ЩО ВПЛИВАЄ НА НАШУ ПОВЕДІНКУ?

У деякому сенсі суперечку стосовно природи та виховання вирішено. Протягом тривалого часу прибічники доктрини природного начала стверджували, що особливості характеру є уродженими, а не набутими. На їхню думку, характер людини, її особистість визначені вже в момент народження. У свою чергу прибічники теорії виховання спростовують дане судження відомою метафорою «tabula rasa»: від початку наша свідомість є «чистою дошкою», і те, що на ній буде написано, залежить винятково від виховання.

Сучасна наука, однак — з огляду на наше швидке зростання розуміння людського геному — стверджує, що прибічники обох концепцій частково мають рацію. Природа наділяє нас уродженими здібностями й особливостями характеру; виховання використовує цей «матеріал» для формування особистості в міру того, як людина навчається і розвивається.

Та коли ви вважаєте, що подібний компроміс остаточно поклав край суперечкам у цій галузі, ви помиляєтеся. Нині суть суперечок вчених і філософів зводиться до того, скільки відсотків припадає на генетику, а скільки на середовище, що оточує людину. Відповідно до думки Стівена Пінкера, професора психології з Массачусетського інституту, ми все ще віддаємо перевагу останньому. У своїх статтях, особливо у своїй новій книжці «Несписана дошка», Пінкер доводить, що безграмотність і забобони утримують вчених і громадськість від усвідомлення сили генетики.

Кожен, хто читав більш ранні книжки цього психолога, включаючи «Як працює свідомість» або «Мова інстинктів», може з упевненістю сказати, що й згадана вище «Несписана дошка» також є прогресивною, аргументованою і цікавою для читання. Погляд на те, що довкілля — це першочергове начало йде від філософів просвітництва, таких як Джон Лок, Жан-Жак Руссо і Рене Декарт. Дане судження було також підкріплено в 50-х роках гарвардським психологом Б.Ф.Скіннером, який стверджував, що людська поведінка є не що інше, як зведення узвичаєних правил.

Дана позиція чудово відповідає ліберальній соціальній теорії ХХ століття: у насильстві, злочинах, бідності винні насильники, злочинці та малозабезпечені, а саме суспільство. Цю проблему можна вирішити, поліпшивши умови життя. Однак ця точка зору суперечить консервативній думці щодо цього. Наприклад, більшість думає, що неблагополучним членам нашого суспільства притаманні дурість і лінощі, що реабілітація злочинців — справа абсолютно марна.

У 70-х роках у науці переважала думка, що концепція виховання є занадто спрощеною. Це викликало невдоволення її прибічників. Наприклад, коли такі дослідники, як Річард Хернштейн і Вілсон намагалися довести, що гени справді відіграють важливу роль у визначенні розумових здібностей людини та її поведінки, вони зазнали критики з боку своїх колег. І лише кілька років по тому конференція, організована з метою дослідження генетичних причин насильства, розсіяла подібні судження.

Отож, суперечки з цього приводу не вщухають, що, втім, дає можливість кожному з нас подумати на дозвіллі , що ж є основним у формуванні особистості — гени чи все-таки виховання.