СЕРГІЙ ГАЛЬЧЕНКО: «ЛЮБИТИ ШЕВЧЕНКА — ЦЕ, НАСАМПЕРЕД, ЖИТИ ЗА ЙОГО ЗАПОВІТАМИ»

— Навіть у П.Тичини, в якого родичі намагалися знищити його антирадянські твори, залишилися такі зразки, як «До кого говорить» (1925). Мені пощастило бути першим публікатором табірного щоденника Остапа Вишні «Чиб’ю», його ж листів із заслання. Ще більшим везінням вважаю знахідку в архівах «Ухтпечлагу» на Далекому Заполяр’ї табірних нарисів письменника та його документів.

— То ви побували у місцях, де славетний гуморист «проходив» свою «десятирічку»?

— У 1989 році, напередодні 100-річного ювілею Остапа Вишні, разом з прийомною дочкою письменника Марією Євтушенко я готував книгу «Трагічна десятирічка Остапа Вишні». Щоб зібрати матеріал, поїхав у Заполяр’я, де в архівах та музеях Ухти і Сиктивкара відшукав рукописи понад 20 його творів, написаних у таборах. У 1934 році Остапа Вишню — політичного «зека» Павла Губенка — залучили до написання книги до 5-річчя Ухтпечлага, де йому було доручено написати нариси про 24 ударників праці (табірної, звичайно). Їх було написано 21.

Книгу було надіслано до Москви, в управління ГУЛАГу, але дозволу на друкування тиражу там не дали. Про причину відмови можна тільки здогадуватись, ознайомившись із її змістом, де Остап Вишня з властивим йому гумором розкрив секрети державної машини нищення безневинних людей. З літа 1934 по лютий 1935 року письменник мав змогу творити власну «захалявну книжку» — табірний щоденник «Чиб’ю — 1934», який М.Євтушенко передала у відділ рукописів Інституту літератури ім. Шевченка. «Чиб’ю» вперше у 1989 році опублікував журнал «Київ». Серед 200 інших безцінних експонатів виставки «Раритет» є і щоденник Остапа Вишні. Виставка автографів, рукописів, мемуарів класиків української літератури XVII—XX століть влаштована в Національному музеї Тараса Шевченка з нагоди 75-річчя Інституту літератури.

З печорських архівів я багато дізнався про табірне життя Остапа Вишні, зокрема про 1000-кілометровий етап у лютому 1935 року з «перспективою» замерзнути в тундрі, померти з голоду, бути розтерзаним дикими звірами або людоїдами, про що є свідчення у тих архівах. Там же, в архівах, я дізнався, що через табори «Ухтпечлагу» пройшло, страшно уявити, — 20 мільйонів зеків! А ще ж були Сибір і Казахстан, Колима й Магадан...

— Трагічна доля Остапа Вишні відтворена в романі Володимира Гжицького (теж політв’язня) «Ніч і день». А чи не було у вас спроби художнього переосмислення знайдених фактів?

— На моє переконання художня мова телеекрану може бути дуже ефективною. І я написав для телебачення близько півсотні літературних сценаріїв, де виступав як ведучий. Життю Павла Тичини, Остапа Вишні, Володимира Сосюри були присвячені окремі сценарії, опубліковані Міністерством культури. За сценарієм «Мої дні, мов хрести» була знята телевистава про Володимира Сосюру, яку мені й сьогодні хотілося б подивитися. Давно мрію про повноцінну п’єсу, присвячену трагікомічному «житію великомученика Остапа Вишні».

— Захалявний Шевченко, захалявний Остап Вишня, захалявний Сосюра, захалявний Руденко, захалявний Стус... Це ніби фатум, що завис над українською літературою у останні 200 літ?

— Кілька років тому поет Олексій Довгий розповів мені, як свого часу у видавництві «Дніпро» готувалася поетична збірка Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Авторка навіть вичитала верстку, але із ЦК надійшла вказівка вилучити книгу. О.Довгий приховав один примірник її з авторською правкою, за яким потім Григорій Кочур видав збірку за кордоном. Оригінал книги було передано на збереження відомому лікареві і поету Миколі Фененку. Кілька років тому, вже по смерті лікаря, я запитав у його доньки Оксани, чи не зберігся випадково цей примірник. Оксана знайшла заборонену до друку в Союзі книгу Ліни Костенко, і вона нині теж серед експонатів виставки «Раритет» у Національному музеї Тараса Шевченка.

— Духовність нашого народу формували також українські письменники-емігранти. Чи повною мірою їхня праця повернулася на рідну землю?

— Хто виїхав в еміграцію, хто вже й народився за кордоном — художньою чи науково-літературною творчістю, як от Іван Огієнко, Юрій Шевельов, Григорій Костюк чи Петро Одарченко та ін. належать до загальноукраїнського літературного процесу. Із одержаних архівів Уласа Самчука, Василя Барки, Михайла Ореста, Юрія Бойка-Блохіна, Дмитра Нитченка, Ігоря Костецького можемо судити, наскільки збагатилась наша література і не лише власне літературними творами, але й щоденниками, листуванням, рідкісними документами минулої епохи.

