Щоб вечір життя був ясним

Побудова щасливої гармонійної сім’ї неможлива без здорових стосунків між поколіннями. На жаль, саме проблеми з людьми похилого віку нерідко призводять до нестабільності, конфліктів і навіть розпаду сім’ї. Це можуть бути бабусі/прабабусі, дідусі/прадідусі, теща/свекруха, тесті/свекри, інші родичі, які живуть у сім’ї, і навіть один із подружжя, який або старший за віком, або такий, що раніше постарішав. Та, звичайно, насамперед йдеться про наших мам і тат, які постаріли. У деяких сім’ях можна спостерігати нехорошу «наступність», коли проблеми у стосунках між поколіннями «передаються в спадщину».

«Молоді» старі

Вік — поняття відносне. Нерідко доводиться спостерігати людей, які відразу постарішали, стали «погаслими» та апатичними, а поруч — тих, хто набагато старший за календарем, але залишився бадьорим, не втратив інтересу до життя, оптимістично налаштований. У чому тут секрет? Напевно, на багато запитань могли б дати відповідь наші геронтологи, ми ж розглянемо суто психологічний аспект проблеми. Адже, щоб якомога довше почуватися молодим, важливий не тільки спосіб життя, а й образ мислення. З розповідей про довгожителів ми часто дізнаємося, як людина харчується, чи багато буває на свіжому повітрі, чи має шкідливі звички. І набагато рідше — чим сповнена її душа, в чому шукає розраду, з чого радіє та чим засмучується; як ставиться до життя, людей, природи, Бога...

Є серед нас люди, які непідвладні часу! І найменше це пов’язане з кількістю зморщок на обличчі та загальному фізичному стані. Їхня «вічна молодість» виявляється у невгасаючому інтересі до життя, у відсутності егоїзму, в умінні нести світло в душі та дарувати радість оточуючим. У спілкуванні з такими людьми є тільки одна «складність» — це бути гідними їх і постійно, щодня, кожної години навчатися тієї вищої мудрості та духовності, що скоряє час. Адже якщо нам удасться зрозуміти секрет цих «молодих» старих, на нас теж може очікувати ясний вечір життя, світ у душі та подяка близьких...

Ніде правди діти, існує й інший «мотор довголіття» — негативна енергія, яка підживлює людину, сповнену нетерпимості, злоби, почуття помсти (саме про таких можуть сказати «стара відьма» або «старий чорт»). Одержимість ідеєю (не завжди благородною), наявність мети (не завжди гідної) додає сил. І в цьому разі в оточуючих інша турбота: не резонувати, не відгукуватися і не втягуватися — у скандали, з’ясовування стосунків, виправдування. Навчитися вибудовувати захист проти дріб’язковості, склочництва, войовничої обивательщини, істеричної соціальної активності... Та і перший, і другий випадок — це все-таки крайнощі. Набагато частіше нам доводиться мати справу зі «звичайними» старими — у чомусь гарними, у чомусь поганими, з їх неміччю, хворобами, незворотними віковими змінами. Це дуже непросто. Як, утім, і все, що стосується сімейного життя.

Що приховується за нашим роздратуванням?

Головний ворог спілкування з людьми набагато старшими від нас за віком — роздратування. Це почуття неоднозначне й викликається різними, іноді взаємовиключними, причинами. Провокувати роздратування може, приміром, життя в різних темпах. У старих плин життя сповільнюється відповідно до їхнього стану та можливостей — вони повільніше ходять, осмислюють, приймають рішення... Все це може виводити із себе молоду людину, яка і любить, і співчуває, і спілкується на бігу. Роздратовувати можуть «старомодні» звички, мислення, властиве іншій епосі, світоглядні розбіжності й просто різні погляди на життя.

