ШЛЯХ У ЄВРОПУ

31 серпня, 2001, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 34, 31 серпня-7 вересня 2001р.
Відправити
Відправити

Вот льётся жизнь в её струе, Вот ум горит, вот кровь пылает! О влага, смертных бытие, Ты нисходящему в могилу Способна чувства пробудить...

Василь Дацей відчиняє перед Григорієм Сковородою двері Academia Istropolitana
Микола Неврлий дивиться на незалежну Україну, в її майбутнє
Портрети Д.Крмана і Г.Сковороди віднині стоять поруч

Вот льётся жизнь в её струе,

Вот ум горит, вот кровь пылает!

О влага, смертных бытие,

Ты нисходящему в могилу

Способна чувства пробудить.

Невідомий російський поет

про токайське вино

У Токайській долині «царська
комісія» генерал-майора Ф.Вишневського облаштовувалася всерйоз і надовго (існувала вона понад півстоліття — до 1798 року). Задуми й плани імператриці Єлизавети були широкі й жорсткі. «Стараться… в добрых местах Венгерской земли, — пише цариця генерал-майору Вишневському у своєму іменному Указі, — где родится наилучшее венгерское вино, откупать сады виноградные, в которых бы можно сделать вина до пятьсот анталов каждой осени. И для работы в тех садах, и собирания винограда, и делания вина иметь из венгерского народа мастеров и работников наемных, в чем велеть обучаться и нашим людям, посланным с вами».

Царський наказ неухильно виконувався. Робота кипіла зрання до вечора. Насамперед слід було закупити кращих сортів молоде вино для закладання на кількарічну витримку. Не помилитись при закупівлі вин урожаїв попередніх років і встигнути перепровадити їх у бочках через Польщу, а далі морем у Петербург. Облаштувати новоприбулих у теплі й затишку на зиму, та й закріпити їх на навчання за угорськими майстрами виноградних справ. Пожвавити службу у своїй православній церкві — взяв для цього з собою богомільний Федір Степанович із Переяслава священика й дячка.

В усіх цих нагальних клопотах Григорій Сковорода був незамінним помічником. Особливо під час поїздок сановного Федора Степановича до Будапешта для вирішення з урядовцями питання оренди й транспортування, а також до австро-угорської столиці Відня, на зустрічі з таємним радником і надзвичайним посланником цариці Ланчинським, якому було наказано передавати генерал-майору Вишневському достатню кількість червінців, аби той міг справно виконувати головний пункт царського указу: «а вам повелеваем покупать самые лучшие вина…»

Загойдалось у повітрі осіннє листя, і Сковорода помітив, як йому бракує в Токаї вранішнього дзвінка в Могилянці, лекцій професорів, палких диспутів у конгрегаційній залі. І «вічний студент» звертає свій погляд на навколишні міста, де є університети й академії, де читають лекції вчені, імена яких йому відомі ще з Києва.

Звичайно, перший маршрут — і до того ж піший — проліг до міста Шарошпатак, що неподалік Токая, куди можна було дійти за півдня виноградною токайською долиною, вздовж ріки Бодрог. Григорій Сковорода знав, чого шукав у Шарошпатаку, як його звали — «Афінах на березі Бодрога». У місті діяв знаменитий реформаторський колегіум, викладання в якому велося латиною. Колегіум славився багатою бібліотекою, а в ній був, безперечно, предмет найпершої зацікавленості Сковороди — твори Яна Амоса Коменського.

Відомий чеський педагог Ян Коменський у середині ХVІІ століття на запрошення угорських правителів чотири роки викладав у колегіумі й тут, у Шарошпатаку, написав свої найважливіші праці. Його новаторський підручник «Світ чуттєвих речей в картинах», у якому навчальний текст органічно поєднувався з малюнками, побутував у школах Європи аж до середини ХІХ століття. Той, кому відомий твір Сковороди «Алфавіт, або Буквар світу», прикрашений малюнками-ілюстраціями автора, одразу ж скаже, що Григорій Савич вивчав і добре знав праці Яна Коменського.

