Що спільного між Новими Санжарами, Великим Глибочком, «антиваксами» і «місцевими»?

Земля стала маленькою,

і на ній стрибає остання людина,

яка робить все маленьким.

Фрідріх Ніцше, «Так говорив Заратустра»

Та нічого спільного, на перший погляд. Це якщо відштовхуватися від топонімів і назв. Якщо ці об’єкти утинають щось начебто особливе, преса починає їх кошмарити.

І створюється враження, що це якась купка дуже особливих людей, котрі своїми вчинками різко вирізняються з-поміж інших на тлі загальноукраїнської законослухняності, патріотизму і незглибимої християнської любові до ближнього (це якщо ближче до свят).

Десь через тиждень «на білому коні» намальовується політичний бенефіціар медіакампанії, потім з’ясовується, що оригінальна ситуація з «особливими людьми» виглядає дещо інакше, але вже пізно. Як говорилося в старовинному анекдоті про начебто вкрадене столове срібло: «Ложечки знайшлися, але осад залишився».

Інша приказка — диму без вогню не буває — ілюструє, що екзотичні локальні події, однак, відбуваються, але основні перекручення йдуть на рівні заголовків та інтерпретацій. Утім, роздивлятися журналістам суть події крізь димову завісу локальної ідентичності нема жодної потреби, а читачам — і поготів.

Нагадаю, що Нові Санжари стали мемом негуманного ставлення до співгромадян ще на початку ковід-епідемії. А Великий Глибочок, тобто його жителі, відмовилися розмістити у себе два підрозділи територіальної оборони, хоча армію «дуже люблять і поважають». Там якесь доісторичне приміщення, колишній польський маєток. Сусідні села сказали: «Чуєте, проблема, то хай ідуть до нас».

Ну і була б це місцева новина на рівні «в селі згорів магазин», якби не загальноукраїнський, та й загальносвітовий контекст, в якому кремлівський вождь грається то в Сталіна, то в Гітлера, то в Хрущова.

Однак, може, хтось іще пам’ятає, як на Сході на початку війни місцеві жителі відганяли солдатів і добровольців: ідіть собі деінде, бо через вас у нас будуть стріляти (це ще при доволі нейтральному або й патріотичному ставленні).

А мені розповідали офіцери Національної гвардії, який спротив чинили жителі західних прикордонних областей проти дислокації там єгерського гірського підрозділу Нацгвардії. «То я маю тепер тебе питати, рубати мені ялинку в лісі чи ні?». Не кажучи вже про житомирсько-волинських «бурштинокопачів». Там і мотиви, і лексика інша, але ставлення те саме.

Один із ключових наративів «антиваксерів» за всього розмаїття думок, від конспірології до наукових гіпотез, — це порушення їхніх особистих прав. І в цьому, як і у попередніх випадках, є цілком вірогідна основа. Лишень вона закінчується там, де починаються права іншої людини.

Декларативний «диванний» чи містечковий патріотизм також цілком непогано уживається із заробітчанством у Росії та контрабандними оборудками різного масштабу. І спробуй-но скажи їм щось про «фінансування тероризму».

Усі ці епізоди об’єднує поки що нерозв’язне питання, яке в науці називається «політичний статус особи». Особистість є первинним суб'єктом політики, і про це щораз згадується під час виборів. Як політичний суб'єкт, вона, ця особистість, теоретично характеризується можливістю та ступенем впливу на політичні процеси у суспільстві і головним чином на політичну владу.

А практично наша «масова особистість» перестає впливати на владу наступного дня після виборів. І загалом добре це усвідомлює, за винятком незначної кількості особливо романтичних гуманітаріїв. Загальний конституційний статус у них прописаний, але реальне становлення особистості як суб'єкта політичних відносин щосили гальмується кожною новоспеченою владою.

Ну, тобто, як гальмується? У частині доступу до ключових процесів державотворення. Навіть за умов, що ці особистості мають достатню компетенцію. Це завжди розподіляється між «хлопцями з нашого району/двору/кварталу».

А от місцеве самоуправління, ОСББ, всілякі політичні і волонтерські гуртки — там без особливих проблем, фінанси і впливи зовсім інші, там не шкода.