Проте роздратування — це ще й пригнічений страх втратити найдорожчих людей, острах усвідомлення невблаганності часу, неминучості розставання. Нам страшно думати про їхню смерть ще й тому, що тоді доведеться думати про свою. А ще ми просто не хочемо розставатися з ними — такими, якими вони були раніше, не хочемо прийняти їх нову, не завжди приємну, якість. Не будучи в силах змиритися з суворими законами буття, ми сердимося на наших старих, щоб не потонути в почутті страху та занепокоєння за них. Адже доведеться зізнатися собі, що річ зовсім не в них, а в нас, у нашій неготовності прийняти нову реальність, у нашому небажанні перебудовувати свою свідомість, а іноді й спосіб життя відповідно до нових обставин.

Зі старими не воюють...

Дуже важко тим, у кого й у молоді роки стосунки з батьками (або кимось із них) були далекі від ідеальних. Із часом накопичені за життя образи не відпускають, примножуються, загострюються. Слід усвідомити, що з’ясовування стосунків зі старою людиною не тільки марне й безглузде, а і грішне: лежачого не б’ють. Вибачити, забути, зосередитися на почутті обов’язку — єдиний шлях порядної людини, незалежно від того, у чому були винні тато чи мама. Зі старими не воюють. Зі старими батьками тим паче. Бажання в чомусь переконати батька чи мати, щось їм довести, домогтися слів поваги та визнання іноді переслідує людину все життя. Це типові психологічні проблеми, витоки яких таяться в дитинстві чи отроцтві. Проте слід зупинитися. Іноді це майже за межею людських можливостей, та іншого виходу немає.

Зі старими набагато легше ладнати тим, у кого є свої діти, хто зумів їх добре виховати й вибудувати з ними добрі стосунки. Стиль спілкування з дітьми та старими багато в чому схожий. Узявши за основу цю тезу і трохи поміркувавши, практично кожний спроможний виробити правильну тактику поведінки стосовно близького, який перебуває на порозі старості. І все-таки зупинімося на деяких ключових моментах.

Любов

Вік невблаганно змінює людину. Необоротні процеси нерідко позбавляють її рухливості, світлого розуму, гумору; призводять до старечого егоїзму та егоцентризму, скнарості, душевної черствості... При цьому достоїнства стають майже непомітними, а недоліки виявляються і згодом лише збільшуються. Незграбні рухи, незрозумілі вчинки та судження — невже це може не дратувати? Може. Понад те, це може здаватися зворушливим і навіть милим — усе залежить від того, які почуття ми актуалізуємо у собі стосовно близької нам людини. Цілком реально навчитися відчувати до старих людей почуття, подібні до тих, які ми відчуваємо до маленьких дітей. Ми ж не ображаємося на дитину, яка вдарила нас, і не віримо, коли вона каже: «Я тебе ненавиджу».

Усім нам потрібно почуватися любимими. Та дві особливо уразливі категорії — діти і старі — потребують цього в сто разів більше. Підвищена доза любові живить їх, лікує, надає сил радіти життю... Звичайно, дітей любити простіше. Як мінімум ми відчуваємо любов-інстинкт — найпримітивніше почуття, що вимагає найменшої роботи душі. А от стосовно старих це почуття може бути лише зрілим і одухо­твореним: любов-подяка, любов-повага, любов-прощення, любов-обов’язок. Та у жодному разі не сам тільки обов’язок без домішки любові. Адже тоді стара людина протестуватиме доступними їй способами точно так само, як бунтують підлітки тих батьків, які добре їх забезпечують, але обділяють увагою і теплом. Багато хто ремствує щодо старих батьків: «Продуктами забезпечую, гроші даю, по лікарях воджу — чого їй (йому) не вистачає?» Відповідь проста до болю — виявів вашої любові.

Багато років ми звикли особливо не напружуватися у вираженні теплих почуттів до наших мам і тат, які старіють. Навпаки — ми чекали й жадали уваги від них. Проте настає час, і слід усвідомити: час більше віддавати, ніж брати. У міру старіння наших близьких від нас вимагатиметься дедалі більше терпіння, толерантності, поблажливості, великодушності та, звичайно, любові.