Та лекцій і бібліотеки Шарошпатацького колегіуму виявилося замало, щоб удовольнити жадобу Сковороди до знань. Куди далі? Спочатку вабить словацька земля. Привітні, добрі люди: словаки, українці. Мова, близька до української. Отже, Прешпорк, нинішня Братіслава. Але ж дорогою до Братіслави аж ніяк не оминути міста, назву якого непросто вимовити, бо випала у першому складі голосна літера, — Трнава. Славного задунайського міста, відомого своїм університетом, міста, заснованого століття тому Петром Пазманем, у якому живе багато вчених богословів і філософів. А про перебування Сковороди в Трнаві розповів письменник Леонід Мосендз в оповіданні «Мінерва», опублікованому в 30-х роках минулого століття у «Братиславському віснику».

У Трнавському університеті поважні отці каноніки й прелати одразу ж узяли Григорія Сковороду за рівного собі, бо ж із перших хвилин розмови-знайомства виявили в мові Сковороди і знання, і ерудицію і вишуканість. Водночас новоприбулець поводився скромно у своїх бажаннях і намірах: він хотів би в славному Трнавському університеті поповнити — нахилив голову — свої «скудні знання».

Трнавський університет належав до єзуїтського ордена, і розумні отці єзуїти, звичайно ж, були не проти прихилити до себе вченого «схизматика» із православного Сходу, а то й звабити його католицькою вірою. А для Сковороди, допитливого, працьовитого, існувала лише одна віра — пізнання світу й людини у ньому. І він, наскільки міг, утолив свою духовну спрагу на лекціях, у диспутах, у зустрічах з філософськими авторитетами в Трнавському університеті.

Григорій Сковорода полюбив місто, яке бачилось йому ніби під одним червоним черепичним дахом. Запам’ятала українця Сковороду і Трнава. Запам’ятала так міцно й надовго, що навіть через два століття, в 1985 році, «Трнавський календар» розповів про Сковороду вже як про уславленого філософа-просвітителя, який у молодому віці відвідав університетську Трнаву. Як справедливо зазначає автор статті в календарі, на формування світогляду Сковороди вплинули антична і середньовічна європейська філософія (отже, й трнавська «школа любомудрія»), українське барокове мислення, ідеї просвітництва й незамулена народна мудрість.

Але для висловлення відчуття вдячності й гордості за «трнавський слід» Сковороди було б замало лише оціночної публікації. І «Трнавський календар» публікує кілька поезій Сковороди із «Саду божественних пісень», витяги з листів Сковороди Михайлові Ковалинському, а також уривки з трактатів «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру», «Вступні двері до християнської добронравності», «Нарцис. Розмова про те: пізнай себе» та інших творів.

Боже мій, який же час віддячний! Як сказав Тарас Шевченко: «Діла добрих оновляться». В Трнаві Сковорода посіяв зернятко, а проросло воно розлогим деревом мудрості.

У Прешбурку славнім

жовняр на варті стояв

І хвилі Дунаю, і землю

слав’ян споглядав:

«Зелена долино, ти кров’ю

слав’ян налилася,

Братів наших рідних слезов

полилася.

Ти, Дунаю, крівцю братів

наших на хвилях несеш,

коли ж ти, Дунаєчку,

і кривду

з собою візьмеш?..»

Юрій Федькович

Прошу заходити, пане-товари-
шу! — широко розчинив двері свого помешкання в будинку по вулиці Данковського, 2, у Братиславі Микола Ярославович Неврлий. — Ми з дружиною Лібушкою гостям завжди раді, а особливо з України…

Руку для привітання простягав високий, ставний, з орлиним профілем чоловік, про вік якого можна лише здогадуватися — і все одно помилитися. Бо ж віку патріарха й лицаря словацької україністики Миколи Неврлого вистачило б на кілька поспішних людських життів.

Перший крок на цій землі хлопчик Мікулашик зробив аж ген 1916 року в Ростові на Дону, де його батько, чех-емігрант Ярослав Неврлий з дружиною, львів’янкою Марією Рудинською, знаючи мови, успішно вчителював. Українську мову Миколин батько вивчив у Чернівецькій гімназії — її викладав Осип Маковей, — і він же «передав» Ярослава в добрі руки Івана Франка, який допоміг юнакові продовжити навчання в Львівському університеті.

Далі життя — мов пригорща різнокольорових крем’яхів. 20-ті роки — Полтава: батько викладає німецьку й польську мови в Інституті Народної освіти, син стає на крило, тягнеться до букваря. Подальша сімейна адреса: Куп’янськ Харківської області, тут Микола Неврлий закінчує семирічку. 1933 рік — голодомор, політичний терор — змушує іноземця Ярослава Неврлого реемігрувати до Чехо-Словаччини. На кілька років сім’я знайшла жаданий притулок в Ужгороді, де батько викладав «руську», тобто українську мову, в учительській семінарії, а син навчався в гімназії.

