ШЛЯХОМ ЧИ СТЕЖИНОЮ ПІДЕ УКРАЇНСЬКИЙ ТУРИЗМ ПІСЛЯ УХВАЛЕННЯ НОВОГО ЗАКОНУ ПРО НЬОГО

У когось 1 січня — свято, початок нового витка життя. А в мене — головний біль і прагнення, щоб воно якомога довше не наставало. Бо з цього дня я мушу починати жити за новим законом. Щоправда, я й до цього вирізнявся законослухняністю, але тоді було хоч більш-менш зрозуміло, дотримання яких правил гри від мене вимагають. А тепер, швидше за все, доведеться або підлаштовуватися під чужі, внаслідок чого не уникнути ламки, або мітингувати, або вимушено грати за власними правилами. А це вже загрожує конфліктом із правоохоронними органами. Та й рідну державу не хотілося б обманювати — хоч і вимушено.

Я — звичайний середньостатистичний директор середньостатистичного українського туристичного підприємства. З тих, хто не перший рік на ринку, регулярно здає звітність у всі належні інстанції і потихеньку, у міру сил та можливостей, намагається розширювати досі скромні масштаби своєї діяльності, створювати нові тури. Стараннями таких, як я, приборкуються, хай не завжди успішно, ціни на подорожі, збільшується вибір пропозицій. Моє коло клієнтів досить стабільне, адже ставлюся я до них відповідально і серйозно. Та й навіщо я маю «кидати» тих, хто забезпечує мені та моїм нечисельним працівникам і членам їхніх родин такий-сякий, а все ж кусень хліба?

Українському туристу, який розморився зараз під сонечком десь на березі Червоного моря, начхати на законотворчі колізії навколо його відпочинку. Він хоче просто відпочивати і ні про що особливе не думати. Що, зрозуміло, найвищою мірою справедливо. Думати мушу я й мені подібні підприємці від туризму. І, смію запевнити, ми це робили не менш ретельно і до доленосного 1 січня 2004 року, коли набрав чинності новий Закон «Про туризм», який викликав, як тепер заведено обтічно говорити, неоднозначну реакцію. Поданий як зміни до попереднього закону, що його переписали практично повністю, він, попри активне неприйняття і, більше того, — осуд багатьма моїми колегами, був усе-таки ухвалений. Сьогодні серед його творців та «штовхачів» панує суцільна ейфорія — на відміну від тих, кому докучають думки: як жити і працювати далі, як утриматися на плаву. Занадто вже несхожий новонароджений закон на бодай трохи надійну опору й підтримку чи хоча б на рятувальний круг для тих, хто намагається вціліти і в так бурхливих водах вітчизняного турбізнесу. Радше, навпаки.

За останні півроку на шпальти друкованих видань, у теле- й радіоефір пролився рясний дощ коментарів, які мальовничо описують обіцяні цим законом світлі перспективи українського туризму і райські кущі для тих, хто користуватиметься його послугами. У яких же конкретних змінах і результатах усе це матеріалізуватиметься? Саме конкретних, оскільки гарною риторикою про Україну як «туристичну мекку» і «туристичний клондайк» читачів та слухачів годують уже не перший рік, без найменших видимих поліпшень у використанні цього потенціалу.

Отож, якщо відкинути словесний антураж, у числі головних змін, які несе закон, слід згадати, по-перше, жорсткий розподіл підприємств на туроператорів і турагентів і визначення туризму як виняткового виду підприємницької діяльності; по-друге, різке зменшення кількості суб’єктів, котрі цим видом займаються.

Про перше скажу нижче, а щодо другого картина виходить прямо дивовижна і найвищою мірою «обнадійлива» для мене і, гадаю, для більшості моїх колег. Судіть самі: «у результаті добору на ринку залишаться 40% нині діючих у цій галузі суб’єктів господарювання».