Проте любов нематеріальна, як будь-яке почуття. Її слід матеріалізувати в дотиках, поцілунках, погладжуванні. А ще — у знаках уваги, невеличких, але цінних для конкретної людини подарунках. Неважко простежити, що саме піднімає старим настрій: свіжі газети та обговорення політичних подій; книжки певної тематики; улюблене печиво до чаю; кімнатні рослини; щось із посуду; садовий інвентар; рибальська снасть... Та, звичайно, все це не замінить щирих теплих слів, які бувають дійовішими за найсильніші ліки та ціннішими за найдорожчі подарунки.

Повага

Безумовно, ми маємо шанобливо ставитися абсолютно до всіх, із ким нам доводиться спілкуватися. І зрозуміло, що цей універсальний принцип рівною мірою справедливий і стосовно старих. Та, на жаль, не всі його дотримуються. Хто знає, може, тому, що хтось із нас, будучи дитиною, повсякчас чув: «Помовч... Не заважай... Ти однаково не зрозумієш... Не крутися під ногами... Ступай спати... Не вередуй... Не вигадуй... Скільки можна скиглити... Ну то й що, що я обіцяв(ла)... Якби не ти, я б міг (могла)...» Та ось минули роки, і тепер уже черга старих батьків чути практично те саме, хіба що іншими словами. Ми не даремно говоримо про стосунки між поколіннями. Якщо людина часто бувала принижена в дитинстві та юності, цілком ймовірно, що так само вона згодом ставитиметься до своїх літніх батьків. І, найшвидше, це буде не свідома «помста», а просто засвоєний у дитинстві стереотип. А якщо дитині доводилося спостерігати, як тато чи мама без поваги поводилися з бабусею чи дідусем, то можна з упевненістю прогнозувати такі самі нездорові стосунки між поколіннями й надалі. Тому ставтеся до своїх дітей так, як вам хотілося б, щоб вони ставилися до вас, коли ви зостаритеся.

Нерідко черстве ставлення до старих — це наслідок егоїстичності та розпещеності дітей. Тому навчайте своїх дітей піклуватися про вас уже тоді, коли вони ще малі, а ви молоді та сповнені енергії. Нехай дитина вчиться доглядати за вами і втішати вас, коли ви хворі, втомилися або в пригніченому настрої. Всі ці звички дуже знадобляться, коли ви будете в солідному віці. Дітей також слід прилучати до догляду й турботи про бабусю чи дідуся. При цьому варто виробляти в них розуміння, що старі люди мають деякі особливості, з якими слід рахуватися.

Повагу, як і любов, треба вміти виявляти. Постарайтеся, щоб ваша поведінка була ввічливою, не припускайте зневажливих висловлень. Для людей похилого віку особливо важливо, щоб із ними рахувалися. Тому слід якнайчастіше запитувати їхню думку і просити в них поради. Цим ми даємо зрозуміти, що покладаємося на їхні знання та життєвий досвід. Та не перетворюйте це в гру чи формальність. Просто визначте сферу, в якій стара людина найбільш компетентна, щоб із чистою душею дотримуватися її рекомендацій.

Турбота

За законами моралі діти мають доглядати стареньких батьків. Адже ті дали їм життя, виходжували, годували та вдягали, витрачали здоров’я, душевні сили, йшли на певні жертви. І хоч би скільки діти з часом віддавали своїм батькам турботи, уваги та коштів, однаково вони залишаться в неоплатному боргу.

Проте й у турботі слід знати міру. І для дітей, і для старих дуже небезпечна гіперопіка. І якщо дитину вона стримує в розвитку та дозріванні, то людину похилого віку може призвести до штучної інвалідизації. Дуже важливо підтримувати розумну ініціативу, схвалювати активність літньої людини, заохочувати її зусилля з самообслуговування. Проте навантаження мають бути адекватними віку та стану, а ставлення до старих (як і до дітей) має вибудовуватися з урахуванням їх інтелектуального, емоційного та фізіологічного стану в конкретний період їхнього життя. Якщо у стосунках із дітьми важливо постійно відстежувати готовність дитини до освоєння дедалі нових умінь і навичок, то стосовно старих слід контролювати ситуацію з погляду можливостей, які звужуються.

