СЕРГІЙ НАБОКА: «Я ЗАВЖДИ ВІДЧУВАВ СЕБЕ РОКІВ НА ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ…»

27 лютого виповниться сорок днів з дня несподіваної і передчасної смерті Сергія Набоки. Це інтерв’ю відомий журналіст і правозахисник дав кілька років тому, але тоді воно не було опубліковане. Втім, спогади і думки Сергія Набоки залишаються цікавими й актуальними і нині. Особливо нині…

— Розкажіть, будь ласка, про вашу родину. Які цінності в ній панували?

— Родина була журналістська, така собі радянська інтелігенція. Народився я у 1955 році, тобто дитинство моє припало на роки хрущовської відлиги. А взагалі, ця категорія населення, журналісти, достатньо специфічна — обізнана і часом навіть цинічна, — тож я виростав, по-перше, в оточенні багатьох найрізноманітніших книжок, а по-друге, ставав свідком найрізноманітніших розмов.

Мене ніхто не вчив читати-писати, я сам навчився десь у п’ять років. І певний період читав абсолютно непідходящу для дитини літературу — енциклопедії, «Словарь иностранных слов», якусь постсталінську «Историю зарубежной философии». А потім допався до шкідливої літератури — випадково взяв «Государство и революцию» Леніна. Оця найстрашніша книга і зробила мене антисовєтчиком. Згодом мені до рук потрапив підручник «Історія Української РСР». Там була досить цікава частина з історії не «РСР», а саме України. І тоді я різко став українським буржуазним націоналістом: після того підручника поліз далі, в іншу літературу, «одобренную для изучения», — і мені відкрилася глобальна брехня, навіть у філософському сенсі.

А якось у восьмому чи дев’ятому класі я робив конспект з історії України, і вітчим, теж журналіст, випадково знайшовши цей конспект, сказав: «Парень, ты хочешь нас всех посадить? Нельзя оставлять такие конспекты на виду». А той конспект був просто побудований на цитатах з різних книжок плюс кілька особистих коментарів. Тобто, так жити далі було просто неможливо.

Після того, як я закінчив школу, цей протест проти системи почав набувати якихось інших форм. Робити щось конкретне було неможливо, ми з друзями хіба що слухали радіо «Свобода», але в якийсь момент прокололися на своїх «крамольних» розмовах, тусовках і т.д. Мене забрали в армію, хоча до того не брали за станом здоров’я. І на папці «Личное дело» я випадково побачив напис олівцем: «Забрать обязательно! Генерал-майор Спиридонов, военком города Киева». Служив у Росії і постійно мав неприємності: чомусь вважалося, що я організовую якісь «землячества националистические». Звичайно, зброю мені не довірили, служив у стройбаті.

— А яким чином ви дійсно стали дисидентом?

— Коли повернувся з армії, вступив до університету на журналістику. Звичайно, перші півроку пиячив, завалив сесію. У нас на курсі було чоловік десять, з якими можна було спілкуватися. І кохання було: десь на другому курсі ми одружилися з Наталкою Пархоменко, дочкою вже покійного на той час «дисидентствуючого» письменника Юрка Пархоменка. Більшість його творів, на жаль, досі не видані, і чи будуть видані, невідомо.

Всі ми були емоційно антирадянщиками і всі відчували, що треба щось робити. Шукали якихось контактів і познайомилися з двома дівчатами — Лесею Лохвицькою та Інною Чернявською, які, в принципі, займалися тим самим: шукали однодумців. Між нами пройшла якась іскра, і незабаром — це був сімдесят дев’ятий рік — ми знову ж таки за пляшкою горілки заявили, що створюємо Київський демократичний клуб. Почали проводити філософсько-релігійні семінари, обмінюватися літературою.

