Щоб пам’ятали

Така вже доля головних редакторів: у читацькому сприйнятті перебувати в затінку слави «золотих пер» своєї редакції. Ще з радянських часів повелося: «Який сміливий журналіст! Не боїться критикувати авторитетів — ич на кого замахнувся!». І невтямки було непосвяченому читачеві, що найсміливішим у тих умовах був редактор видання, бо класти голову на цековську чи обкомівську плаху за той сміливий виступ доводилося саме йому. Які ж то були тісні лещата — між обов’язком бути «оком государевим» у своїй газеті, «бдєть» будь-яку крамолу — і намаганням не дати затоптати паростки свіжої думки, плекати їх, як дбайливий садівник. Таке поєднання непоєднуваного було під силу далеко не кожному редакторові.

За кілька десятиліть свого редакторства у «Київському комсомольці» (згодом — «Молода гвардія»), «Молоді України», «Вечірньому Києві», «Прапорі комунізму» (згодом — «Київський вісник») Олег Іванович Ситник поставив на крило цілу плеяду блискучих журналістів. І річ навіть не в тому, що багато їх потім самі очолили газетярські колективи, а в тому, що саме їм випало виковувати українську журналістику нової доби. Роблячи перші кроки в таку нелегку професію в цих виданнях, наші юні колеги часто не здогадуються, що стають «газетярськими онуками» Ситника. А так хочеться, щоб вони це знали.

Днями рідні, друзі і колеги Олега Івановича вплели у вінок вдячної пам’яті про нього ще одну нев’янучу гілку. На фасаді будинку на вулиці Суворова, 19-а, урочисто відкрили меморіальну дошку на честь видатного журналіста і редактора (скульптор Володимир Іваненко, архітектор — Олег Стукалов).

На церемонії відкриття своїми спогадами про чуйність і людяність Олега Івановича, його неперевершене вміння створювати редакційні команди, генерувати неординарні ідеї, дбайливо вирощувати творчу молодь поділилися ветерани столичної журналістики, його друзі та колеги.