Якщо сил у старого вже небагато, допоможіть йому організувати своє життя і встановити раціональний і зручний розпорядок дня, бажано з певними годинами денного відпочинку, прогулянкою на свіжому повітрі, улюбленими телепрограмами. Продумайте раціон з урахуванням вікових потреб і хронічних захворювань. Уся сім’я має зважати на особливі потреби літньої людини. Заохочуйте старих до прийому «своїх» гостей, допомагайте їм у цьому. Добре, якщо це припускатиме візити у відповідь.

Чимало людей звикли все життя багато й важко працювати. Їм особливо складно адаптуватися до змін у своєму організмі та прийняти той факт, що сил і здоров’я поменшало, що вони вже не в змозі активно допомагати сім’ї. Тому слід ретельно продумати прості сімейні обов’язки і посильні навантаження для них. Це створить відчуття затребуваності. Найкраще акцентувати увагу всього сімейства на тому, що саме бабуся чи дідусь зроблять цю роботу краще за всіх, а не на тому, що на інше вони вже просто неспроможні.

Подбайте про доброзичливу атмосферу і загальний оптимістичний стиль спілкування в сім’ї. Складне життя та купа проблем? І однаково не можна, щоб боротьба за існування била по дітях і старих. Не вивалюйте на людей похилого віку свої проблеми, роздратування, поганий настрій. Діліться радісними звістками! У розмовах намагайтеся уникати зайвої драматизації подій, спрощуйте ситуацію, викладайте її в доступній для старих формі. Напруга провокує непевність і чекання. Тому про деякі проблеми краще розповісти, коли вони будуть уже розв’язані. Водночас не створюйте навколо старих штучну атмосферу ідилії. Дотримуйтеся золотої середини: найкраще, якщо вони продовжують жити в реальному світі, проте не акцентують увагу на негативних сторонах буття.

І діти, і старі дуже зворушливо люблять свята. Нехай вони будуть повноцінними та повноправними суб’єктами готування і проведення сімейних торжеств. Якщо ж вам хочеться, щоб діти не плуталися під ногами, а літній член сім’ї не заглушав усіх своїми улюбленими розповідями, зберіться зі своїми друзями на нейтральній території, підіть у гості, влаштуйте пікнік. Та коли в домі свято, то обов’язково для всіх.

Категорично неприйнятний у спілкуванні зі старими прихований мотив: «І скільки йому (їй) залишилося, що там їй (йому) треба...» На жаль, такі настрої можна спостерігати навіть у дітей дуже бадьорих і моложавих батьків. І йдеться не про те, щоб не казати про це. Важливо цього не відчувати.

З дітьми та старими потрібно постійно возитися. Ідеально, звичайно, коли є можливість, щоб вони возились одне з одним. Проте не слід впадати в ілюзію, що їм, мовляв, разом добре, і особливо напружуватися не потрібно. І тим і другим може не вистачати вашого тепла й уваги. Тому існує велика небезпека, що, відчувши себе «братами по нещастю», вони об’єднаються проти вас у своїх образах і почнуть взаємно накручувати одне одного. Тому ніколи не шкодуйте часу на спілкування з дітьми та старими.

Увага

І дітям і старим потрібна увага — не на бігу і бажано наодинці. У людей похилого віку часто виникає відчуття, ніби вони виключені із сімейного життя. Їм навіть може почати здаватися, що від них щось приховують, перемовляються за їхньою спиною. Найболючішими можуть бути такі відчуття та підозри в тих, хто погано чує. Не слід їх переконувати, мовляв, це не так, — навряд чи вони повірять. Крім того, не виключено, що якоюсь мірою вони праві. Тому дуже важливо, щоб старі не почувалися в інформаційному вакуумі. Для цього слід якомога частіше розмовляти з ними, розповідати про свої навіть дрібні справи та незначні події. Велика кількість «маленьких новин» створює в старих відчуття активного життя, наповненого великою кількістю подій. І точно так само, як ви намагаєтеся не забути розповісти дитині якийсь цікавий епізод, так само й для старих потрібно повсякчас накопичувати «його» новини.