Згодом навколо нас організувалася група десь осіб у 40—50, які збиралися на нашій квартирі. На той час у моєї тодішньої дружини померла мати, я кинув факультет журналістики і пішов працювати. Ми мали можливість жити самостійним життям, як це рідко кому вдавалося у Радянському Союзі, запрошувати до себе людей і обговорювати все, що завгодно. І співали все, що завгодно, включно з гімном «Ще не вмерла Україна». І, звичайно, хтось «стукав». Коли пізніше я ознайомився з частиною архівів КГБ, то пересвідчився, що на одну людину часом припадало по двоє стукачів. Хтось дійсно стукав, хтось робив вигляд, що стукає, але кількість переростала в якість, і за нами почали стежити, прослуховувати телефон. І в один прекрасний момент, коли ми зробили якісь листівки і дехто їх розклеїв, нас тут же заарештували.

— Як розгорталася «справа про листівки»?

— По тій справі нас проходило п’ятеро. Одну, мою тодішню дружину, ми якось «відмазали»: у неї в сумочці теж знайшли листівки, але я сказав, що це мої, влаштував дикий скандал. Посадили Леоніда Мілявського, Ларису Лохвицьку, Інну Чернявську і мене.

Зрештою, справа була не в листівках, тому що одні вони тягли тільки на статтю 206, частина друга — «Хулиганство с особым цинизмом». Все могло обійтися спокійно, але коли до нас приїхали з обшуками, то лише в мене витягли з хати три чи чотири мішки всілякої літератури, в тому числі моїх особистих оповідань, повістей, віршів. Цікаво, що якийсь вірш знайшли серед білизни в одному примірнику. Так і було записано в справі: «розповсюдив серед своєї дружини».

А один мій вірш дізнавач із КДБ просто знищив на моїх очах. Наскільки я потім зрозумів, ця справа розглядалася принаймні на українському Політбюро, і було вирішено «спускать на тормозах». Рік тільки починався, ми, мабуть, псували показники по Україні; ситуація в Польщі тоді була відомо яка. І той гебіст сказав: «Це вже тягне на політичну статтю, шістдесят другу. Я тобі допоможу». Звичайно, вони там грають — «добрый следователь, плохой следователь», це класика, — але він мені сподобався, симпатичний мужик, «понятливый». А той вірш дійсно був страшенно націоналістичний, тобто не шовіністичний, там не було закликів до повалення режиму, але абсолютно все читалося. Отже, він його знищив, щоб не можна було хоч когось з нас розкрутити на шістдесят другу. Таким чином, декілька епізодів не увійшли у звинувачувальний документ.

Ніхто з нас не покаявся і не визнав себе винним. Ясна річ, що більшість адвокатів, які вели такі справи, мусили мати допуск від КДБ. Як мінімум троє з них умовляли нас не подавати касаційної скарги, бо, мовляв, може бути гірше, дадуть більший термін. Ми погодилися на це, але з інших міркувань: набридло сидіти в тюрмі, хотілося на зону, на свіже повітря. У молодості все сприймається не дуже серйозно.

— Які спогади залишилися у вас від ув’язнення? Наскільки тюрма вплинула на вас?

— Сидіти важко. Той, хто відсидів по-людськи і не зганьбив свого імені та ідеї, гідний поваги. Але я не думаю, що то велике геройство, і нема чого хизуватися тим, що тебе двічі-тричі саджали. Попався — значить, дурень. Я вважаю, що, в принципі, ми робили красиву справу, нам було приємно й цікаво, когось ми, можливо, дійсно розбурхали... Тобто, одкрутили свою гаєчку з машини, яка називалася Радянський Союз, комуністична тоталітарна система. Але в тому, що ми так по-дурному сіли, немає особливого геройства. І тому я багато що забув: про що тут писати мемуари? Ще Герцен казав: кожен, хто потрапив на дві години до околоточного в Росії, відчуває себе зобов’язаним написати, як його там ганьбив і утискав царський режим. Таких і у нас багато.