Це не мої припущення. Це дослівне цитування з інтерв’ю «Дзеркалу тижня» голови Держтурадміністрації Валерія Цибуха (див. №46 від 29 листопада 2003 року). Що, мабуть, слід розуміти так: свій рапорт про виконання нового закону керівник галузі й очолюваний ним орган увінчає вагомими статистичними викладками про тисячі підприємств, які припинили своє існування, і десятки тисяч викинутих на вулицю їхніх колишніх працівників. Це і є, шановні, європейський вибір, європейський шлях нашого туризму?

Звісно, якщо бачити в усіх малих і середніх турпідприємствах лише шахраїв, які намагаються на кожному кроці обдурити беззахисного туриста, обдерти його, як липку, зникнути зі сплаченими ним за путівку кревними грошиками чи кинути його напризволяще за кордоном, — то такі плани здаються не дуже й кровожерливими. Саме так і підносять ситуацію на нашому туристичному ринку апологети і пропагандисти нового закону, посилаючись на «підпільну еміграцію», «незаконну торгівлю візами» і тому подібні страхаючі аргументи.

Не знаю, як кому, а мені важко судити, чого тут більше — елементарного незнання справи чи прагнення ввести в оману недосвідчених читачів, телеглядачів або радіослухачів. Мусять же знати професіонали чи люди, які вважають себе такими, що торгівлі візами немає взагалі — ні законної, ні незаконної. Є їх оформлення, і не підприємствами, а іноземними посольствами. І саме практично всі малі підприємства від контактів із посольствами відсічені, через що дуже потерпають. Що ж стосується «нелегальної еміграції», то як можна обвинувачувати в цьому структури, які відправили за кордон туристів із належно оформленими документами і законно виданими візами? Але міф, і не один, запущено в обіг, узаконено, і тепер залишилося — кому розмахувати ліцензійною косою і збирати врожай, а кому гадати про свою гірку долю.

Перебільшення? Не скажіть. Я раніше міг коли зараховувати своє підприємство до гордого розряду туроператорів, які самостійно надають своїм клієнтам туристичний продукт, а коли задовольнятися більш скромною роллю турагента, тобто посередника між туроператорами і клієнтами. Але хай там як, підприємство при ділі, не простоює, капає хоч і невеличкий, але прибуток, а з ним — заробітки людям і податки державі.

Тепер «або-або», дві зазначені іпостасі не можна поєднувати жодним чином. І річ не тільки і не стільки в термінології: законом передбачено так зване фінансове забезпечення відповідальності турпідприємств. Я, якщо захочу набути титулу оператора, мушу нашкребти для цього суму, еквівалентну, мінімум, 20 тисячам євро. Це якщо мої клієнти отримують заряд бадьорості і здоров’я на благословенних берегах Червоного, Середземного та інших чужоземних морів. Чи навіть моря Чорного, але на турецькому його березі. Якщо ж на березі останнього, але з нашого боку, — вистачить 10 тисяч. За право набути статусу турагента розцінки скромніші — 2 тисячі євро. Що, втім, теж багато, коли врахувати, що будеш на побігеньках і на підвісі у потужнішого й вельможнішого оператора.

Зворушує некомпетентність і незнання азів туристичної практики творцями чудо-закону, які зобов’язані знати, що турпідприємство, яке працює на в’їзд, не має жодних правовідносин із іноземними туристами, а отже, не може нести перед ними ніякої відповідальності.

Тепер запитання для особливо обдарованих: звідки візьмуться такі гроші у новостворених підприємств (їх же ще треба заробити, а роботу не можна розпочати, не отримавши ліцензії, для чого потрібно те саме «фінансове забезпечення»)? Та й у діючих структур, яким і без того вставляють силу-силенну палиць у колеса, а держава із завидною сталістю не повертає ПДВ за послуги, надані іноземним туристам?

У авторів цього нововведення є в запасі лукавий виверт: мовляв, не обов’язково вносити необхідну суму, досить отримати необхідну банківську гарантію під діяльність. Напрошується друге, не менш природне, запитання: який шанований банкір при здоровому глузді й добрій пам’яті «відвалить» таку гарантію, не отримавши відповідного забезпечення, зовсім не відомому і ще не опереному підприємству?