Відповідно до цих правил гри містечковість стає за замовчуванням основною ідеологією самоідентифікації при декларуванні, звісно, загальноукраїнських ідеалів (якщо за них не треба платити додаткову ціну згідно з новими політичними тарифами).

У результаті домінуючими стають два типи особистості. (Ще раз нагадаю, що мова не про заяви, а про поведінку, про вчинки.) Аполітична особистість — відчужена від політичного процесу, що негативно ставиться до своєї участі в політиці. Її різновид — пасивна особистість, з нікчемним інтересом до політики, присутня у ній лише епізодично, яка обмежується пристрасною, але безграмотною риторикою щодо політичних реалій.

Люди з громадянською свідомістю, так зване громадянське суспільство, в постреволюційні періоди жорстко фрагментовані по своїх інформаційних бульбашках, активні в медіапросторі, але лише частково включені у сферу політичної практики. Не становлять для влади проблем через низьку спроможність до тривалої міжгрупової діяльності.

Народницький, соціалістичний по суті культ «маленького українця» спонукує ці, такі різні, групи проєктувати своє локальне бачення на глобальні проблеми. Звідси старі жарти про «глобус України» (хоча такі «глобуси» можна за бажання знайти в кожній країні на кожному континенті).

Такі статуси як «громадсько-політичний діяч», «професійний політик», «політичний лідер» девальвувалися у нас (і не тільки) десятиліттями, аж доки не перетворилися на доволі огидних персонажів телевізійних шоу. «Маленькі українці» радісно тицяють у них пальцями. Але якщо їм доводиться опинитися в такому самому статусі (наприклад, перейти зі статусу активіста в держслужбовці), то відповідна маска персонажа переходить їм у спадок дуже швидко. Що менше грошей і впливів, то більше зберігається людяності, і навпаки.

За цією масовою поведінкою годі шукати якихось усвідомлених нещирих планів і підступів. Причиною цих процесів і факторів виступає певний рівень політичного розвитку особистості.

І тут ми з розгону стрибаємо на антикварні граблі суперечок про національну ідеологію, Кожна влада намагається законсервувати «маленького українця» разом з усією його домашньою консервацією, ну, щоб не заважав, якщо коротко. Просто полиці у цьому політичному льосі призначаються різні.

Ідеологія як оберемок гасел сама по собі нічого не дає. Це як авто без двигуна. Посидіти і все таке інше можна, а от їхати — ні. Ідеологія як система політичних цінностей, що спонукає до дії, має відповідати трьом простим чинникам: 1) привабливість для всіх, 2) зрозумілість всім, 3) результативність негайно, а не в «світлому майбутньому». Тобто стабільність політичних мотивів; здатність ставити реальні політичні цілі та показувати їхню покрокову реалізацію.

Ті ідеологічні «борщові набори», які зараз пропонуються, «маленький українець» як добрий господар може комусь продавати, але сам не вживатиме. Політична соціалізація — це засвоєння певних знань, цінностей і норм, що дають можливість особистості стати повноправним учасником політичних відносин. У нас про будь-яку повноправність традиційно не йдеться.

Тому замість того, щоб освоювати якісь соціально-політичні знання, норми, цінності та навички, внаслідок чого можна взяти на себе певну політичну роль, «маленький українець» бере те, що лежить, як то кажуть, на відстані простягнутої руки.

Будь-яку чужу руку він може і відрубати (це добра новина з точки зору національного спротиву). Але в міжчассі «чужою» достатньо обґрунтовано вважається «рука» державна. Причому будь-якої довжини.

Добра половина кроків політичної соціалізації припадає на домашнє виховання в сім’ї та середню і вищу освіту. Ця печальна тема багаторазово оспівана в українській політичній культурі та рясно полита сльозами, у тому числі і крокодилячими. Коли формується інформаційний бік світогляду і трансформується у внутрішній світ особистості, ми стикаємося із цікавим явищем, яке можна назвати «український хронотоп». Хронотоп — це зв’язок часу і простору в художньому творі.