До того ж більшість тих, хто робив те саме, що і ми, все-таки не попадалися. А таких груп було дуже багато. Ми чудово знали, що в ситуації, коли в Москві викличуть в КДБ і максимум грубо покричать, в Україні одразу обламувалась «трьошечка». А ми не хотіли дурно сідати. Тому ми не були чистими дисидентами, але не були і чистими підпільниками. І на отакій аморфності, в принципі, і погоріли, тому що частину справ робили відкрито, а частину намагалися робити у підпіллі. А після «одсидки» вже працювали виключно в підпіллі. Між іншим, я дуже вдячний фонду Солженіцина, який підтримував наших дітей, поки ми сиділи.

— Розкажіть про вашу підпільно-дисидентську діяльність. Як ви зв’язувалися з Заходом?

— Гебістів це теж цікавило. Вони спеціально випустили Лесю Лохвицьку «на хімію» в Білу Церкву, щоб вона мала можливість їздити до Києва і навести їх на якісь кінці. Цього не сталося, і тоді помилували Інну Чернявську, яка нині є моєю дружиною. «Хвости» за нею ходили до 1991 року включно, трохи не щодня.

Це був досить довгий ланцюг, побудований в основному на перевірених і навіть частково родинних зв’язках. Все йшло дуже опосередковано, через Прибалтику, на Захід. Конкретного механізму я не знаю досі, якось і не цікавився. А потім стало простіше: налагодилися контакти з людьми, які цим займалися професійно. Був такий Павло Проценко, який нині живе в Москві, й Ірина Дьякова. Ми поважали цих людей, шукали контактів, але не дуже сильно, бо розуміли, що в принципі дисидентство свою роль зіграло, це абсолютно нічого це не дасть.

— Тоді був мертвий час — вісімдесяті роки…

— Так. Навіть коли вже почалася горбачовщина, «перестройка», всі ці так звані неформальні об’єднання, клуби, — в Україні все лишалося мертво. І ми закрутили такий собі Український культурологічний клуб; ми любили маскуватися. Справа в тому, що одразу після відсидки ми організували Український демократичний клуб, але з часом з’ясувалося, що два наших контакти працюють на КДБ. Ми страшенно розчарувалися і вирішили зробити справжній вибух — не виготовляти якийсь там самвидав, який через Захід буде повертатись у надрукованій формі, а закрутити щось серйозне.

Підібралося кілька колишніх політв’язнів, а також людей, які завжди ходили в «політично непевних», але ніколи нічим таким не займались, і кілька просто талановитих хлопців та дівчат. Тоді в комсомолі і в КДБ було модно контролювати усі неформальні об’єднання, — от якісь комсомольці і зняли нам приміщення на висілках, у кав’ярні «Любава», влаштували щось на кшталт диспуту: чи то про долю України, чи то про мову, не пам’ятаю.

І закрутилося — прийшли ті, кому це було цікаво, молодь, з якої і склався потім кістяк Українського культурологічного клубу. Був Олесь Шевченко і ще хтось з політв’язнів, парочка членів Української Гельсінкської спілки, — вони одразу приєдналися до організації цього «дійства». І тоді дійсно немов щось вибухнуло. Організували клуб, обравши головою «чисту» людину, про яку ходили чутки, що він агент КДБ. Чи був він агентом, чи ні, нікого не цікавило, всі розуміли, що він — ширма, як «зиц-председатель» Фукс у «Золотому теляті». А вирішували все інші люди — в основному, звичайно, політв’язні.

На нас одразу було кинуто аж занадто багато сексотів, які почали швидко все руйнувати. Але саме з Українського культурологічного клубу повиходили всілякі інші організації, зокрема, Українська національна ліга. Люди, які потім склали кістяк Руху, теж вийшли з нашого клубу — принаймні, кияни. Тоді ж до нас почали приїздити зі Львова — Чорновіл, Горині та інші. І коли ми побачили, що УКК фактично себе вичерпав, то швиденько проголосували за мою пропозицію влитися всім клубом в Українську Гельсінкську спілку. Де-юре ми начебто не закривалися, але де-факто перестали існувати, розчинилися, бо перед нами всіма постали, з одного боку, локальніші завдання, а з іншого — ширші.