Виникає справжнє зачароване коло: не внесеш — не заробиш — не працюватимеш. Тобто, у розумінні авторів закону, дрібноту — за борт! Щоправда, В.Цибух висловлюється дипломатичніше: йдеться про своєрідне сито, яке відсіє все зайве. Ось тільки кому і як визначати, що в нашому туризмі зайве, а що ні?

Мені особисто це незрозуміло. Хоч дуже схоже, що доленосна роль уже відведена крутим підприємствам, які іменують себе операторами. Тоді як практично всі вони — звичайні посередники закордонних фірм, що продають в Україні їхній турпродукт і постачають їм українських туристів. А конкретніше — займаються виїзним, економічно невигідним нашій державі видом туризму. Принаймні туристичного продукту, створеного ними самими, як це годиться за новим законом, — кіт наплакав. Як і необхідної для цього власної інфраструктури: готелів, ресторанів, транспорту тощо. За великим рахунком, це ті ж самі турагенти, що працюють на закордонних партнерів, тільки вони раніше зайняли свої ніші на вітчизняному туристичному ринку і прагнуть не пустити на нього нових дійових осіб. А ще краще — переділити його й монополізувати. Загальну чисельність туроператорів планується довести до однієї—двох сотень. Норми нового закону цьому цілком, як неважко пересвідчитися, сприяють. І не випадково серед найпалкіших його прибічників та захисників незмінно бачимо І.Голубаху, якого представляють головним чином як президента Асоціації туроператорів. Таке об’єднання в реєстрі Мін’юсту поки що не значиться, зате цілком реально існує підприємство «Гамалія», що йому, поза всякими сумнівами, вже уготоване місце в туроператорській еліті.

А туристові треба знати, що при монополізації ринку програє і він, рідний, про кого так зворушливо піклуються творці нового закону, — для нього звужується поле вибору, додаткові витрати підприємств викличуть подорожчання поїздок. Хоч людей і переконують, — правда, нічим не підтверджуючи, — що такого не станеться.

Тож і змагає мене, окрім інших, ще одна крамольна дума: а чи не задля таких ось, м’яко кажучи, не зовсім ринкових — чи, якщо точніше, зовсім не ринкових цілей затівалася вся ця метушня і городився законодавчий город? Адже закон не сприяє вирішенню практично жодної з проблем, посиланням на які аргументувалося і виправдувалося його ухвалення. Більше того, результати можуть бути прямо протилежними декларованим — наприклад, перехід частини підприємств «у тінь». Зате негативу — хоч греблю гати, і тут наведено лише окремі штрихи. Причому, повторюю, це вигадав не я. Це сказали вони самі, нинішні батьки і кити українського туризму, — чи то не розуміючи й не бачачи всієї згубності для нього прийнятих законодавчих норм, чи то остаточно повіривши у свою непогрішність.

І вже принаймні незрозуміла на цьому тлі позиція відомств, чиїми візами, слід гадати, заручився зазначений документ, — Мін’юсту, Антимонопольного комітету, Держпідприємництва.

А ще мені дуже цікаво знати, чому висновок комплексної науково-правової експертизи цього документа на предмет відповідності нормам Конституції та чинного законодавства України, проведеної Інститутом держави і права ім.В.М.Корецкого 16 вересня минулого року, який містить 24 сторінки зауважень, — уже через місяць складався з однієї пропозиції і став різко позитивним. Адже в законі було враховано всього чотири зауваження Президента! А у своїх початкових висновках експерти вказали на відсутність державницького підходу до розвитку вітчизняного туризму, що, цитую, «економічно недоцільно для держави й у даному разі може призвести до вимивання значних валютних коштів з України, а отже, і до прямих втрат державного бюджету. Навпаки, з боку держави, на наш погляд, потребують підтримки і стимулювання в’їзний, внутрішній туризм і екскурсійна діяльність, які у проекті залишилися поза межами правового поля. Саме ці види туризму повинні забезпечувати наповнення державного бюджету, зберігати наявні і створювати нові робочі місця, сприяти поліпшенню міжнародного іміджу України».

