ЩОСЬ ІЗ ПАМ’ЯТТЮ НАШОЮ НЕГАРАЗД...

Ми занадто довго жили у країні кривих дзеркал, щоб для остаточного одужання від історичної сліпоти, подолання ідеологічної зашореності й упередженості вистачило десятиліття. За сімдесят радянських років дуже вже старанно й повсюдно витоптувалося й деформувалося все, що нагадувало про життя до 1917 року. Здавалося б, що на рівні звичайного життя, тим більше провінційного, пам’ять про добре та корисне, зроблене до «радянської ери», мала б безслідно зникнути. На щастя, це не зовсім так. Диву даєшся, наштовхуючись на поодинокі, але від цього ще красномовніші випадки, коли наші сучасники в до решти витоптаному історичному просторі, де, здавалося б, нічого не могло зберегтися, примудряються знаходити факти, що свідчать про безперервність життя та справедливість людської пам’яті.

Друге пришестя Ельварті

Ще в ті, застійні, часи мені неодноразово доводилося знайомитися з людьми й виробництвом відомого кіровоградського підприємства «Червона зірка», яке забезпечувало весь Союз, а тепер Україну сівалками й іншою сільськогосподарською технікою, відвідувати його музей. У пам’яті, після відповідної інформації, збереглося одне — справжня історія підприємства розпочалася з 1922 року, коли завод конфіскували, а його директором став переконаний комуніст. Щодо періоду з 1864 року, коли завод було засновано, то він майже випадав і характеризувався в основному тим, що його господарі — англійські підприємці — щосили експлуатували місцевих робітників, вичавлювали з них останні соки. Засновники та власники заводу — брати Робер і Томас Ельварті, якщо і згадувалися, то лише в тому сенсі, як вони розкошували на нашій землі. Лише в недавній мій приїзд вдалося дізнатися, що зоряним часом справді унікального підприємства слід вважати саме кінець XIX і початок XX століття, коли на ньому господарювали англійці. У ті часи заводові, який виготовляв сільгоспмашини понад ста найменувань, не було рівного за його профілем у всій Європі. З 1888-го по 1909 рік тут випущено 50 тисяч звичайних сівалок. Ними засівали левову частку тих площ континенту, де велося цивілізоване землеробство. А щодо неймовірної експлуатації місцевого люду «клятими капіталістами», то 76-літній директор заводського музею Ю.Антонов для торжества істини використовує як аргументи історичні експонати. На фотознімку 1907 року зображено колектив малярного цеху, де умови виробництва за всіх часів і нині — найшкідливіші для здоров’я.

— Знайдіть тут хоч одну жінку. Не знайдете. Самі вусані. Це вже в радянський час професія з найшкідливішими умовами праці стала майже виключно прерогативою слабкої статі.

— Ну, а тепер, — Юрій Іванович підводить мене до фотографії 1895 року, водночас закриваючи рукою підпис під нею, — скажіть, хто на знімку?

Вдивляюся в спокійні, врівноважені й інтелігентні обличчя й не сумніваюся, що це, так би мовити, заводська еліта, представники адміністрації, у крайньому разі — інженерно-технічний персонал.

— Не ви перший ось так помиляєтеся, — заспокоює мене співрозмовник, відкриваючи раніше прикритий підпис, і я переконуюся, що перед нами бригада ковалів на чолі з бригадиром, який мав таке поширене нині прізвище — Гуляницький.

Віддавати належне англійським підприємцям ХІХ ст. почали після недавніх подій. Кілька років тому до Кіровограда з Англії приїхав один із представників роду Ельварті, онук братів-фундаторів Майкл. Радіючи, що від діяльності його предків чимало збереглося (у тому числі їхній житловий будинок, перетворений на заводський музей), він виділив на утримання закладу значні кошти. Але головний свій сюрприз сімдесятип’ятилітній Майкл підніс місцевій молоді. Ось уже кілька років після випускних балів розпочинається процедура відбору кандидатів для навчання у британському коледжі. Нащадок Ельварті заснував спеціальний фонд, на кошти якого в англійські навчальні заклади вступають і чотири роки навчаються там два випускники-кіровоградці. Майкл і його помічники особисто відбирають кандидатів на навчання, суворо дотримуючись встановлених критеріїв відбору, — відмінні знання з усіх предметів і вільне володіння англійською мовою. Утім, прийом двох щорічних стипендіатів — це не догма. Скажімо, торік складний іспит подолали четверо випускників. І всі вони навчаються в Англії як стипендіати фонду імені Ельварті.

Микола Леонтович сходить на п’єдестал

Через два роки після того, як брати Ельварті заснували в Єлисаветграді завод сільськогосподарського машинобудування, тут у родині мирового судді й викладачки музики народився Микола Павлович Леонтович. Ця воістину унікальна особистість проявила свої таланти як у рідних місцях, так і в багатьох містах нинішньої України. Свого часу він був відомим юристом, блискучим музикантом, авторитетним і вмілим адміністратором. Але нам, теперішнім, нічого чи майже нічого з його спадщини не дісталося. Її збирають по крупинках. Ім’я Леонтовича «спливло» не в рідному Кіровограді, а в сусідньому Миколаєві. І лише у зв’язку з тим, що тут наспіло сторіччя з дня заснування зоопарку, одного з найкращих в Україні, місцеві краєзнавці, і особливо заступник директора зоопарку Володимир Топчій, провівши величезну дослідницьку роботу, відкрили землякам факти з життя цієї непересічної особистості. Обіймаючи посаду міського голови з 1909-го по фатальний 1917 рік, Леонтович біля власного будинку, у самісінькому історичному центрі Миколаєва, відкрив для загального огляду звіринець і акваріум з екзотичними рептиліями. Про творця зоокуточка тоді захоплено говорили вчені багатьох країн. Доведено, що Микола Павлович особисто доглядав тварин і займався науковою працею. При цьому настільки був прив’язаний до своїх вихованців, що після більшовицького перевороту і гадки не мав емігрувати. Він хотів від нової влади одного — аби йому дозволили працювати у створеному ним зоопарку. На жаль, ця мрія виявилася ефемерною. Миколаївці люблять розповідати гостям про те, як більшовики змушені були регулярно випускати Леонтовича з в’язниці, бо крокодил голодував, не бажаючи брати їжу з чужих рук. Але авторитет Леонтовича в городян, його заслуги перед містом не врятували його від репресій, тюрем, заслань — ані його, ані дітей. Помер він у невідомості, і навіть точної дати смерті поки що не вдається встановити. Утім, створення зоопарку, якщо придивитися зблизька, виявилося лише верхівкою айсберга в діяльності міського голови. З’ясувалося, що під час правління Леонтовича в Миколаєві пустили перший трамвай, відкрилися два музеї, перший кінотеатр, прокладено водогін і зливову каналізацію, якими, по суті, городяни користуються й досі.

Нарешті, через сто років, місто над Південним Бугом вирішило віддати належне своєму голові, який працював на початку ХХ століття. Уже готовий пам’ятник М.Леонтовичу, його мають відкрити нинішньої осені, коли місто відзначатиме 100-річчя миколаївського зоопарку.