А вже в повоєнний час синова гілочка вкоренилася самостійним деревом. Микола Неврлий вивчав українську літературу і викладав українську мову. Жив і студіював у Чеських Будейовищах, Брно, Пряшеві, аж поки осів 1956 року в Братиславі.

Діапазон його літературознавчих інтересів надзвичайно широкий, імена досліджень дорогі серцю кожного українця — Тарас Шевченко, Іван Франко, Олександр Довженко, Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Євген Маланюк, Олександр Олесь і десятки інших імен, що нині становлять гордість української літератури. Неможливо перелічити всі україно-літературознавчі праці М.Неврлого — їх близько 800.

Ми могли б багато годин говорити з Миколою Ярославовичем про його український літературознавчий всесвіт, але я, «закодований» однією людиною, повертав нашу розмову в бажане мені русло: Григорій Сковорода у Словаччині, у Братиславі. Тим більше що я знав: у літературних розвідках М.Неврлого ім’я Сковороди не на останньому місці.

Я справді потягнув за потрібну мені ниточку оповідь Миколи Ярославовича, але з несподіваного боку.

— Ми справді чекали бажаного гостя з України, — каже Микола Ярославович. — І він прийшов, як це буває у грі в піжмурки самої історії, щоб хоч подумки визволити з тюремної цитаделі Братиславського замку, скажемо по-сучасному, словацького «в’язня совісті» Даніела Крмана. Не встиг. Упродовж десяти років через густо загратоване віконце дивився Даніел Крман, як той жовнір з вірша Федьковича, на Дунай, за Дунай, — і згадував свою драматичну подорож в Україну сміливий євангеліст, витончений інтелектуал Даніел Крман.

14 травня 1708 року протестант Даніел Крман з вірним другом і супутником, словацьким шляхтичем Самуїлом Погорським, з петицією від семиградського князя вирушив на розшук шведського короля Карла ХІІ, який вважався наймогутнішим опікуном церковного реформаторства. А Карл ХІІ тоді зі своєю доти «непереможною армією» пробивався дорогами України на з’єднання з козацьким корпусом гетьмана Івана Мазепи. У кожного з двох ватажків була своя велика мета. У вінценосця Карла ХІІ — прагнення поставити на коліна, змусити просити миру російського імператора Петра І, у булавоносця Івана Мазепи — визволити Україну від принизливої залежності від Москви. Так дві мети злилися в одну — перемогти російську армію, а заодно й російську імперію.

І ось словак Даніел Крман став і свідком, і учасником драми, яка розігралася впродовж 1709 року на його очах. А поки що він розпочинає свій шлях із Пряшева, через Бардіїв, Свидник, Дуклю (правда, знайомі нам назви?), далі через Польщу, Прусію, Литву — і нарешті у білоруському Могильові 17 листопада 1708 року Даніел Крман наздоганяє польову ставку Карла ХІІ. Більше того, зустрічається з ним, і хоча король дуже квапиться на майбутню війну, однак підтримує петицію угорсько-словацьких протестантів своїм королівським словом і дає Даніелу Крману охоронну грамоту для повернення додому.

Та вир військового походу вже невідворотно втягує Даніела Крмана і його супутників — вони разом зі шведською армією продовжують складний похід в Україну, яку Крман називає «Козакією». І ось пам’ятний день 8 листопада: після вже українського міста Стародуба, в селі Гірки, перед Новгород-Сіверським Даніел Крман стане свідком зустрічі Карла ХІІ і Мазепи, і в словака, раптово зарядженого розумінням, що на його очах відбуваються історичні події, виникла думка почати вести свій «Дорожній щоденник» — «Itinerarium».

Так у щоденнику постав час у всій його неприкрашеній правді: надія на перемогу і драма Полтави, втеча через Дніпро й Дністер і далі через Мукачеве до «солодкої батьківщини». Але яка це розмашиста картина, виписана бароковим пензлем! Даніел Крман писав свій щоденник не для теперішнього читача — і тому не всім сподобаються деякі некомпліментарні судження про наше козацьке військо. Та об’єктивність у Д.Крмана завжди брала гору — і його портрет гетьмана Мазепи постає в історичній правді: «Муж цей є більше 70-ти років, має мужнє обличчя, створене для козацького генія. Говорить латинською, польською й російською мовами, володіє великими багатствами… бо ж і вся Козакія належить на все життя цьому воєводі».