Є в мене пропозиція до панів депутатів — помінятися з ними місцями. А що, я теж умію на кнопки натискати. Скільки законів прийняли того дня, коли туристичний голосували? Майже шість десятків, включно із законом про Держбюджет. Чи була в депутатів об’єктивна можливість розібратися хоч в одному з них? Ні. Ставиться черговий закон на голосування. Є зауваження? Є! «Але комісія попрацювала, доопрацювала, переробила — давайте голосувати, скільки можна тягти!» — кричить один із авторів. І — приймається більшістю. Сподіваюся, хоч решта законів не абияк зліплені. Але начебто й наш фахівці готували. Тільки того, що потрібне для роботи, я в ньому знайти не можу, хоча слова гарні, правильні. Може, моє місце й не здаватиметься депутату престижним, але, на поширену думкую, в туризмі ж лопатою «чорну готівку» гребуть. Ось і заробили б на дві-три поїздки.

Мушу зауважити, що внутрішній туризм та екскурсійна діяльність так і залишилися поза межами правового поля. Зате тепер, завдяки новому закону, я знаю, що у нас, виявляється, існують такі види туризму: дитячий, молодіжний, сімейний, для осіб літнього віку, для інвалідів, культурно-пізнавальний, лікувально-оздоровчий, спортивний, релігійний, екологічний (зелений), сільський, підводний, гірський, пригодницький, мисливський, автомобільний, самодіяльний і що «особливості здійснення окремих видів туризму встановлюються законом» (хоча я не знайшов, яким і як це робиться). Але, вочевидь, розвивати вище — перелічені види туризму доведеться на спонсорських засадах мені та моїм колегам. Не кожне ж міністерство може витратитися на безплатне перевезення школярів під час зимових канікул. Тільки де я стільки грошей зароблю на благодійність, перебуваючи на турагентських побігеньках… А я ж створював робочі місця, платив податки, робив відрахування в Пенсійний фонд!

Не зупинило розробників і те, що, на думку експертів із вищезазначеного Інституту держави і права, «для реалізації більшості статей проекту (вони не забезпечують максимально прямої дії норм, які там містяться, і вичерпного регулювання правовідносин) необхідно буде розробити і впровадити багато підзаконних актів». А конторі тільки це й треба, вона ще напише! А заодно дехто в каламутній воді незрозумілостей і різночитань і рибку добре половить. Мою в тому числі, що вже зовсім прикро.

І вже геть незрозуміло, чому залишилося за бортом зауваження про неповагу до державної політики підтримки малого і середнього підприємництва та про створення «додаткових бюрократичних бар’єрів на шляху розвитку вітчизняного туристичного бізнесу, що може призвести до ліквідації конкурентного середовища, витіснення з ринку туристичних підприємств — суб’єктів малого підприємництва, необгрунтованого звільнення десятків тисяч працівників галузі». Це кажуть учені-правознавці. Те ж саме, тільки іншими словами, друковано й публічно стверджує Валерій Цибух: кількість турфірм зменшиться на 60%. Але це ж, виявляється, справжнє благо і для туризму, і для туристів, і взагалі для України! От уже справді — революційні зміни краще здійснювати безкровно, чужими руками в оксамитових законодавчих рукавичках.

Тепер ще кілька слів про право вибору, економічну свободу, ініціативу й інші приємні речі, осяяні ринковими відблисками. А саме — про туризм як винятковий вид діяльності.

Мені, можна сказати, ще пощастило, я відправляю-приймаю туристів цілорічно. А що робити тим, у кого влітку бізнес на морі, а взимку — на приколі? Наприклад, круїзним компаніям. Чи кримським здравницям. Чи карпатським, де залізо кується, навпаки, взимку. Адже закон не дозволяє турпідприємствам займатися ніякими іншими видами підприємницької діяльності! Працівників доведеться звільняти і хоч якось їх прилаштовувати або кудись відправляти. А потім знову набирати — якщо, звісно, вони захочуть повернутися. Зате як весело, як не нудно, всі при ділі, хоч і паперовому!

