За плечима у Леоніда Андрієвського — визнаного майстра сучасного книжкового мистецтва, публіциста і мистецтвознавця, громадського діяча, директора видавництва «Криниця» — 65 років. Прожито і пережито чимало, чого вистачило б і на декілька благополучних біографій його більш поміркованих сучасників.
Мистецтвознавець Володимир Підгора ще 1983 року визначив сутність художника Андрієвського — майстер книги. І саме в цей, вперше проголошений у нашій «умовно молодій державі» Рік української книги, набувають особливого значення окремі події на життєвих і творчих теренах Леоніда Івановича.
Втім, українській книзі та її творцям 2007 року, рясному на політичні та економічні зигзаги, непросто обстоювати своє буття в Україні. А про розквіт книговидання і говорити не доводиться. Але авторам та видавцям, які ставили перед собою високу етично-естетичну планку, по-своєму нелегко було і в усі попередні роки. Особливо — у три найближчі «недержавні» століття.
Леонід Андрієвський колись зауважив: «Доля не встеляла мій шлях трояндами, терену на ньому було більше». І це сказано не заради красного слівця.
Народився Леонід Іванович 14 (20 — за словами матері) березня 1942 року на Полтавщині в Лубнах, і тому по праву є сьогодні одним із почесних членів полтавського земляцтва у Києві. Його батько Іван Тимофійович — рядовий солдат-артилерист, із самого початку Великої Вітчизняної війни відступав від західного кордону України аж до рідних місць, а згодом до останнього дня боїв ішов на захід і зустрів Перемогу в Німеччині.
Леоніду теж довелося змалечку побувати за кордоном. Разом із матір’ю, яку окупанти вивезли на примусові роботи до концтабору під Нюрнберг. Зазнав він у ті часи поранення під час авіаційного удару на табір остарбайтерів ще в рідних Лубнах, а вижив завдяки зусиллям старого лікаря-німця і самовідданості молодої матері, 18-річної Марії, яка дала кров для переливання своєму первістку, що вже майже не мав ознак життя.
Повоєнні роки Леонід провів із батьками у Криму, в дідуся — Андрієвського Тимофія Харитоновича, а далі — на батьківщині матері, у Лубнах.
Шкільні та юнацькі літа не були безхмарними. Іван і Марія Андрієвські вже з трьома малими дітьми опинилася на Далекому Сході, у пересильному таборі бухти Находка. А далі — з 1954 по 1957 роки — порт Ваніно, Совгавань. Повернення на Україну. І тоді батько одержав запрошення як фахівець на військовий завод, де перед тим працював. І родина Андрієвських в пошуках заробітку (мріяли побудувати дім на місці старенької батьківської хатини в Лубнах) від’їжджає, але вже за власною згодою, на Далекий Схід — в місто Совгавань. Тут Леонід навчався в школі робітничої молоді, бо вже працював разом з батьком на заводі, де лагодили двигуни підводних човнів. Продовжував відвідувати художню студію, як це було в Лубнах. Сувора далекосхідна природа ніби доповнювала студійні заняття, надаючи сюжетні мотиви живописним етюдам юного художника. Становленню характеру сприяла значною мірою служба в Радянській армії на Далекому Сході. Командир пускової ракетної установки Леонід Андрієвський за успіхи в оволодінні технікою отримав навіть відпустку додому, — до батьків, які вже повернулися в Україну.
За всіма життєвими обставинами і наявними можливостями син робітника Леонід Андрієвський теж мав влитися до лав робітничого класу. Так і склалося, коли він уперше приїхав до Києва. У кожної людини є покликання від Бога і саме воно визначає життєві орієнтири і вчинки. І тому невдовзі Леонід Андрієвський став розписувати фарфор на Київському експериментальному керамічному заводі.