І знову треба віддати належне нашому слов’янському братові Даніелу Крману, який у вирі подій і злигоднів зумів розібратися в суті протистояння гетьмана Мазепи і царя Петра І, отже— України й Росії. У записі від 8 листопада Даніел Крман повідомляє, що гетьман Мазепа скликав «приблизно тридцять надійних полковників, він у них запитав: що треба робити і до кого хочуть вони приєднатися?» Гетьман змалював, власне, відому козацькій старшині картину пограбування і приниження України з боку Москви і закінчив своє слово таким заповітом: «…а він — Мазепа — є вже на порозі смерті, але хоче всі свої сили і всю свою кров пожертвувати на спасіння своєї Козакії». Переконувати чи умовляти своїх сподвижників по спільній долі Мазепі не довелося. «Після цього, — записує Даніел Крман в дорожньому щоденнику, — всі з великою відповідальністю приєднались до волі свого воєводи і, склавши присягу мовчання, відійшли».

Між словаком Даніелем Крманом і українцем Іваном Мазепою виникло взаєморозуміння, і гетьман у своїй головній польовій квартирі в Будищах 30 березня 1709 року дав Д.Крману охоронну грамоту для переходу через козацькі землі. У грамоті зазначалося, «… щоб повсюдно були вони, посланці з Держави Угорської, добровільно без затримки та щоб їм, у разі потреби, не відмовлялось у допомозі, яку вони зажадали б…»

Відомий чеський вчений-славіст Михайло Мольнар уже в наш час так оцінив цю охоронну грамоту: «Лист І.Мазепи, мабуть, найдавніший епістолярний документ словацько-українських взаємин. Але ні Даніелу Крману, ні його супутникам не пощастило скористатися охоронними пергаментами Карла ХІІ і Мазепи. Довелося до кінця випити гірку чашу: втікати під крик («змішаний із якимось страхом і жахом») зловісних зграй ворон і галок, ледь не потонути в Дніпрі (Крман залишив усі речі, «окрім свого плаща і кошика з руськими книжками…»), потерпати у безлюдді і бездоріжжі Дикого поля («за весь цей час ми вдвох не мали нічого, крім чотирьох окрайців (хліба. — В.С.), завдовжки й завширшки як палець…»), перед новою перепоною — рікою Буг — потрапити в темну хмару саранчі (вона «нападала на нас, а зі збіжжя й трави не залишала майже нічого»). І нарешті, 28 серпня, у день свого народження, коли йому виповнилося 46 років, Даніел Крман побачив холодні гребені молдавських гір («в мене виникло дивне бажання — знайти там замість християн радше кіз — і то диких кіз або собак, турків і татар або засуджених на смерть») — і ось перед ним, радісним та окриленим, відкрився шлях на «солодку батьківщину».

В усіх випробуваннях, хоч якими тяжкими вони були, Даніел Крман не переставав молити: «закликайте своїх супутників вірити в добро й нести хрест хоробріше». Його не полишала мужність ні в поході половиною світу, ні працелюбство й наполегливість у написанні свого дорожнього щоденника — «Itinerarium-а».

«І ось тепер ми розглядаємо щоденник Крмана, — вивершує розповідь Микола Неврлий, — як енциклопедію українського життя першої половини XVIII століття. В цій енциклопедії — повнокровний образ України: політичний і суспільний устрій, релігія, культура, звичаї, побут. Дорогоцінний подарунок залишив нам словак, який першим зробив осмислену подорож в козацьку Україну».

На батьківщині доля не була прихильною до Даніела Крмана. Волелюбний, відданий ідеям реформації, Крман не міг не поділяти поглядів угорця Ракоці ІІ, приєднався до його боротьби проти влади Габсбургів над Угорщиною. Жорстоке придушення повстання змусило Крмана емігрувати до Польщі, Німеччини, стати вигнанцем, але, врешті-решт, за наказом цісаря, його схопили й кинули в тюремну башту Братиславського замку. Після десятирічних мук ув’язнення Даніел Крман там, у башті, і помер.

Жагуча допитливість допомогла Миколі Неврлому з’ясувати, в якій саме камері страждав Д.Крман. Ми стоїмо зараз біля підніжжя башти і дивимося на загратоване вікно, звідки Крман міг бачити шматочок синього неба, Дунаю і недосяжної волі.

