СЕНС ЖИТТЯ ПІСЛЯ АТЕЇЗМУ

Цими днями у старовинних стінах Києво-Печерської лаври проходить міжнародна конференція «Освіта й сім’я в постатеїстичних суспільствах», організована Університетом «Києво-Могилянскька Академія» і Київською духовною академією, просякнута духовним началом С.Аверинцева. Тут зібралися філософи й представники церкви, щоб обговорити необхідність і реальну можливість церкви впливати на людські стосунки у такій інтимній сфері, як сім’я, і брати участь у процесі виховання. Церква останнім часом не втомлюється нагадувати нам, що «мораль упала» і що церква може допомогти її підняти. Та добрі наміри наштовхуються на різні — залежні і не залежні від самої церкви — перепони. Проте певні результати роботи окремих ентузіастів та інтелектуалів, судячи з проміжних результатів конференції, є. Учасники обговорюють різні аспекти проблеми: шлюб і богословську освіту, шкільну освіту та іконографію. Хоч би про що вони говорили — йдеться про сенс життя і спадкоємність у його розумінні. Конференція відкривалася промовою С.Аверинцева, який акцентував увагу саме на проблемі передачі духовних цінностей від покоління до покоління.

Цікаво, хто перший придумав, що «батьки» і «діти» — це «дві великі різниці»? У процесі мого особистого «побутового» опитування знайомі, старші
30-ти — тобто ті, хто нечітко, але ще пам’ятає свої муки над твором з «образу Базарова», — найчастіше приписували цей сумнівний винахід Тургенєву. Ті, кому менше 30-ти, — Фройду.

Питання виховання та єдності сім’ї серйозно переглядаються на наших територіях останні років сто. Сім’ї розпадалися на «покоління» завжди, але не завжди ці покоління виявлялися нездатними до спілкування і далеко не завжди вони ізолювалися одне від одного. Друга половина ХХ століття відзначалася суверенізацією поколінь на Заході, а до кінця століття це стало помітно й у нас: якщо раніше і «батьків», і «дітей» мучило нерозуміння, то тепер воно перестало їх мучити, і вони уклали мовчазну угоду про непричетність. Ті, хто цього не зробив, дуже ризикують: сучасні «діти» на знак протесту проти «ідіотського диктату предків» здатні «на зло матері втопитися у калюжі». Наш сучасний підліток нерідко зітхає за «західним» типом стосунків, коли дитина після покарання може зателефонувати в поліцію і змусити суворого батька відповідати за «порушення прав дитини». Просто Павлик Морозов якийсь...

Пострадянська сім’я поки що залишається у певному сенсі «фортецею». Люди, які пережили епоху тотальної недовіри і культивованого зрадництва «з ідейних міркувань», гадаю, ще якийсь час ретельно берегтимуть відчуття «свого» — рідного, найближчого. Комунальна квартира, а нею була вся Країна Рад, виховала в нас майже маргінальне прагнення інтиму. Та наскільки вистачить цього прагнення? Може, воно скінчиться, коли вийде на пенсію останній піонер, а вже його онуки просто «здаватимуть» власного батька в руки правосуддя за надмірну суворість або за малу винагороду?

Хоч як дивно, а в чомусь радянська пропаганда, обгавкуючи як попало систему ліберальних цінностей, мала рацію: вони витончують нитки, які прив’язують людей одне до одного. Вони витончують саму потребу в цьому живому зв’язку людини з людиною. Звичайно, поставити «особисте» над «громадським» — це велике досягнення, особливо з погляду людини, яка пережила тоталітаризм. Проте це «громадське» може виявитися інтересом твоєї найближчої людини. Питання, наскільки ти можеш дозволити собі «жити для себе» і наскільки при цьому «рахуватися з іншим», стає занадто гострим — особливо для нас, із нашими слов’янськими сантиментами любові, дружби, сім’ї.

Система цінностей видається нам інколи питанням не першорядної ваги на тлі бідності й політичних чвар. Та в будь-який момент виявляється, що і те, і друге перебуває в певній залежності від якихось духовних орієнтирів, від уміння «добре мислити», або, краще сказати — «добре відчувати». Тобто від речей, які формуються в людині іншою людиною в закритій, інтимній обстановці сім’ї.

Превалювання сім’ї в цьому питанні цілком зрозуміле: школа, молодіжні організації, гуртки за інтересами й засоби масової інформації, як правило, мають свою мету. Українська школа в питанні формування душевних рис поки що залишається слабкою підмогою, у кожному разі, судячи з документів Міносвіти. Держава, зрозуміло, через свої дитячі установи хоче виховувати «національно свідомих» громадян, тобто забезпечених тими ідеологічними важелями, які дадуть можливість успішно керувати людиною. Та й сім’ї у зв’язку з цим система освіти пропонує «посісти своє місце» — «основи держави» («осередок суспільства»), що забезпечує живий духовний зв’язок «сім’я—рід—народ». У програмах виховання відкритим текстом ідеться про необхідність «активно впливати на сім’ю… впливати на стосунки між її членами».

Все це ускладнюється тим, що українська сім’я далека від ідеалу. Виражена «едипільність» західної культури, що освячує, зокрема, розриви поколінь, не входить до наших хвалених традицій. У цьому плані ми ближче до «Сходу», ніж до «Заходу». Та, найшвидше, тимчасово. Сама атмосфера нашої сучасної сім’ї досить часто заохочує не до якогось «ідейного» протистояння поколінь, а до звичайної взаємної байдужості, бажання віддалитися, піти — причому це стосується не тільки (а інколи й не стільки) незабезпечених сімей, перейнятих думками про хліб насущний, а цілком «благополучних» родин, у яких кожен поринув у свої справи й живе сам по собі. Відчуженість у сім’ї стає справді серйозною проблемою нашої культури. До цього можна поставитися як до «природного процесу», тим самим знявши з себе відповідальність за те, що коїться з власними дітьми, а можна спробувати змінити ситуацію.

Останнім часом цим питанням багато уваги приділяє церква — як православна, так і католицька. Характерно, що «ліберальний Папа» Іван Павло II не «зм’якшив» погляду на сімейні стосунки і щоразу підкреслює своє негативне ставлення до культивування ліберальних цінностей у цій сфері.

Пострадянські — або, з погляду релігійності, «постатеїстичні» — суспільства мають свої характерні риси. Насамперед це певна відкритість і певна довіра до церкви. Віра в її моральну перевагу і здатність вплинути на душі. Між іншим, частина моїх співрозмовників, активно налаштованих проти того, щоб поріг їхнього дому переступав будь-який чиновник (навіть працівник жеку), цілком серйозно казали, що охоче впустили б у свій дім священика, якби той виявився порядною людиною і захотів прийти. Зрештою, це ж теж частина нашої традиції: священика, лікаря та вчителя вважали «своїми» і до них прислухалися, приймаючи рішення.

Романтичне ставлення до церкви було лише підкріплене насильницьким атеїзмом, на відміну від природної секуляризації на Заході. Тому є підстави вважати, що в наших умовах церква може відіграти чималу виховну роль. Питання тільки в методах і людях. Сподіватимемося, що учасникам конференції, яка проходить у стінах Києво-Печерської лаври, вдасться намацати тонку межу між прекрасними очікуваннями, великими можливостями та реальними механізмами їх здійснення.