З другого боку, слід зважати на бажання літньої людини бути вислуханою: поскаржитися, обговорити якусь проблему, позгадувати. Нерідко вони розповідають ті самі історії. Це може згодом набриднути. Проте слід пам’ятати, що для людини, яка прожила життя, це можуть бути значимі (іноді найдорожчі в житті) спогади. Спробуйте почути кожну історію немов уперше, уточніть якісь деталі. «Оновлена» розповідь може стати набагато цікавішою. А ще краще самому розпитувати про колишні часи — є шанс почути багато такого, чого не вичитаєш у жодних книжках.

Якщо літня людина живе не з вами, телефонуйте їй якнайчастіше. Дуже важливо, щоб це робили саме ви, тоді в неї виникне відчуття своєї значущості. Добре, коли це відбуватиметься з певною періодичністю й у певні години — це створює відчуття стабільності та прогнозованості. Це саме стосується візитів.Чудово, якщо існують традиції: якими днями ви приходите чи приїжджаєте в гості, які свята відзначаєте спільно, а коли літня людина відвідує вас.

Спокій, лишень спокій

Деякі люди похилого віку нагадують дітей у перехідному віці своєю упертістю, відсутністю логіки, небажанням визнавати очевидне, відмовою змиритися з тим, що їм щось непосильно. Постарайтеся усвідомити, що це не примхи, а вікові особливості. Ставлення при цьому має бути точно таке саме, як до дитини: безмежний спокій, терпіння та любов. Будьте також готові до того, що багато з чим вам доведеться змиритися. Прийміть людину в її новій якості — це допоможе в спілкуванні з нею.

Особлива витримка знадобиться, якщо літня людина звикла командувати. Не слід витрачати час і нерви на суперечки. Набагато краще виробити гнучку тактику: із частиною «розпоряджень» активно погоджуватися і довго дякувати за розумну пораду; від частини проблем постаратися просто відвернути увагу; а решту робити так, як ви вважаєте за потрібне, — без коментарів, тривалих обговорень чи виправдань.

Турбота про старих батьків жодним чином не припускає, що ви прийматимете важливі рішення за них. Нехай навіть їхній вибір здається вам нерозумним, нелогічним, таким, що несе певну загрозу їхньому життю. Не беріть на себе надто багато. Зробіть усе від вас залежне, м’яко і наполегливо переконуйте, але не вдавайтесь до скандалів, морального тиску, психологічного насильства. Підкреслюйте, що вони мають право самі вирішувати, як учинити. Старі так само, як і діти, сповнені суперечливих почуттів: вони прагнуть до того, щоб відчувати турботу, захист і водночас — свободу! Тому вони нерідко бунтують і чинять усупереч лише для того, щоб довести свою незалежність. Як і стосовно підлітків, доведеться просто перекласти на них відповідальність за їхнє життя, але завжди бути поруч, щоб допомогти та підстрахувати.

Розваги, виховання, розвиток

Дітей дуже важливо чимось зацікавити. Інакше вони робляться причепливими, примхливими, капосними. Так само і старі. Недарма кажуть: бездіяльний розум — майстерня диявола. Дуже важливо, щоб у житті літньої людини були захоплення, здорові розваги, улюблена справа, нові враження, хоча б невеличкі подорожі. І обов’язок дітей старих батьків щось організувати, до чогось підштовхнути, забезпечити матеріальну сторону якогось хобі. Якщо в цьому плані не скупитися, — є реальний шанс згодом заощадити на ліках.