Повернуті в Україну архіви Олександра Олеся та його сина Олега Ольжича, замученого в застінках Заксенхаузена, не те що збагатили джерелознавчу базу української філологічної науки, але представили ці дві постаті у зовсім новому світлі. Так, з архіву Олега Ольжича довідуємось про нього як про вченого-археолога та художника. Він не тільки ілюстрував батькові твори, а й майстерно замальовував археологічні знахідки.

Упродовж двох місяців, що недопустимо мало, мені довелося вивчати архів Володимира Винниченка, який зберігається в Колумбійському університеті (Нью-Йорк, США).

— І що стало результатом вашої праці над духовною спадщиною відомого письменника і майже невідомого в Україні як художника?

— Результатом стали підготовлені томи вибраного листування та щоденників Володимира Винниченка. Минулого року тодішній прем’єр-міністр Віктор Ющенко привіз в Україну більшу частину малярської спадщини В.Винниченка, яка нинішнього року вперше експонувалася в Національному музеї Тараса Шевченка. Без перебільшення стала сенсацією і святом живопису. Серед експонатів виставки «Раритет» — автопортрет Володимира Винниченка. У скорому часі, сподіваюся, картини В.Винниченка побачать його земляки у Кіровограді. Щодо літературної спадщини письменника. Увесь його архів і понині зберігається у США, незважаючи на те, що існує письмовий заповіт Розалії Винниченко, дружини письменника, за яким спадщина має бути передана у дар АН України, коли Україна стане незалежною державою.

— На вашому письмовому столі лежить грубезний том верстки. Щось нове?

— Дійсно, це готова до друку літературно-наукова спадщина одного з неокласиків і вченого-філолога Михайла Драй-Хмари (1889—1938). Могила Драй-Хмари назавжди загубилася у снігах Колими, де й скінчилося його життя.

Михайло Драй-Хмара не визнав висунуте йому звинувачення про приналежність до «націоналістично-терористичної організації Миколи Зерова», а пізніше на запитання дружини про причину арешту з гордістю відповів: «Тому що я український інтелігент». Він один із 300 репресованих у 30-ті роки українських літераторів, що з них вижило тільки 25. Ось рядки з поеми Володимира Сосюри «Розстріляне безсмертя»:

Але не треба забувати

про той страшний далекий час

і тих, що йшли на смерть

за нас,

на смерть — з натхненними

очима,

щоб буть безсмертними

між нами.

Одні в квітках, другі в крові,

Зійшлися мертві і живі...

Драй-Хмара, Зеров,

Филипович...

Спадщина Михайла Драй-Хмари виходить як спільний науковий проект Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України та Української вільної академії наук у США. Крім повного корпусу наукових праць, рідкісного щоденника та листів із заслання тут уперше друкується слідча справа письменника за 1935—36 рр. Обсяг книги складає 40 друкованих аркушів і добрий десяток літ моєї праці.

— На виставці «Раритет» серед багатьох видань Інституту літератури не можна не помітити два масивні томи нового видання Тараса Шевченка у 12 томах. Що це за видання і яка перспектива його завершення?

— Це нове академічне видання творів Т.Шевченка, яке виходить завдяки указу Президента від 1 серпня 2000 р. Його готують до друку Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України спільно з Національним музеєм Тараса Шевченка та Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Рильського НАН України. Зрозуміло, що підготовка цього видання розпочалася не після появи указу. Шевченкознавці (і не лише сучасні) працювали над виданням саме такого типу впродовж багатьох десятиліть.

Адже не можна було не врахувати досвід, скажімо, таких відомих шевченкознавців, як Василь Доманицький та Сергій Єфремов. Перший готував видання «Кобзаря» на початку двадцятого століття, а другий працював над публікацією літературної спадщини Т.Шевченка у 20-ті роки.

Нинішнє видання буде найповнішим і найточнішим. Готуючи до друку перші шість томів літературної спадщини, шевченкознавці не мали права обминути «ані титли, ніже тії коми». Навіть дарчі написи на книгах та фольклорні записи будуть випущені у повному обсязі, без жодних скорочень. Обсяг робіт для колективу, що складається із кількох шевченкознавців-текстологів, настільки великий, що графік здачі текстів іноді порушується. Перспектива завершення цього видання залежить і від фінансування. У цьому році мали б вийти усі шість томів літературної спадщини, а з’явиться лише чотири. Все же сподіваюся, що видання завершиться у 2003 році 12-м, довідковим томом.

— Як буде подана мистецька спадщина Шевченка-художника, яка нині широко представлена в експозиції Національного?

— У п’яти томах, від 7-го по 11-й буде повністю представлена мистецька спадщина Т.Шевченка, репродукуються навіть твори, приписувані йому, і водночас буде вичерпна інформація про втрачені твори Т.Шевченка або відомі тільки з літературних джерел.