Того часу мене кілька разів «смикали». Якось кагебіст-підполковник сказав мені, що я чи не перший кандидат на «посадку» — разом з Чорноволом, Хмарою, Горинем та Лук’яненком. Було приємно це почути: тоді ми досить активно працювали. А іншого разу він сказав: «Ну да ваш клуб еще ничего — по крайней мере, открыто не призываете к отделению Украины». І раптом я згадав, що дійсно, ми ж жодного разу!.. Я негайно скликав клуб на Подолі у приватній хаті — там багато людей поміщалося — і зробив коротку промову: не забуваймо, для чого ми все це робимо, яка у нас мета — незалежна Україна! Після того на мене КДБ махнуло рукою — не варто його, мабуть, і смикати.

Як мінімум, ми об’єднали довкола себе хороших людей, які щось зробили і тоді, і потім, в перші чотири роки Верховної Ради, і нині продовжують робити. Ми чомусь їх навчили — в першу чергу, не боятися. Також ми підтримували тих хлопців, які сиділи по таборах. А так — цей клуб був таким собі інгредієнтом тодішнього життя. Я весь час все-таки був більше журналістом, який прагне спостерігати, аналізувати, коментувати і всіх матюкати, аніж людиною, яку всі матюкають, аналізують і коментують.

Тому я і почав видавати першу в Україні непідцензурну газету «Голос відродження». Для проформи ми написали, що це газета Української Гельсінкської спілки, хоча спілка ні копійки на це не дала і навіть не підтримала цю ідею. Коли я пішов до колег по керівництву і сказав: «Панове, час уже видавати газету, бо навіть білоруси видають кілька газет, а ми ще жодної». Вони покивали головами і забули. І тоді ми з дружиною сіли вдома, зробили макет цієї газети, самі все понаписували. Я підпільно повіз той макет у Прибалтику, підпільно надрукував на власні гроші, підпільно привіз сюди. Перший номер ми розповсюдили на Хрещатику.

Потім ще було багато всяких номерів. Одсидів десять діб за те, що начебто матюкав Щербицького. Хоча в ті часи жодного матюка від мене ніхто ніколи не чув — матюкатися я почав пару років тому, життя довело… Всяке було, але це вже було не дисидентство.

— А як ви тлумачите поняття «дисидент»?

— Якщо приміряти до тодішніх радянських умов, то найпоширеніше значення цього слова — людина, яка відкрито не погоджується з теорією і практикою режиму. Відкрито! Або не дуже приховує цього. Але в Україні це було неможливо. Якщо я дзвонив, скажімо, своєму однодумцю, хорошому хлопцю на роботу українською мовою, він потім при зустрічі казав: «Ты что — с ума сошел?» А він сам націоналіст, виріс в українській культурній родині, в якій усі націоналісти з діда-прадіда: «Не дзвони мені українською мовою! Это палево!»

Яка тут дисидентура — всіх же пересадили! Можна пишатися, що російська Гельсінкська група заявила про свій розпуск, а українська не заявила, — але що з того, коли всі сиділи по тюрмах і таборах! Що за дисидентство може бути? Тут або брати зброю в руки і йти на барикади, на що жодних підстав не було, — або тихенько працювати в підпіллі, шукати однодумців, розповсюджувати літературу, розраховуючи на те, що років через двадцять п’ять це дасть якийсь результат. В певному сенсі, слава Богу, що трапилося ГКЧП! Якби не ГКЧП, цілком можливо, що ми з вами зараз би тут не сиділи, а сиділи б у різних місцях.

— Коли ви відчули, що тоталітарна машина СРСР розвалиться і Україна буде незалежною?

