Що сниться кам’яним велетням?

Кожна подорож починається з першого кроку. У нашому випадку — з напівсвідомого, оскільки він був зроблений у годину відносної активності організму, о 5.30 ранку (за невблаганними законами «Укрзалізниці» наш потяг мав стартувати саме о цій благословенній годині). Чарівна краса сходу сонця не лише надихнула нас на гарний настрій, а й немислимим чином одухотворила колії, ліхтарі та таку непривітну вдень сіру бетонну будівлю вокзалу. У світлі нового дня особливо привітними здалися і друзі, і провідниці, одна з яких могла б вибороти перший приз на конкурсі двійників актриси Світлани Світличної.

Ну ось, потяг рушив, і де-факто мандрівка почалася. Непомітно збіг час, і потяг «Кременчук — Львів» домчав нас до станції Красне (зверніть увагу на наголос, на Красне місцеві жителі реагують не зовсім адекватно). Вона гостинно зустріла нас пахощами зі свиноферми, люб’язними працівниками станції та радощами цивілізації, репрезентованими ігровим автоматом, холодильником та шатром, у якому торгують пивом. До наступної електрички, яка має наблизити нас до замка в с.Олесько, ледь більше години.

Наступний пункт — станція Кути. (Знову в специфічне непорозуміння вводить наголос. Так, саме Кути). З цієї станції відкрився перший вид на Олеський замок, що безмежно оптимізував кількакілометровий шлях. Крок за кроком наближалися до першої мети, яка з шляхетною гідністю височіє над меліорованим краєвидом. Крок, іще один крок, іще ковток води, і ми стоїмо біля монастиря капуцинів, вхід на територію якого суворо регламентований. Ворота до оплоту капуцинів середини XVII — початку XX століття відчинилися на незначну ширину, що дало змогу розгледіти по-ватиканськи чепурне паркове мистецтво та декор внутрішнього подвір’я. Перетнувши брущату дорогу та різнобарвні кіоски з сувенірами, опиняємося перед ворітьми Олеського замку. Купуємо квитки, розглядаємо афіші, і — крутий підйом, до самого замку, обгін-злиття-обгін з групами польсько-, англо-, та німецькомовних туристів...

Діставшись верхівки гори, на якій і розташований замок, відчуваєш, що... важко встояти на ногах — від удару потужної хвилі кисню та неперевершеної краси споруди. Внутрішній двір, іменований дитинцем, витриманий з урахуванням принципу автентичності. Єдиним еклектичним елементом є реклама ресторану. Залишаємо наші гігантські і не в міру глобалізовані для такого антуражу наплічники в гардеробі, чепуримося біля старовинного дзеркала, надлюдськими зусиллями надаємо собі шляхетної постави і рушаємо на огляд архітектурного дива.

Кімнати та зали замку, котрі через пожежі, пограбування та землетруси втратили первісну пишність, зберегли неповторний дух благородної зверхньої погорди. Раніше вони мали власні назви — Портретна, Європейська, Віденська, Дзеркальна, Жовта. Серед уцілілих художніх цікавинок, таких як шпалери ручної роботи або кахельні плити, особливо вражає колекція дерев’яної скульптури, що колись прикрашала монастирі й церкви. Навіть розміщені в невеликій кімнаті, втративши за тривалу важку долю деякі елементи, ці витвори мистецтва є справжнім утіленням незламності, експресії, стрімкого польоту духу.

Окремої уваги заслуговує парк, розбитий на території замку. Добре доглянуту територію прикрашено самобутніми скульптурами — дипломними роботами випускників Львівської академії мистецтв.

...Дорога до Підгірців виявилася короткою. Несподівано перед нашими очима серед традиційної аграрної «пасторалі» з курей, кіз, хат, дітей на велосипедах виникає справжнє диво — зменшена копія собору Св. Петра у Ватикані, нині костьол Воздвиження. Костьол діючий, зберіг свій первісний вигляд, єдиною його втратою, зазнаною за часів Великої Вітчизняної, була статуя самого Св.Петра, яку вщент розбило пострілом через те, що за нею ховався німецький снайпер.

Якщо повернутися обличчям у напрямку, протилежному костьолові, відкривається вид на сам Підгірський замок — втілення східноєвропейського архітектурного розмаху ХVIII—XIX ст. Без будь-яких зусиль уява малює пишні прийоми та бали, для проведення яких були збудовані не лише зали, а й тераса над головними воротами до замку. До речі, саме це місце обрали кінематографісти для зйомок відомого фільму «Д’Артаньян і три мушкетери».

Зовні похмура будівля, увінчана двома атлантами, перебуває ніби у стані глибокого сну. Зазирнути у сновидіння цього кам’яного велетня нам дозволяє чи то реставратор, чи то екскурсовод, одним словом, людина досить обізнана в історії споруди. Нам дозволено зайти всередину, без обмежень використовувати фотоапарати, дивитися, торкатися, ставити запитання, словом, перейматися духом замку, який у XVIII—XIX ст. вважався найпишнішим на території Східної Європи.

Замок зберігав своє внутрішнє та зовнішнє убрання до 1939 року і лише після війни змінив не тільки декор, а й соціальний статус, перетворившись на санаторій для лікування туберкульозу. Нагадування про цю сумну віху в історії пам’ятки — сліди від розбитих реставраторами простінків, розеток, ванн та унітазів. До речі, санвузол санаторію розмістили в особистих покоях князя Жевуського, де, за словами нашого комунікабельного гіда, той замурував у пічку тіло молодої дружини (вчинив князь таке жахіття на ґрунті ревнощів: дружина була молодша за нього років на 25). Подейкують, упокоєна не за християнською традицією жінка регулярно навідує підвали та приміщення палацу у вигляді білого привиду.

...До Хмельницького прибуваємо о четвертій ранку. Кому о восьмій, кому о дев’ятій починати новий робочий тиждень. Змучені, але наснажені чудовими враженнями прощаємося до наступної мандрівки. Адже навряд чи можна вигадати кращий спосіб і відпочити, і збагатитися новими знаннями водночас.