А в 1965—66 роках він уже увійшов у середовище відомих скульпторів та майстрів народної творчості, серед яких Молдаван, Рапай, Щербина, Павленко, Тимченко, Калуга. Їхні витвори — скульптура малих форм та різноманітний розпис на посуді — були високохудожніми виробами. Сьогодні їх можна побачити у провідних музеях. Серед цих майстрів Андрієвському відкрилися двері у справжній світ мистецтва, де йому судилося сказати своє слово. Проте , як то кажуть, швидко казка мовиться...
Поступово, але впевнено наш герой входив у численний колектив київських художників-оформлювачів, які займалися мистецьким оздобленням міста: його вулиць, площ, вітрин універсальних крамниць. До всесвітніх форумів, які проводилися у Києві, довелося і самому виконати ряд робіт вже в ролі головного художника (1969—76 рр.) Київського рекламного комбінату. Нелегка справа — керувати творчим процесом у великому колективі.
Будучи гуманітарієм по натурі, він поступає на заочне відділення факультету журналістики Державного університету імені Тараса Шевченка у Києві.
Ще до вступу в університет, працюючи на Київському рекламному комбінаті, Анрієвський малював вітальні листівки, розробляв макети багатопрофільних рекламних альбомів для іноземних туристів. Уже тоді яскраво виявилася неординарність його творчого мислення. Що й надалі відзначатиме його діяльність і відкриє шлях як художнику книги до провідних на той час видавництв України — «Дніпро», «Мистецтво», «Наукова думка» тощо.
Книги, оформлені Леонідом Андрієвським |
Наукові монографії П.Толочка «Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІ—ХІІІ веков» та «Древний Киев», дослідження В.Рубан «Український живописний портрет першої половини ХІХ століття» та І. Пархоменко «Василь Штернберг» стали зразками високохудожнього оформлення суто наукових видань. За усталеною традицією для книги «Киев и Киевская земля...» (1979) — суто наукового видання — було б цілком досить намалювати суперобкладинку, оправу, титул і, в крайньому разі, — шмуцтитули (і то за умови, якщо таке оформлення заплановане). Але Леонід Андрієвський із власної ініціативи та за згодою і консультаціями з автором П.Толочком створив факсимільні малюнки творів ужиткового мистецтва, реконструкції одягу городян і князівського вбрання, реконструкцію київського житла і численних храмів. Яскравий образотворчий ряд вигідно доповнив і озвучив сухий науковий історичний виклад. Сьогодні ті малюнки-реконструкції часто використовуються в різноманітних історичних виданнях, але чомусь без зазначення авторства (видавництво «Либідь», «Видавничий Дім «Альтернатива» тощо). Такі вже ми «усуспільнені» колективісти, і досі не позбавилися багатьох синдромів радянської епохи.
Новаторські принципи художнього оформлення української сучасної книги Леонід Андрієвський впроваджував не лише власною творчістю, а й як завідувач редакцією художнього оформлення видавництва «Наукова думка», як головний художник інших видавництв, а з 1998 року і донині як директор відомого видавництва «Криниця».
Незважаючи на офіційну спеціалізацію в галузі книжкової графіки, художник Андрієвський завжди почувався майстром широкого профілю. Найперше це виявлялося у зверненні до станкового живопису та графіки, де його обдарування розкрилося вповні. Почесне звання заслужений художник України (1994) та прийняття того ж року до Національної спілки художників України стало визнанням досягнень в цьому напрямі.
Але головним для Леоніда Андрієвського стало оформлення видань мистецького профілю у видавництві «Мистецтво».
У 1980-их роках керівництво видавництва «Наукова думка», владні партійні органи почали огульні звинувачення за естетичні «надмірності» в оформленні книг, за творчі національно-патріотичні починання і т. д. За роботою художника, який довгий час очолював у цьому провідному видавництві відділ художнього оформлення, встановили тотальний жорсткий контроль, його оригінальні макети книг практично знищували, проробляли на зборах, радах і нарадах, на партбюро тощо. На одному із таких прилюдних судилищ у Леоніда Андрієвського не витримало серце і «швидка допомога» відвезла його в лікарню, де довелося провести понад місяць. Утисків зазнавала і родина: дружина Ганна Олександрівна, працівник видавництва «Мистецтво», і навіть діти (в Леоніда Андрієвського на той час було аж три донечки-школярки). Дружно переборювали труднощі, діти росли в теплі безмірної любові матері і батька. І всі залишилися Андрієвськими, навіть у шлюбі кожна зберегла прізвище батька як знак вдячності і любові, знак єдності і незнищеності роду Андрієвських. Сьогодні старша із них, Анжеліка, — відома співачка, заслужена артистка України, Ілона — театрознавець, а наймолодша, Вікторія, — мистецтвознавець і художник-графік.
