Шкільна лава — не церковна

Минулого тижня Експертна рада відправила на доопрацювання проект закону про внесення змін у деякі законодавчі акти України (про заснування релігійними організаціями навчальних закладів), запропонований депутатом В.Стретовичем. Відповідно до цих поправок, релігійні організації змогли б відкривати приватні навчальні заклади всіх ступенів і, за результатами ліцензування та акредитації Міністерством освіти та науки, видавати своїм випускникам атестати й дипломи. Фактично ця норма давно існує — вона обумовлена чинним Законом «Про свободу совісті та релігійних організацій». Та лише на папері. Насправді щось відкрити не так просто, а вже довести справу до визнаного державою документа про освіту — зовсім уже нелегко. Нарешті, Експертна рада чітко сформулювала, чому: накладочки в законах, розумієте, — одна на одну не налазять, тобто суперечать. І все б це було справою техніки — тут підправити, там підчистити та узгодити, врешті. Проте Експертна рада за зовнішньою «загалом, згодою» ставить надто вже жирне «але».

Цю ініціативу й те, як її відмели, можна було б не помітити на тлі інших подій нашої з вами сучасності. Якби вся історія з «релігійною освітою» не була наскрізь пройнята лукавством. Отже, ми патетично запитуємо, чому церкви не відкривають своїх шкіл, — мені не раз доводилося чути такі закиди з боку чиновників різних рангів, зокрема, від освіти. А на спроби виправити цю ситуацію битимемо по рученятах. І щоб не залишалося сумнівів — відразу Конституцією. Ще б пак, це ж суперечить принципу секулярності! І відразу пробиватимемо введення в школах конфесійно зорієнтованих предметів. Чи не з нинішнього року наші столичні діточки приступають до вивчення так званої «Християнської етики»? Проте ми ж пам’ятаємо при цьому про принцип відділення школи від церкви, тому ніяких попів у школах — нехай вчителі тлумачать Священне Писання як уміють. Усе це сильно нагадувало б «плюралізм в одній голові», якби не було ще гірше. Хвороба — це, звичайно, неприємно. Та її можна вибачити. Інша річ — бюрократичний цинізм.

Адже насправді рекомендація «повернути на доопрацювання» із тими зауваженнями, які дані в експертній оцінці, — дипломатична порада не повертатися до цього питання, принаймні у нинішньому формулюванні. Тому що впирається все, відповідно до думки експертів, у конституційні норми. А саме в принцип відділення школи від церкви і світський характер навчання. Чи будуть навчальні заклади, передовсім середні школи, які належать церкві, достатньою мірою світськими? Чим і ким визначається міра світськості? Ким, загалом, зрозуміло — відповідною службою МОН, яка відає ліцензуванням. Передбачається, що школа має відповідати певним нормам — це стосується не тільки програм, а й того, хто саме буде діточок учити. У ряді випадків це добре й правильно. Та це ж — палиця на два кінці. Наприклад, оскільки школа світська, як ми вже з’ясували на прикладі з «Християнською етикою», священнослужителі до навчання не допускаються. Перелік предметів і їхній зміст теж строго визначений і перегляду не підлягає. Запитання: який інтерес церкві відкривати свої приватні школи, щоб читати там предмети, які її не влаштовують, за програмами, з якими вона не згодна? Тільки в тому разі, якщо вони виставлять хорошу ціну за навчання і будуть використовувати їх як дохідні заходи. Інакше збитки будуть колосальні, а користі — стільки ж, скільки від державної школи.

Звичайно, можна звернутися в Конституційний суд, щоб судді дали тлумачення главі 35-й, на яку спираються експерти у своїй оцінці. Зрештою, світський характер навчання і гарантії відділення школи від церкви записані в конституціях та інших законодавчих актах багатьох європейських країн, де благополучно діють школи, що належать релігійним організаціям.

Та навіть коли розв’язати цей вузол, проблем з’явиться чимало. Не тільки з допуском у школу священнослужителів, а й з інформаційним наповненням — корекцією програм тощо. Однак в іншому разі державна середня школа залишиться єдиною вагомою пропозицією на освітньому ринку. Дорогі ліцеї в рахунок не йдуть, оскільки тільки мала частина населення України в стані утримувати дитину-школяра в такому закладі. Та й у них вартість навчання далеко не завжди адекватна його якості. Для абсолютної більшості представників середнього (хоч який він у нас є) класу й малозабезпечених груп населення залишаються тільки державні (умовно безкоштовні) середні школи. Поява ще одного гравця на цьому ринку може вдарити по державній школі відразу з кількох напрямів. По-перше, з огляду на рівень довіри до церкви, відплив учнів із державного сектора в приватний. Що позначиться на навантаженні в державних школах. По-друге, з огляду на низький рівень оплати праці вчителя в державній школі й, можливо, більш високий — у церковній, відплив кадрів, не виключено, найкращих, якщо церковникам удасться забезпечити гідний контроль за рівнем викладання.

Питання лише в тому, чи готові українські релігійні організації працювати на ниві народної освіти (так і хочеться написати — «ліквідації неписьменності»). Ряд українських церков мають гідні традиції та, головне, ресурси для організації власних приватних середніх шкіл. Однак ці перспективи меркнуть поруч з однією істотною деталлю — прагненням до такої роботи. Мала кількість українських — передусім так званих «традиційних» — церков може похвалитися успішною педагогічною діяльністю у своєму рідному секторі. Кількість недільних шкіл і рівень катехізації, м’яко кажучи, залишає бажати кращого.