Так пам’ять про Д.Крмана дозволила нам побачити, як через п’ять років після його смерті через похмуру Михальську браму входив у передмістя Братислави, що своїми приземкуватими будівлями так нагадувало київський Поділ, per pedes (пішки.— лат.) студент Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода.

Два дні провів я у Братиславі з київським студентом Григорієм Сковородою, а також у незабутній компанії з прихильником славного українця по духу й характеру, людиною найлагіднішої вдачі у всій Словаччині Василем Дацеєм. Кажу так не вагаючись, бо впевнений, що тільки людина з внутрішнім незламним стрижнем і водночас безконфліктна, уважна й привітна до кожного могла згуртувати навколо себе всіх побратимів по перу — від національної спілки до словацького Пен-клубу. І саме Василя Дацея всі таланти і всі характери обрали президентом Асоціації письменницьких організацій Словаччини.

Два дні ми блукали Братиславою — справді як київським Подолом: такі ж вузькі вулички, що несподівано вигулькують перед очима, круті узвози й овальні наместє (майданчики) з полиском бронзових фігур у пам’ятниках, приземкуваті будинки й голчасті шпилі храмів. І з них найвідоміший — катедральний собор святого Мартина, де коронувалось одинадцять королів (у тому числі й найвідоміша королева-просвітителька Марія Тереза).

З побаченого й почутого я зрозумів, яке чільне, неповторне місце посідає Братислава в українській свідомості. Після Григорія Сковороди (ми з ним ще зустрінемося на братиславських вулицях) до словацької столиці завітали Ізмаїл Срезневський, видавець збірників «Запорожская Старина», та Осип Бодянський, що приятелював і листувався з Шевченком і видав «Наські українські казки». Стояв на братиславському березі Дунаю «буковінський соловій» і капітан австрійської армії Юрій Федькович, вдивляючись у східну далечінь, де бовваніли його рідні Карпати.

Багато славних українських імен записано в подорожній книзі міста, і першим серед них, звичайно ж, ім’я Григорія Сковороди. Наступного після пізнання Братислави на дотик серця дня Василь Дацей підвів мене до масивних чорних дверей у білих смугах, взявся за залізну клямку і сказав: «Цих дверей у науку допитливий Григорій Сковорода не міг обминути, не відчинити. Це споруда Academia Istropolitana, перша вища школа в Словаччині і Академія задунайських країн. Заснував її 1465 року Матей Карвін. Століттями громадилася багатюща бібліотека академії, і я певен, що сьогодні ми вже не виманимо з неї Григорія Сковороду навіть на вечерю у затишній братиславській корчмі…»

З добрим усміхом попрямували ми з Василем Дацеєм вулицею навстріч прощальним, напутнім словам Миколи Неврлого: «Впродовж одного часового виміру словак Даніел Крман відвідав Україну, зустрівся з гетьманом Мазепою, а українець Григорій Сковорода обійшов Словаччину. Але не тільки час зближує цих людей, взятих назавжди в історію. Сковорода, залишаючись у православному християнстві, з розумінням і співчуттям ставився до протестантських ідей Реформації, бо й сам не визнавав зовнішніх ознак релігії: пишних обрядів, чернецтва, священицького сану й стану, бо сповідував лише мудрість священного писання: чисту, нерукотворну Біблію. Крман і Сковорода заслуговують у наших народів того, щоб їхні імена було викарбувано на меморіальних дошках: Сковороди — у Братиславі, Крмана — в Полтаві або в Будовищах».

Так сказав патріарх Микола Неврлий і, дивлячись з висоти братиславського граду на рухливу стрічку води ген-ген унизу, проникливо промовив: «У Прешпорку славнім жовняр на варті стояв і хвилі Дунаю, і землю слав’ян споглядав…»

Не тільки подумалось, а й повірилося, що меморіальні дошки Крману в Україні і Сковороді в Словаччині з’являться — і кращого часу для цього, як підготовка до 280-річчя від дня народження Сковороди, не знайдеш. Українці, стрепеніться!

«І коли деякі філософи, як, наприклад, Іммануїл Кант, ціле життя своє просиділи в кабінеті мовчки і ніколи не виїздили за межі своєї округи, — то Сковорода свідомо обрав своїм кабінетом цілий світ і, співаючи на повні груди, власними ногами виходив усю Україну, Великоросію, а ще й немалий шмат Західної Європи!»