Українці з гуманітарним складом характеру мислять Україну як незавершений художній твір і намагаються постійно редагувати не тільки сьогодення, а й минуле. Наслідком такого творчого мислення є те, що у нас у культурі рясно представлені політичні ідеї ХІХ століття, які дожили до середини ХХ, і нова реальність, що почалася з війною 2014 року. До слова, з минулим століттям була та сама історія — до початку Першої світової людство теж жило в аурі романтичних уявлень про мирний прогрес.

ХХ століття для українців зникло разом із Розстріляним Відродженням і подальшою загибеллю всіх тих, хто міг осучаснити національну ідею, зробити її ширшою за ідею жертовного опору. Іспанська приказка (яку також приписують французам, німцям і британцям) про те, що «з багнетами можна робити що завгодно, окрім того, що на них не можна сидіти», цілком торкається і нас. Побудувати схрон і будувати державу — це трохи різні навички будівництва.

З першою умілістю «маленький українець» справляється досконало. Він знає свій терен, знає, що саме захищатиме. Знає, хто його спільники і хто може зрадити. Йому нема потреби мислити масштабами мегаполіса, а масштабу держави йому цілком вистачає в культурному контексті, без її «довгих рук», які заборонять рубати ялинку і намивати бурштин у своєму лісі (і ми вже трохи призабули ідеологію власників вугільних «копанок», правда?).

Чи можливе в принципі включення величезної соціальної групи «маленьких українців» в управління суспільними процесами, при якому об них учергове не витиратимуть ніг після виборів, а усталиться механізм зв'язку групи (особистості) з політичними інститутами держави?

За даних обставин — ні.

Відповідь, що «треба нарешті ж обрати достойних» (тут зазвичай є перелік параметрів, які в житті ніколи разом не зустрічаються), «і тоді вони нам зроблять… (бла-бла-бла)», — це заклики до пересування ліжок у відомому закладі. І результат нам теж уже багато років відомий і передбачуваний. Це діє приблизно, як залякування черговим Майданом. Може, навіть як проведення. Прогнати чергове опудало в Ростов чи ще кудись — це ми можемо. А от подальше майстрування політичних стільців із цих багнетів призводить до перетворення трагедії на комедію.

Хабарницько-бюрократична державна система України лишилася радянською по суті. Відзначення 30-річчя розпаду СРСР, можливо, тому і пройшло так непомітно, що нічого по суті у державі не розпалося, лише в рази зменшився масштаб. Не змінилася й установка на те, що державне — то значить нічиє. І хто перший схопив, тому воно і належить. Тобто сусіднє село мусить жити по закону, по Конституції і Кримінальному кодексу. Але ж ми з кумом — то цілком інша справа.

Комуністична ідеологія створювала соціальний престиж за рахунок причетності до масштабу комуністичних впливів, і на цьому стимуляція закінчувалася. Особиста несанкціонована активність, м’яко кажучи, не віталася. Комунізм у нас наче й закінчився, а от накинута ним колгоспність мислення, де лідери громадської думки — просто ланкові своєї грядки з віртуальними бурячками, — лишилася. Ветерани Майдану і війни трохи було попхнули цей колгосп, але він встояв за тією самою технологією, яка описана у Джорджа Орвела в «Колгоспі тварин».

У нашій статусній свідомості є штучно встановлені «прошивки» щодо безперспективності соціальної мобільності. Винні, звісно, влада, попередники, зрада і все таке інше.

Однак ніжне плекання інертності, забобонів і стереотипів, застарілі критерії та деформація соціальних цінностей під виглядом пестування традицій, закладені в основу шкали престижу, — це вже особисті надбання «маленьких українців». «Маленька людина, особливо поет — як палко вона засуджує життя на словах! Слухайте її, але ж не прослухайте радощів в усіх наріканнях її!» («Так говорив Заратустра»).

Меншовартість суб’єктивно відчувається як цілком самодостатнє існування. Вона проявляється лише відносно інших, більш масштабних явищ. Тоді це травматично. Але якщо в тебе нема амбіцій, то нема і проблеми з самоідентифікацією. Вона хоч і маленька, але ж своя.

Усі статті Олега Покальчука читайте тут.