— Як один із ініціаторів цього унікального видання і текстолог за фахом, як оцінюєте ви перші два томи?

— Рівень підготовки двох перших, як і чотирьох наступних, вже готових до друку, томів, справді академічний. Тексти подано за найавторитетнішими джерелами, переважно автографами, чи авторськими копіями та прижиттєвими публікаціями. Є розділ редакцій та варіантів. Зрозуміло, що це унікальне академічне видання має стати основою для всіх наступних видань Т.Шевченка.

— Чи змінювалася за час вашого керівництва музейна експозиція і чи ви бачите потребу в цьому?

— Не кожному народові пощастило мати такого генія, у якому поєдналися два таланти — художника і поета. І саме тому Національний музей Тараса Шевченка — інституція унікальна. У фондах Музею зберігається 70 тисяч експонатів, із них у залах — 4 тисячі, що теж забагато, адже сприйняти таку кількість експонатури теж важко. Експозиція, побудована у 1989 році, своє віджила і є нагальна потреба створення експозиції за сучасною концепцією. Не хотілося б бачити в Т.Шевченкові новоявленого святого, але вплив його на долю України настільки великий, що ми того досі не осягнули. Схилятися перед генієм Тараса Шевченка ще не означає розуміти його. Часом мені здається, що моя мати, яка не знала грамоти, але знала напам’ять багато шевченкових поезій, була ближча до його розуміння, аніж багато сущих діячів. У мене склалося враження, що в нинішньому «українському» суспільстві багато хто боїться Т.Шевченка більше, аніж це було за попереднього режиму.

Любити Шевченка — це не тільки ставити йому пам’ятники і бюсти та прикрашати кабінети його портретами, а насамперед — жити за його заповітами.

Саме тому хочеться, щоб експозиція не просто ілюструвала тернистий земний шлях Тараса, а для кожного відвідувача стала відкриттям, як колись для Джона Стейнбека, який заплакав після огляду музею. Я бачив не одного іноземця, для якого і Україна, і Шевченко були дуже далекими, але вже у перших залах їх крок уповільнювався, адже наступало відкриття великого таланту. Багато відвідувачів після огляду хочуть придбати альбом Шевченкових репродукцій, а треба сказати, що в Музеї зберігається 1041 малярська робота Тараса Шевченка. І, на жаль, такого альбому хоч би із сотнею найкращих робіт сьогодні немає все через той же брак коштів.

— Які повсякденні проблеми не дають спати директору Національного музею?

— Їх справді чимало, а найголовніші — стан зберігання експонатів та безпеки музею. Адже те, що написане чи намальоване на папері, є дуже недовговічним, а врахувавши, що під вікнами музею зупиняється, а потім газує майже кожен автомобіль, який піднімається по бульвару Шевченка, можна зрозуміти, що експонати в небезпеці. Немов навмисне Державтоінспекція влітку цього року встановила світлофор на розі бульвару Шевченка і Терещенківської вулиці. Невідкладною є проблема обладнання музею засобами охоронної та протипожежної сигналізації, обладнання супернадійних сховищ зі стабільним температурно-вологістним режимом. Потрібні й додаткові експозиційні площі для показу зібраних багатств. Як це можна зробити, я із заздрістю пересвідчився, оглянувши нещодавно у Москві новий музей О.С.Пушкіна, де створено вражаючу сучасну експозицію.

— Сергію Анастасійовичу! Як у 1989 році, так і понині я не можу збагнути скульптурне зображення Т.Шевченка на сходах музею?

— Колись давно, проходячи повз музей Тараса Шевченка, я заздрив людям, які працювали у цьому храмі мистецтва, а нині я став, здається, найбільшим критиком його експозиційного архаїзму. Ось приклади. Полотно «Катерина» губиться на тлі дрібніших, але численних експонатів. В залі, де розповідається про народження Тараса, зовсім відсутні хоч якісь ознаки атмосфери, в якій він народився, а присутність елементів сільського побуту не була б зайвою.

Згадане вами скульптурне зображення Шевченка розміщене схоже не на своєму місці: а через те летючий Шевченко сприймається, як безногий. Ще треба сказати, що всі три шевченківські музеї в Україні — Києві, Каневі та Керелівці створено за концепцією одного й того ж художника. Така ж ситуація і з головними пам’ятниками поетові — в Харкові, Києві, Каневі — вони належать М.Манізеру. А як відомо, уніфікація у художній творчості завжди шкідлива.

— Якою бачиться вам майбутня експозиція Національного музею Тараса Шевченка?

— Перш за все вона не може програмуватися на півстоліття наперед. Вона має динамічно змінюватись, що дозволить показати унікальні фонди-колекції, але, але... Найголовніше це увага держави до своєї національної святині. Хоч музей і носить віднедавна статус Національного, він фактично утримується на кошти Київської міської влади.

Я переконаний, що Шевченків музей як джерело і скарбниця його духовної спадщини ніколи себе не вичерпає, як не вичерпає себе енергетика Шевченкових творінь.