Павло Тичина

Це сьогодні, в незалежній Ук-
раїні, студенти Києво-Могилянської академії проходять стажування або й продовжують навчання у вищих школах Європи, в університетах США, Канади, далекої Японії. А в часи Сковороди і ще століттям раніше спудеї й випускники-«могилянці» мусили самотужки торувати шлях у Європу, задля поповнення знань з філософії, природничих наук, медицини. Традиція шліфувати свої знання в Європі була такою сталою й майже обов’язковою, що студентський гурт «Могилянки» добре знав, де й що шукати і знаходити: мистецтво — в Парижі, гуманітарні знання — в Орлеані, право — в Болоньї, «медичні припарки» — в Салерно.

Ще одна приваблива адреса: Падуя. Це місто визначилося як міжнародний інтелектуальний центр. У ньому побували сотні й тисячі студентів-вагантів. Протягом ХVІ —ХVІІІ століть у європейських вищих школах пройшли курс навчання п’ять тисяч молодих людей з України, Білорусії й частково з Росії. Точні німці залишили для історії цифровий матрикул: у 1533—1549 роках у Віттенберзькому університеті студіювали 22 українці, а в наступні десятиліття студентський потік з України в Західну Європу посилився.

Кепсько вдягнені, голодні, але веселі студенти з «Могилянки», як свідчить рукопис, що зберігається у фондах київської академічної бібліотеки, «відзначалися нестерпною жадобою знань, енергійним прагненням до освіти й задля науки не зупинялися перед жодною небезпекою: з країни православної й уже такої, що ввійшла до складу Московської держави, яка суворо оберігала свою віру, вони вирушали до Польщі, до Парижа, до Венеції, до Рима, ставали уніатами, навіть католиками, лишень би отримати … доступ до джерел знання, «віночок на голову і перстень на руку». А потім, здійснивши свою потаємну мрію, покірно поверталися на батьківщину… й посідали скромні місця викладачів у тій самій монастирській колегії, де були учнями».

Можна назвати десятки імен «могилянців», котрі успішно торували шлях до закордонних навчальних студій. Випишемо лише окремі. У Віттенберзькому університеті вчилися майбутні вчені й громадські діячі Мелетій Смотрицький та Теофан Прокопович, тут навчалися Давид Нащинський і Сава Горголі з Ніжина, сини полкового обозного Ханенка. Ступінь доктора медицини отримав у Лейдені випускник «Могилянки», уродженець села Чорногородки, що на Київщині. Спочатку в Кільському, а потім у Лейденському університеті вчився син значкового товариша Лубенського полку, випускник Київської академії Іван Полетика. В європейських університетах і академіях навчалися майже всі майбутні професори «Могилянки»: Й.Кононович-Горбацький, І.Гізель, Г.Євлевич, Л.Баранович, С.Полоцький, В.Ясинський, С.Яворський та інші.

Усі ці адреси «шкіл любомудрія» знав, звичайно, тепер уже «мандрівник з Токаю» — Григорій Сковорода. Особливо його вабила «німецька філософська школа». Він знав праці відомого вченого Г.-В.Ляйбніца, а за свідченням французького великого універсального словника П’єра Ляруса, Сковорода кілька років студіював німецьку мову в Галле. Більшість дослідників схиляються до думки, що в пошуках новітніх знань Григорій Сковорода побував у Будапешті, Відні (це безперечно), а також у містах на півночі Італії (фактичні підтвердження знаходимо в його творах — у трактаті «Кольцо»: «Имеет обычай и Италия молотить волами», у репліці персонажа з «Разговора пяти путников»: «Когда б у мене дом был, как в Венеціи, а сад, как во Флоренціи»).

Ми ще не знаємо всіх «європейських адрес» мандрівника по знання Григорія Сковороди. Але ми добре знаємо, що поїздка в Європу відіграла велику роль у формуванні Сковороди як ученого європейського рівня, як філософа прогресивної, вільної думки, як літератора, музиканта і художника. Цим висновком і можна було б завершити наші «сковородинівські розвідки» в Словаччині, але краще за мене це зробив і, як завжди, несподівано, по-сучасному — Микола Неврлий.

Свого листа, який наздогнав мене в Києві, прозорливець Микола Неврлий закінчив словами: «Сковорода, на мій погляд, перший орієнтував Україну на Захід. Недаремно ж його туди вабило».

Точніше й сучасніше не скажеш.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК