Шістдесятництво – в душах, які не визнають тиску

Українська література ХХ століття — система дуже фрагментарна. Це ціла епоха браку літератури і «розгулу» літературної ідеології та «літераторів». І хоча, з одного боку, маємо таких митців, як Іван Дзюба, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, але з іншого — багато-багато безликих і розчинених у масі СПУ «майстрів часу». Сьогодні ж територіальні кордони чомусь перетворюються на знаки культурно-історичної відчуженості: львів’ян не знають в Одесі, харків’ян — на Закарпатті...

Олекса Різниченко — одеський поет, мовознавець і дисидент. Двічі був репресований (1959—1961 та 1971—1977 рр). Відбув у таборах сім років. Уже це наближає його на біографічному рівні до таких майстрів пера, як Майк Йогансен, Борис Тен, Григорій Кочур... Колись у Первомайську він написав на листівці: «Долой коммунистическую пропаганду! Долой диктатуру партии!» І все — репресивний механізм запущено. А замість останнього слова в суді попросив дозволу прочитати власний вірш. Під час ув’язнення Олекса Різниченко працював над «ґратованими» сонетами.

Одне слово, доля в людини складна. Але радянська система цієї людини так і не зламала. Це поет посміявся у вічі системі, коли вже в роки Незалежності здійснив «турне» по тих місцях, де колись починалася його творчість... Зазначивши з подивом, що оспіване «прощання з Імперією» весь час відкладається.

— Пане Олексо, чим для вас є період шістдесятництва?

— Я давно усвідомив, що я — не «одномірна людина» (термін Маркузе). Та й не думаю, що у світі є такі. Теорія рольових ігор виявила: всі ми — актори, переграємо за життя тисячі ролей. Єдине справді реальне — це чесність із собою, яку я вперше вичитав у Винниченка. В умовах радянської імперії, найбруднішої з усіх світових, відбувалися дивовижні перетворення душі людини — вона знала-думала одне, а говорила і робила (мусила!) інше.

Чудово сказав про це Сверстюк: «У казармі головне — не виділятись. Грати найлегшу роль у типовій масці. Традиція заважає, неімперська національність заважає. Мораль заважає. Ідеалізм заважає, ідеальні мотиви — смішні». Я б додав: неімперська національність не заважає, а є виною: «Я винен тим уже, що українець, і ця вина з народження моя!»

Чому так розрісся у нашій літературі тип селянина, дідуся чи бабусі? Це було те, про що писати дозволялося. А Ортеґа-і-Ґассет сказав: «Селянськість — це характеристична риса суспільності без провідної касти. Народ, який думає, що може жити у своїм світі без аристократії, у своїм світі думок, моралі, політики і смаку сам правити, — приходить неминуче до розкладу». Шістдесятники могли бути провідною кастою, але їх винищували.

— Коли ви розпочали власний бунт проти радянської системи?

— Проблема в тому, щоб з’ясувати — чому окремі індивіди починають незапрограмовані владою порухи душі, потім думки, тіла? У Станіслава Лема є геніальне оповідання із серії «Зоряні щоденники Йона Тихого». Там описана планета, на якій владу захопили роботи і ведуть шалену пропаганду проти Людей, які експлуатують роботів, і хочуть розпочати війну проти Землі. Йон Тихий, прилетівши туди (звичайно ж, у скафандрі робота), поживши між роботами, розуміє, що всі роботи на цій планеті насправді є Людьми в роботських скафандрах, присланими, як і він, із Землі. Так само і я бачив, що всі мої знайомі в душі були противниками більшовизму, але — служили йому!

Батьки мої були віруючими людьми, моральними, совісними. Я наслухався від них про Голодомор, я сам бачив ту убогість, те горе, в якому жили наші люди. В 1947 я в Єнакієвому одержував (мабуть, по ленд-лізу?) американські консерви, такі гарні і смачні, а отже, вже тоді знав, що є десь люди, які живуть краще за нас, хоч і не будують комунізму. Носив до школи плату за навчання чи не до 1953 року. Бачив, як тато вирубував дерева в садку, щоб не платити податок. Бачив, як примушували купувати облігації позик. Сам стояв у чергах за будь-чим, бо в магазинах нічого не було. Бачив священика, який розстригся і виступав проти релігії.

А ще ж до того: я був поет-початківець, багато читав. Я підсвідомо, інтуїтивно відчував фальш офіційних версій, я, як отой хлопчак із казки Андерсена, побачив, що король голий, і вигукнув це, бо ще не був привчений промовчати (у Галича: «промолчи, промолчи — потому что молчание золото!»). Ми вигукнули голосно, аж на дві області, але авторство вигуку приховали — отже, знали, що не можна вигукувати голосно! Друкували листівку в Первомайську і чітко розуміли, що тут розповсюджувати її не можна, щоби по шрифтах машинки, відомих, напевно ж, КДБістам, які реєстрували кожну машинку в місті, нас не вирахували.

— У чому, на вашу думку, суть шістдесятницького руху?

— Глибинна суть шістдесятництва — в душах людських, які не визнають тиску, насильства, не можуть вічно терпіти примус. Іван Дзюба надіслав свою книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація» прямо в ЦК КПУ, на ім’я П.Шелеста. В.Чорновіл під своїм іменем видав книжку про засуджених політв’язнів «Лихо з розуму». Є. Сверстюк відкрито написав свою чудову статтю про «Собор» О.Гончара – «Собор у риштованні».

Олекса Гірник спалив сам себе на могилі Шевченка 22 січня 1978 року, розкидавши навколо пам’ятника Тарасові 1000 листівок. В них він пояснив, що не може жити і дивитися спокійно, як гине наша мова, як потоптується Україна. Юрій Бадзьо пише відкритого листа до Президії Верховної Ради Союзу СРСР, до російських та українських істориків.

Помаранчева революція 2004 року була продовженням сміливого, відвертого, безкровного протистояння. Наш народ витримав колосальний іспит, особливо порівняно з пізнішими революціями сусідніх країн, під час яких було пролито кров. Але що ми бачимо сьогодні? Верховну Раду знову окупували люди, які плювати хотіли на Україну з її культурою. Мене в лютому Ющенко нагородив орденом «За заслуги». Та які ж це заслуги, якщо українську культуру і надалі топчуть? Літератури немає, мова — в оточенні регіональної мови меншин (російської). Та як же буде українська мова рідною, якщо в нас немає справжньої української літератури? А в мові Жадана культури не відчуєш.

— Якою була роль літератури у формуванні вашої свідомості? Яку літературу ви читали тоді?

— Читав я надзвичайно багато. Науково-популярні книжки, художню літературу. Батьки мене сварили, щоб не читав, бо очі зіпсуються. Але я не зважав. Лягав у ліжко спати, а сам накривався з головою і читав при ліхтарику. Чудова бібліотека була в Первомайську. Там я прочитав надзвичайну статтю Писарєва «Пушкин и Белинский», у якій автор повністю «знищував» Пушкіна: я зрозумів, що можна заперечувати авторитети! Її б у школах вивчати для вироблення вільної думки, вільнодумства.

У Кіровограді в бібліотеці читав «Історію індійської філософії» Чаттопадхайя. Це було диво — дев’ять різних філософських систем! І кожна видається переконливою, хоч вони заперечують одна одну! Але саме там я навчався поваги до різних точок зору.

Моя любов — Маяковський. Я передплатив 12-томник, перші два томи напам’ять знав! Я писав «під Маяковського». Саме під час арешту на перших допитах мені зачитували мої вірші: «Вам, не знающим с жира делать что, тратящим тысячи на пустяки, как вам не стыдно отделываться мелочью, брошенной в ладонь народной руки?» — і обзивали їх антирадянськими!

1962 року я вже міг читати польською мовою. В Одесі був магазин іноземної літератури, в якому я купував багато цікавого. Приміром, Сенкевича «Вогнем і мечем», «Камо грядеші?» Передплачував чимало польських газет і журналів. А в Польщі цензура була набагато слабша, ніж у СРСР. Скільки я вичитав там корисного! Наприклад, твори Фройда, кібернетика, генетика, морганізм…

А в 1958–1961 роках почали друкувати раніше заборонені книжки українських авторів. Це була розкіш. Словник Грінченка — вибух! Стороженко, Самійленко, Мирослав Ірчан, Микитенко, Микола Куліш, Олександр Олесь, мій кумир тодішній! Відлига «дозволила» і в СРСР друкувати те, що раніше було заборонене. Так вийшла книжка «Моя жизнь» Махатми Ганді. Це геніальний автор, це найбільше наслідування Христа за дві тисячі років. Я з нею не розлучався місяцями.

Коли я побував у квартирі Святослава Караванського і побачив, скільки в нього є української літератури двадцятих-тридцятих років, скільки томів Винниченка, я почав там брати й читати все. «Записки кирпатого Мефістофеля», «Чесність з собою», «Рівновага», «Заповіт батьків», новели, п’єси… Чому ці геніальні твори не друкують тепер? Вони ж потрібні молоді як повітря. Які чудові спогади члена УНР Мазепи! Які журнали! Станіслав Лем — геніальні речі! Цілком антирадянські. Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко… Гори самвидаву! Світлана Алілуєва, академік Сахаров, Іван Дзюба, Валентин Мороз, Микола Холодний (на жаль, пішов із життя в березні нинішнього року! — світла йому пам’ять).

Звідси інтелектуальність, звідси гуманістичність нашого руху — від засвоєних книжок.