.

У главі більше тридцяти разів згадується ім’я радянського полковника Дмитра Федоровича Полякова. У ній розповідалося, як він керував підготовкою Туомі, як проводжав його в спецвідрядження. Він, як змальовував Баррон, уважно обстежив речі розвідника, щоб той, крий Боже, нічого радянського, компрометуючого не прихопив із собою в Америку.

Тут же навели інші подробиці навчального процесу Туомі, про які розвідник нібито повідомив сам після арешту. Але знову питання. Про своїх наставників, а вони йому були відомі за псевдонімами (це звичайна практика спецслужб), він розповідав такі подробиці, наводив такі обставини з їхнього життя, що відбулися вже після від’їзду фіна за океан. І котрі, природно, не міг знати. Але найдивніше: опублікована в журналі фотографія Туомі за більш детального вивчення виявилася копією знімка, що зазвичай зберігається в... особовій справі офіцера.

Аналіз глави з книги Баррона породив багато питань, але їх з’явилося ще більше, коли у томі, який вийшов, я не знайшов навіть згадування про Полякова! Це був перший дзвінок!

Ще раз найретельніше розглянули службу й життя арештованих американцями розвідників й агентів. Це був важкий і відповідальний аналіз, який не приймав жодних помилок і прорахунків. Зрештою стало ясно, що лише одна людина, тодішній військовий аташе СРСР в Індії генерал-майор Поляков, міг знати і зрадити їх...

— Відомо, що пошук «кротів», пошук зрадників у своїх лавах дуже болісно позначається на діяльності спецслужб. У ЦРУ цей процес паралізував діяльність багатьох відділів, розвив гіперпідозрілість, призвів до звільнення багатьох співробітників. Як же поставилося керівництво військової розвідки до результатів аналізу?

— Та звісно ж, не зраділо. Декому сама думка про те, що генерал ГРУ, шанований, авторитетний розвідник є зрадником, здавалася блюзнірською. Втім, підставою для сумнівів служили численні «сувеніри», подарунки, якими Поляков щедро обдаровував деяких керівних товаришів. Ось вони особливо гаряче сумнівалися.

Однак тодішній начальник ГРУ генерал армії Петро Іванович Івашутін серйозно поставився до «здобутків». Про них доповіли керівництву Міністерства оборони, і тодішній начальник Генерального штабу маршал Микола Огарков дав добро на розробку Полякова. Його під якимось приводом викликали з Індії до Москви.

— І заарештували?

— Та ні, що ви. Не уподібнюйтеся тим, хто складає небилиці про цю історію. Для арешту потрібні докази. Для початку зробили все, щоб не відпустити його назад за кордон. Медична комісія несподівано знаходить, що Полякову протипоказані виїзди в спекотні країни. Але Поляков одразу проходить медкомісію в іншій поліклініці, і її лікарі, природно, поїздки на південь не забороняють. Втім, об’єднавши зусилля, ми зуміли лишити його в Москві.

— Він, певне, щось відчув і як звичайно затаївся?

— Звісно, відчув. Їдучи за несподіваним викликом до Москви, у бесіді з американським напарником похмуро пожартував, що його чекає «братська могила». Пожартувати-то пожартував, але не затаївся.

— Проте, чекісти вже йшли по його сліду...

— Так, Поляков був блискучим розвідником, сильним супротивником. Але мушу сказати, що контррозвідники, а саме вони проводили операцію зі знешкодження «крота», теж виявилися не ликом шиті, справжні вовкодави. По крихтах стали збирати дані на перевертня. Той затаївся знову, спрацював звіриний інстинкт. Перервав зв’язок з американцями. Настав час — звільнився зі Збройних Сил і перейшов у розряд шанованих ветеранів ГРУ. Але він своє вже відспівав. Чекісти врахували особливості його психіки, зуміли так повернути ситуацію, що Поляков вирішив: знову пронесло — і вийшов на зв’язок із ЦРУ.

До речі, ви згадали про Еймса. Припускаю, що в якийсь період із його допомогою могли перевірити ще раз дані на Полякова, архів якого в ЦРУ налічував 25 томів різноманітних повідомлень.

Коли докази зрадницької діяльності зібрали, постало питання про його арешт. Виконати цю операцію потрібно було так, щоб, по-перше, взяти Полякова несподівано, тепленьким, а по-друге, щоб приховати арешт від заокеанських хазяїв, які намагалися постійно тримати цінного агента під наглядом.

Проблему вирішили, на мій погляд, блискуче. Полякова в числі інших запросили на зустріч ветеранів розвідки. Він, природно, нічого не запідозрив і, певне, готувався сказати проникливу промову про необхідність кріпити славнозвісні бойові традиції. Як і планувалося, його взяли там, де ніхто не міг нічого ні почути, ні побачити. Брали його, до речі, хлопці зі знаменитої «Альфи»...

— Як же повівся Поляков після арешту?

— Судячи з того, що мені відомо, він погодився співробітничати зі слідством. Певне, сподівався, що життя йому збережуть, може, із його допомогою спробують затіяти якусь контргру з ЦРУ. Ті, хто бачив його в момент винесення вироку, кажуть, що, почувши про виняткову міру, він знітився, зламався, ніби повітря з нього геть вийшло. Виходить, на щось сподівався.

— Хотілося б дізнатися про ту «братську могилу», з приводу якої похмуро жартував Поляков. Утікач на Захід, колишній військовий розвідник Рєзун, більше відомий у нас як Суворов, пише у своїй книзі «Акваріум» про якусь традицію ГРУ. Нібито кожному новачку в цій організації показують фільм про спалення зрадника живцем. Існує легенда, що нібито цим зрадником і є Поляков...

— Небилиць багато навигадували. Можна подумати, що в ГРУ є свій відомчий крематорій чи військова розвідка. Ніби це не найдисциплінованіша частина Збройних Сил, а якийсь латиноамериканський «ескадрон смерті». Ні, Полякова розстріляли 15 березня 1987 року. Існують правила поховання зрадників. Певне, відповідно до них поховали і його.

— Леоніде Олександровичу, якою, на ваш погляд, була б реакція Полякова, якби він дізнався, що перший цвях у його труну забив той самий недосвідчений практикант, якого він називав «коновалом»?

— Не знаю. Напевно, здивувався б. Мовляв, невже це ти, Гульєв, зміг мене відкопати?

— От ви казали, що після викриття шпигуна Пеньковського тодішніх багатьох начальників добряче знизили у званнях, їх позбавили нагород, привілеїв. Чи відбулося подібне після знешкодження Полякова?

— Я відповім словами колишнього Головного військового прокурора СРСР Катусєва, котрий в одному зі своїх інтерв’ю сказав, «що офіцерів й генералів, чиєю халатністю і зайвою балакучістю скористався Поляков, притягнуто командуванням до адміністративної відповідальності, звільнено у відставку і запас».

З приводу покарань... Один із колишніх друзів зрадника, котрий приймав сувеніри, коли почався розгляд несподівано заявив, що він ворожий агент, працює на ЦРУ. Коли ж почали старанно перевіряти його слова, з’ясувалося, що він себе... обмовив. З переляку дах поїхав. І тепер перебуває там, де мають перебувати подібні хворі. А якщо раптом вилікується, одужає — його знову чекає дуже неприємний розгляд.

— А що трапилося із сім’єю Полякова? До речі, вона була велика?

— Вони з дружиною, наскільки мені відомо, зустрілися й одружилися на фронті, мали двох синів. Один із них працював у Міністерстві закордонних справ, другий — у нашій системі. Поляков дуже любив онучку. Хотів її взяти із собою у відрядження за кордон.

Слідство показало, що ні дружина, ні сини до злочинної діяльності Полякова не мали жодного стосунку. Вони проходили в справі свідками. Як зараз живуть, не знаю. Чув лише, що один із синів працює водієм тролейбуса. Така вже логіка боротьби спецслужб — блискучі кар’єри дітей Полякова виявилися зламані.

... Адже зрадник зраджує не лише країну, армію, якісь ідеї. Він зраджує і продає насамперед свою сім’ю, дружину, дітей, пам’ять про себе. Тому, гадаю, зраднику немає і ніколи не може бути ніякого прощення…