Здавалося б, недоречно стосовно старих казати про виховання. Проте впливати на їхню поведінку можна й потрібно. Зрозуміло, що карати старого безглуздо і неприпустимо, картати — жорстоко та марно, а от регулярна похвала й доречна, і корисна. Так само, як і вмовляння, тверде слово, пояснення, чому так не слід чинити. Не можна потурати людям похилого віку в некрасивих учинках, згубних звичках, негарних почуттях, розбещеності, примхливості, істеричності. Спокійно та твердо потрібно називати речі своїми іменами і за можливості припиняти недостойну поведінку. І в жодному разі не підігрувати, якщо йдеться, приміром, про параноїдальну підозрілість, патологічну скнарість, скандальність, істеричну соціальну активність. Не факт, що ваша послідовна поведінка приведе до дуже помітних результатів, але все-таки стимулюватиме старих до самоконтролю та стриманості, що допоможе трохи уповільнити процес деградації, якщо виявляються такі тенденції.

Займаючись із дітьми, ми сприяємо їхньому розвитку. Старим також важливо давати поживу для розуму, але вже для того, щоб пригальмувати процеси старіння. Помічено, що люди, які активно займаються інтелектуальною працею (приміром учені), нерідко демонструють чудеса довголіття й ясність розуму до останніх днів. Понад те, за деякими спостереженнями, регулярне розв’язування звичайних кросвордів і головоломок істотно поліпшує мозкову діяльність старих і навіть деякою мірою сприяє тривалості життя. Тому важливо продумати, якого роду пожива для розуму підійде конкретному старику.

Проте не менш важлива пожива для душі. Жінки похилого віку нерідко захоплені серіалами. Це не найгірший варіант, бо підживлює емоційну сферу, розважає. Хоча дуже сумно часом спостерігати, скільки емоцій і переживань викликає екранна пристрасть, а не діти та онуки. Та не нам судити. Настає час, коли так потрібен хоч невеличкий відпочинок від реальних проблем... Похилий вік — це, звичайно, час подумати про душу, прийняти неминучість смерті, вирішити для себе якісь світоглядні питання, знайти душевний спокій. У кожного свій шлях: один починає робити добрі справи, інший — читати філософську літературу, хтось частіше відвідує церкву. Наша справа — усіляко їм у цьому сприяти, ставитися до цих потреб із повагою і розумінням.

Разом чи окремо?

Турботу про батьків можна організувати різними способами — узяти батьків до себе або ж забігати до них, обслуговувати та постачати продуктами. А можна найняти людину, яка б за ними доглядала, або ж оселити їх із близькими за духом і приємними родичами і допомагати матеріально. І навіть (хоча в нашому суспільстві це не вітається) помістити батьків у спеціальну установу для старих, якщо вони самі того бажають (по-справжньому, а не у хвилини роздратування) і якщо це справді надійний заклад із гуманним ставленням до стареньких.

Приймаючи рішення, слід зважити, наскільки старим людям буде забезпечений душевний комфорт, наскільки вони приймають такий спосіб життя, чи не будуть обділені душевним теплом і турботою. Одні старі до останніх днів не можуть розстатися з незалежним існуванням і хочуть почуватися хазяями у своєму домі, другі буквально марніють удалині від рідних, третім найголовніше — бути в колі однолітків.

Звичайно, можливі ситуації, коли старі батьки (або хтось із них) через вікові зміни неспроможні адекватно оцінювати свої можливості. Тоді дітям доводиться наполегливо спонукати своїх тата чи маму до певних дій: лягти в лікарню, відмовитися від якихось навантажень, можливо, навіть переїхати жити до дітей. Та в цьому разі слід бути дуже обережним — іноді те, що на перший погляд здається безумовним благом, може прискорити смерть стареньких.

Приймаючи кожне рішення, слід керуватися не тим, як «правильно» взагалі, а тим, як буде найкраще для конкретних батьків і їхніх конкретних дітей за конкретних обставин. Тобто діяти з позицій любові та подяки за подароване життя.