— Я був у цьому переконаний з тринадцяти років, як почав читати товариша Леніна і думати. Я вважаю, що кожен громадянин Радянського Союзу, достатньо розвинений, щоб думати, на тому чи іншому рівні ставав антирадянщиком. Більшість, звичайно, не хотіли неприємностей і тримали свої думки при собі, або на кухні за чаєм чи за горілкою виливали брату-свату-другу. Але, в принципі, ця система поламалася давно, а на брехні одне одному далеко не поїдеш. Воно мусило так статися. Єдине, що якби не кілька серйозних помилок Горбачова, агонія тривала б ще років двадцять, і навіть ГКЧП не допоміг би.

На жаль, більшість з нас була поділена на дві досить значимі групи. Одна з них керувалася принципом «незалежна Україна будь-якою ціною». В цій групі були націоналісти фашистського або комуністичного штибу. І була достатньо потужна частина загальних демократів, яким по барабану незалежність України як така, аби тільки демократія. Ці групи і досі наявні в політичному колі. Нічого спільного між ними не може бути. Тільки до того, як було досягнуто повалення попереднього режиму, вони перебували по один бік барикади, а потім розбрелися по різні боки.

Ніхто не складав ніяких креслень або кошторисів, як і яку Україну ми будемо будувати. Всі думали, що воно зробиться саме собою: щойно ми переможемо, щойно повалимо комуністичний тоталітарний режим, щойно Україна стане незалежною, — тут же все буде о’кей. Дехто розумів, що все не так просто, — але не було ані часу, ані, мабуть, бажання сідати і думати про те, якою ж мусить бути ця держава, хто мусить бути на якому місці, хто що мусить робити. Працювали на ентузіазмі та на емоціях, а справжніх серйозних політиків на той час не було. Та й тепер їх не дуже-то є.

З іншого боку, ми ніколи не були самодостатні. Якщо, наприклад, країни колишнього соціалістичного табору мали можливість спілкуватися зі світом, зокрема, зі світовою літературою, безпосередньо, то ми все робили через Москву. І звичайно, на цьому шляху багато кого і багато що втратили. У нас достатньо низький інтелектуальний потенціал саме через те, що ми живилися вторинним продуктом. Те, що ми за сімдесят років виробили тут, в Україні, можна скласти в одну валізку; а з літератури лишити кілька тоненьких брошурок, а решту — хіба що в музей.

На жаль, так вийшло, що ми просто вели боротьбу за існування. Ми вижили, це прекрасно. Але не виробили елементарного тезаурусу для того, щоб спілкуватися і розуміти одне одного. Тому всі пересварені і тупі.

Це відсутність еліти як такої — й управлінської, й інтелектуальної. Були і є лише декілька груп і групочок. Я не хочу навіть казати про так званий український менталітет, хоча і він тут присутній: ми більші індивідуалісти, ніж будь-хто, так склалося історично. Йдеться про те, що не було випрацьовано отієї візії України, яка могла би об’єднати довкола себе бодай певну кількість людей. У кожного своя візія, та й та дуже аморфна.

— З якою генерацією, на вашу думку, буде пов’язана зміна політичних еліт, яка обумовить майбутнє України?

— Думаю, що з вашою, я на вас покладаю надії. У мене так склалося життя, що я, мабуть, достатньо пізно подорослішав, довго був інфантильним... Тоді настав момент, коли нарешті все почалося, коли я відчув, що є місце, де я можу докласти свою енергію, розум. І я завжди відчував себе, та й зараз відчуваю, років на двадцять п’ять. Тому моє найближче оточення в основному молодше за мене, — хоча це круті «вовки» і «зубри» від журналістики, і мені цікаво і приємно тусуватися з молоддю. Ніхто з них, здається, ніколи не відчував, що я старший за них, і я теж не відчуваю. Останнім часом моє оточення навіть помолодшало ще більше — це хлопці і дівчата вашого віку, 20—25 років. І я бачу, що серед них щось таке проблискує. Думаю, що років через п’ять, чи, може, вісім, ваше покоління вже почне щось змінювати.

Розмова 1998 р.