Проблеми «традиційних» церков, пов’язані з катехізацією, оголюють труднощі, які очікують їх у можливій діяльності в галузі загальної освіти. Якщо нині активізація катехітичної діяльності католицькими конфесіями (греко- і римо-католиками) розглядається православними побратимами (незалежно від національної приналежності) як прозелітизм, то який скандал зчиниться, коли цим конфесіям захочеться відкрити свої навчальні заклади? Особливо з огляду на той факт, що в католиків з освітою завжди справи були не надто вже погані — єзуїтські колегії, що діяли, зокрема, на території України, забезпечували пристойний рівень освіти. До того ж, як свідчить практика Українського католицького університету, ці навчальні заклади можуть залучити педагогічні кадри не тільки з України. А якщо зважити на конфесіональну толерантність таких закладів (як приклад, знову-таки, можна навести УКУ, де навчаються студенти різних віросповідань), можна припустити, що, клюнувши на якість освіти, туди охоче віддадуть дітей не тільки «умоглядні», а й практикуючі православні. Та й із коштами на утримання шкіл, не виключено, «Захід їм допоможе».

Кошти — це взагалі окреме питання. У пояснювальній записці до законопроекту депутат Стретович наголошує на тому, що така ініціатива не коштуватиме бюджету жодної копійки. Навіть навпаки. І нам, платникам податків, залишається тільки на це сподіватися, не надто вірячи. Адже це за наш рахунок у державних київських школах ввели обов’язковий предмет «Християнська етика». По суті, «факультативність» цього предмета в більшості шкіл номінальна. Адже якщо дитина зобов’язана вислухати «один предмет із списку», а в її школі тільки один і читають, він автоматично стає обов’язковим.

І все-таки основну масу коштів на відкриття шкіл, вочевидь, справді шукатимуть самі релігійні організації. Навіть якщо вони «у фаворі». «Фавор», по-перше, багато до чого зобов’язує, по-друге, може рано чи пізно закінчитися, по-третє, не завжди буває досить жирним. Тому не всі конфесії та релігійні організації виявляться в рівному становищі при відкритті шкіл. Звичайно, це пов’язано не тільки з кількістю коштів у кожній із них, а й з кількістю й якістю пастви, яка готова або не готова відправити дітей до церковної школи передусім тому, що вона церковна. Та це інша розмова, яка стосується більше виживання такого типу шкіл, ніж перспектив їхнього відкриття. Отже, у плані власне церковних коштів на школу в найгіршому становищі опиняться суто українські церкви, тобто церкви, які не мають центру за кордоном. Звичайно, у деяких із них за кордоном є діаспора, яка, можливо, підтримає. Та її підтримки може виявитися не досить. Тим паче що діаспора останнім часом дедалі обережніше ставиться до таких вкладень. Що ж до «Третього Рима», за можливостями і, відповідно, щедрістю він навряд чи зможе тягатися з першим. Про кадри — не будемо.

Таким чином, саме православна церква, найшвидше, опиниться «у загоні» порівняно не тільки з католицькими, а й наймасовішими протестантськими деномінаціями, які добре вміють мобілізувати й своїх вірних, і їхні кошти. Причому все те ж саме можна сказати не тільки про нікчемний метал, а й про благословенне прагнення до масової катехізації.

Є ще один неприємний аспект у церковних шкільних перспектив. Це взаємовідносини з владою — насамперед місцевого рівня. Який чудовий спосіб «купити» і церковників, і «церковну» частину електорату! Навіть якщо не грошима. Якщо просто комусь дати дозвіл на відкриття школи, а комусь — притримати. А яке широке поле для з’ясовування стосунків дає ліцензування — пальчики оближеш.

Отже, певною мірою питання законодавчої підтримки відкриття церковних загальноосвітніх шкіл справді видається невчасним. Інша річ, що з нашою церковною політикою своєчасним воно не стане ніколи. Крім того, є сфери, в яких не політика й не електоральні потуги мають правити бал. Тим паче що страх «загострити протистояння» найчастіше сильно перебільшений. Окремі спалахи насильства між УПЦ КП і УПЦ МП залежать уже більше від парафіяльних священиків і професіональних провокаторів, які працюють навіть не стільки на ту чи іншу церкву, скільки на дестабілізацію церковного життя та підтримку вогника, на який завжди буде зручно кивнути як на «потенційну небезпеку». Байдужість силових відомств до таких порушень свідчить про те, що владі так чи інакше зручно мати під рукою цей вогник. Церковники ж стають заручниками власного прагнення тримати владу «в страху». Страху насправді влада не має, та й не церква найчастіше тримає руку на міхах, які роздмухують вогник у пожежу. Церква ж має цілу низку проблем. Наприклад, чи багато розкритих справ про вбивство священиків знає новітня історія України? Або от школи. Ви, люди, спочатку якось самі з собою розберіться, а там ми подивимося — пускати вас до діточок чи не пускати.

І Єдина церква, якою бентежить нас влада, нічим не допоможе. Немає значення навіть, як саме вона з’явиться, якщо з’явиться. Зникне протистояння КП — МП, загостриться питання «католицького прозелітизму» або «деструктивного сектантства». Поки немає політичної волі поставити всі конфесії незалежно від «традиційності», «канонічної території» та іншого в рівне становище, дати їм усі необхідні повноваження й обов’язково закликати до відповіді за кожне порушення, а питання їхнього виживання надати їм самим і волі Божій, протистояння нікуди не дінеться, а церква не зможе нормально розвиватися.