Я оптиміст і, попри все, сподіваюся утриматися в прогнозованих головою Держтурадміністрації відсоткових межах, але надія тане день у день. Спливає термін дії ліцензії, а нову зможу отримати, лише надавши банківську гарантію. Мої колеги вже ходили у свої банки. А ті, проаналізувавши середньорічні параметри руху коштів на рахунках, чуйно запропонували їм закласти свою нерухомість. У мене квартира невеличка. Може, закласти тещину квартиру? Чи продати обидві, сплатити визначений законом оброк і жити в літаку, як герой «Неймовірних пригод італійців у Росії»?.. А тут ще одна халепа. Комусь, кажуть, банки все ж таки дали гарантії під слово честі. То чиновники Держтурадміністрації готують норму, відповідно до якої, такі гарантії зможуть видавати лише банки із затвердженого нею переліку... Слід гадати, «свої», особливо довірені. Уловлюєте тонкощі задуму?

Сідаю підраховувати свої майбутні збитки, — а потім мимоволі починаю рахувати їх у загальнодержавному масштабі. Скільки коштуватимуть путівки у монополістів, скількох потенційних туристів ми недорахуємося, на скільки зросте черга на біржі праці? Або черги у турпідприємствах? Чи у всіх регіонах України виживе турбізнес? Дуже й дуже сумнівно. Як і те, чи стануть допущені недоладності приводом і стимулом для роботи над помилками...

На думку професіоналів, цей закон призведе до:

— подальшого вивезення значних валютних коштів за межі держави;

— скорочення більш ніж удесятеро робочих місць у сфері туризму (нині там працює понад 113 тис. чоловік);

— витіснення з ринку 96% туристичних підприємств, які є суб’єктами малого бізнесу (нині їх понад 5 тисяч);

— монополізації ринку турпослуг, що викличе підвищення їх вартості і погіршення якості;

— знищення малого та середнього підприємництва в туризмі;

— спаду вітчизняного туризму;

— заподіяння значних збитків міжнародному авторитету України як туристичної держави.

Крім того, чи можливо й чи доцільно положення Конституції України і багатьох чинних законів України приводити у відповідність до запропонованих галузевих новацій законопроекту?

Це точка зору Туристичної асоціації України, яка довго, активно й послідовно застерігала від ухвалення законопроекту в такому вигляді, аргументуючи свою позицію і вносячи вагомі пропозиції. За що її настільки ж довго, активно й послідовно знищують, публічно ганьблячи в грубій і образливій формі. Держтурадміністрація затіяла судовий позов із цією громадською організацією, що представляє сотні турпідприємств, виселяючи її з офісу. Ось уже воістину — хто не з нами, той проти нас. Так би мовити, наочний урок демократії.

Я, мій шановний освічений читачу, не проти європейського вибору. Я також за цивілізовані відносини. Але не можна повністю й відразу пересаджувати в наш не зовсім оброблений грунт чийсь досвід. Попри те, що в Україні — понад п’ять тисяч туристичних підприємств, порівняно з розвиненими країнами, які динамічно, хоча теж не без проблем, нарощують свій ВВП за рахунок туризму, — наш внесок у цю справу поки що дуже й дуже скромний. За статистикою МЗС, торік в Україну в’їхали за туристичними візами лише 100 тисяч громадян розвинених країн! Це смішна цифра, порівняно з десятками мільйонів туристів, які відвідують інші, не кращі й не цікавіші країни. І з цим треба рахуватися, не кваплячись попереду планети всієї з не дозрілими, скажімо так, новаціями.

Однак є й перспективи. Їх я бачу в тому, щоб мої співвітчизники відпочивали в чудово обладнаних для цього куточках нашої Батьківщини, і в умілому залученні іноземців. Як — ось над цим слід гарненько думати, більше будувати — доріг, готелів, місць розваг. Чистити пляжі, не забруднювати ріки, піклуватися про безпеку життя, здоров’я та майно туристів. Щоб у нас була репутація не криміногенної околиці Європи, не її сировинного придатка, не світового постачальника металу зі старих задимлених заводів.

Потрібно багато що — не просторікування про рекреаційні можливості України, а їх збереження, облаштування і збагачення. Потрібне спрощення порядку в’їзду, виїзду і проїзду людей, а не обдирання їх на кожному кроці. Краще взяти дешевше, але частіше, ніж дорожче, та рідко. І тоді...

Забагато мрію! А як сьогодні бути? Гаразд, туристе, лежи на сонечку, ніжся. Поки я і моє підприємство є. Поки...

Марина СЛЄСАРЄВА, заступник міністра курортів і туризму АР Крим:

Закон зовсім не враховує інтереси й особливості регіонів України, у тому числі не відображає специфіку Криму. Адже він, як і всі традиційні туристичні регіони нашої країни, працює здебільшого на прийом туристів. Цілком можливо, що чимало невеликих підприємств, що займаються розміщенням і обслуговуванням відпочивальників у Криму, просто відійдуть у тінь, як було раніше. Крім того, у процесі підготовки закону ми неодноразово вносили пропозицію, щоб ліцензування кримських туристичних компаній здійснювалося на рівні автономії. Нам обіцяли включити цю норму в текст закону, але не зробили цього.

(За матеріалами Всеукраїнського форуму представників туристичної і курортно-рекреаційної галузі.)

Олександр Баранівський, народний депутат України:

Закон уже набрав чинності, і наслідки його почнуть виявлятися в найближчому майбутньому. Компанії, що надають туристичні послуги, вже мають працювати за новими умовами. Насамперед — одержувати банківські гарантії на передбачені законом суми. Невеликі фірми не зможуть виділити такі кошти або будуть змушені різко знизити свою рентабельність і підвищити ціни за послуги. У результаті багато хто з них не витримає конкуренції. Тому вже нинішнього року вони почнуть масово залишати ринок, що створить неабиякі незручності і для їхніх клієнтів. Адже великі фірми-монополісти, на догоду яким було пролобійовано цей закон, не в змозі запропонувати громадянам таке всеосяжне обслуговування, що дозволило б без черг і тяганини надати можливість усім бажаючим кудись з’їздити.

Далі. Вже багато говорилося про те, що закон зовсім не враховує інтереси фірм, які займаються в’їзним туризмом. Тобто закріплюється стан справ, за якого величезна кількість валюти вивозиться з України за кордон. Більшість же фірм, що займаються обслуговуванням туристів, які в’їжджають в Україну, — невеликі, і вони потраплять під удар одними з перших. Отже, надходження за цією статтею ще більше скоротяться.

Цілком не зрозуміла політика держави, вона суперечить усій світовій практиці. Адже існує чимало країн, де надходження від туризму становлять основу доходів державного бюджету. І Україні, в якій є велика кількість привабливих для іноземців місць, не варто було б зневажати цією статтею доходів.

На жаль, закон підписано, і туристичні фірми мало що можуть змінити в ситуації, що склалася. Вони змушені його виконувати. Зробити це можуть лише законодавці. Сьогодні ще є надія відкоригувати дію закону різноманітними поправками. Ми разом із Туристичною асоціацією України активно працюємо над їхньою розробкою і вноситимемо їх на розгляд парламенту.

Юрій Соколов, президент компанії «Червона Рута»:

Головним і першим наслідком прийняття цього закону стане те, що ринок туристичних послуг різко скоротиться. Нагадаю, що В.Цибух в інтерв’ю вашій газеті сказав, що кількість компаній зменшиться в 2,5 разу. Проте у світовій конкурентній економіці діє аксіома, що будь-яке звуження ринку призводить до зростання цін і зниження якості послуг. Її ніхто не скасовував. Невже саме це має на меті закон? Куди ми тоді рухаємося — до цивілізованої економіки чи до комунізму?

Слід зазначити, що досвід побудови комунізму в нинішніх керівників туристичної галузі є. Можна очікувати, що наступним їхнім кроком стане виконання п’ятирічки за три роки, тобто зменшення кількості компаній уп’ятеро або й більше.

Закон створює великі проблеми для «в’їзних» компаній, до яких належить і наша. Особливо це стосується пункту про те, що туризм може бути єдиним видом діяльності компанії, яка надає ці послуги. Адже більшість українських курортів у Криму і Карпатах має чітко виражену сезонність, тобто функціонує на повну потужність лише три-п’ять місяців на рік. Що робити фірмі решту сім місяців? Відкіля брати кошти? Чи, може, потрібно в ці три-п’ять місяців закласти ціну всього року?

Так, закон дозволяє туристичним фірмам займатися «супутніми» видами діяльності. Проте перелік тих видів, які можуть вважатися такими, має бути розроблений окремо. Тобто і це віддано у відкуп чиновникам туристичної адміністрації.

Коли закон приймався в такому вигляді, це мотивувалося тим, що багато компаній одержали ліцензію на діяльність у сфері туризму, проте її не використовують. Та якщо вони сплатили за неї гроші, а держава їх одержала, невже їй від цього погано? Невже потрібно обмежувати кількість фірм? Кому від цього гірше? Цей пункт жодних проблем не вирішує, зате безліч створює. І насамперед для в’їзних компаній. Він вигідний лише великим туристичним фірмам, що працюють на виїзд і тому справді всесезонні.

На мій погляд, основні зміни, які вже сьогодні варто негайно внести до закону, мають стосуватися винятковості туристичної діяльності. Це потрібно прибрати. Крім того, якщо вже закон настільки жорсткий, туристична адміністрація повинна виробити досить м’які умови ліцензування, аби ними могли скористатися всі, хто хотів би займатися цим бізнесом. Якщо, звісно, її керівники дбають про інтереси держави і про надходження до її бюджету.

Валерій Борзов, народний депутат України:

Хочу звернути увагу на кричущі процедурні порушення, що мали місце в процесі прийняття цього закону. Ще в минулому скликанні один із народних депутатів зареєстрував законопроект №0946 «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про туризм». Документ був невеликий — на три сторінки, а запропоновані зміни мали суто редакційний характер. 15 листопада 2001 року він був прийнятий у першому читанні, і більше депутати в тому скликанні до нього не поверталися.

4 грудня 2002 року народний депутат Катерина Самойлик зареєструвала аналогічний законопроект під №2482. Проте запропоновані зміни були набагато суттєвішими і кардинально змінювали порядок здійснення турдіяльності в Україні. Саме на цей законопроект Інститут держави і права імені Корецького і дав негативний висновок. У результаті 27 травня 2003 року народний депутат відкликала свій законопроект.

Проте це виявилося лише тактичним ходом. Концепцію законопроекту №2482 покладено в основу проекту під №0946, прийнятого, нагадую, у першому читанні, і запропоновано депутатам для голосування... в другому читанні й у цілому! Хоча в першому читанні вони голосували за цілком інший текст! Проте розбиратися вже немає часу, і 11 липня, наприкінці третьої сесії, закон був ухвалений. Щоправда, Президент наклав на нього вето. Однак після внесення косметичних змін закон приймають знову, і цього разу глава держави його підписав.

Отже, в наявності груба фальсифікація, грубе порушення регламентних норм і процедур проходження і розгляду законопроектів у Верховній Раді України. Зокрема, порушено пункт 6.2.14 Регламенту, оскільки документ був де-факто поданий відразу на друге читання, без обговорення в комітетах ВР, правової експертизи і розгляду в першому читанні. Ми звернули на ці факти увагу Регламентного комітету ВР, але там зробили вигляд, що нас не зрозуміли, і відповіли лише, що закон уже прийнятий і підписаний Президентом...

Навіщо це було зроблено? Адже більшість депутатів не є фахівцями в туристичній галузі. Поспіх був потрібен, аби не дати тим, хто в цьому розбирається, вчасно відреагувати і запропонувати свої поправки або заперечення.

Проте сьогодні закон підписаний і набрав чинності. Нині єдиний законний спосіб щось змінити — вносити до нього поправки. Або створювати Туристичний кодекс — нормативний акт вищого рівня. Його концепція ще 2001 року обговорювалася широкою громадськістю. А Державною програмою розвитку туризму, затвердженою постановою Кабміну від 29 квітня 2002 року, передбачена розробка такого кодексу і внесення його до 2005 року на розгляд Верховної Ради.