Спілкування з авторами видань (а серед них такі визначні діячі, як Я. Запаско, С. Кілессо, О. Лопухов, В. Откович, В. Свєнцицька, В. Підгора, В. Рубан-Кравченко, П. Толочко, О. Федорук, М. Забочень, В. Яцюк) для Леоніда Андрієвського завжди було плідним і відзначалося взаємним порозумінням. Сам художник вважав себе не просто аранжувальником, будівничим складних і численних елементів книжкового ансамблю, а скоріше співавтором ідеального образу Книги — це слово у Леоніда Андрієвського завжди мислиться з великої літери. Кожен із авторів завдячує художникові блискучим розкриттям задуму. Тому-то видання, оформлені Леонідом Андрієвським, завжди отримували найвищі оцінки на республіканських і всесоюзних книжкових форумах і користувалися незмінним попитом у широкої аудиторії.
Леонід Андрієвський виступає також і як мистецтвознавець, і як історик, і як публіцист — в пресі, на мистецьких вернісажах, літературних вечорах; спілкується з митцями. Особливої уваги заслуговує його багаторічна діяльність як заступника голови правління Українського фонду культури. Тому коли він знайомиться з поданим автором величезним матеріалом, сприймає його перед усім як теоретик, організатор видавничого проекту, здатний визначитися в його історичній і мистецькій вартості і перспективі.
Оформлені ним книжки і широкоформатні альбоми завжди сприймаються не лише як джерело інформації, але в першу чергу як витвори мистецтва, що дарують естетичну насолоду, западають у душі читачів. Як це не парадоксально, але перегляд видань, оформлених Леонідом Андрієвським, вражає сильніше, аніж знайомство із тим самим твором безпосередньо в оригіналі в музейній експозиції, оскільки художник досконало володіє мистецтвом бачити мистецтво.
Вже помічено, що видання, зрежисовані і оформлені Леонідом Андрієвським, не часто з’являються на букіністичному ринку. Ті, кому пощастило мати їх у своїх бібліотеках, не мають бажання із ними розлучатися. Як правило, це великі фоліанти, які вражають вишуканістю задуму і виконання; художник продумав і багато разів вивірив у них кожну деталь, а кожен репродукований твір поданий у найвигіднішому для нього ракурсі.
Прикрасою державних і приватних бібліотек у світовому обширі стали оформлені Леонідом Андрієвським альбоми, присвячені збіркам музеїв західного і східного мистецтва в Києві та Одесі, альбоми «Крізь віки. Київ в образотворчому мистецтві ХІІ—ХХ століть. Живопис. Графіка» (1982), «Мистецтво, народжене Жовтнем. Українське образотворче мистецтво та архітектура. 1917—1987», «Світ очима народних майстрів. Українське народне малярство ХVIII—ХХ століть» (1991), «Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга» (1995), «На спомин рідного краю. Україна у старій листівці» (2000), «Не забудьте пом’янути… Шевченківська листівка як пам’ятка культури. 1890—1940» (2004), монографічне дослідження «Мистецькі роди України. Кричевські і українська художня культура ХХ століття. Василь Кричевський» (2004). Кожне з названих видань стало етапним на шляху розвитку українського книжкового мистецтва, а його автору принесло заслужену славу, що засвідчено позитивними рецензіями, які регулярно з’являлися в пресі. Високим визнанням на державному рівні стало присудження 1995 року Національної премії України імені Тараса Шевченка авторському колективу у складі Леоніда Андрієвського, Василя Отковича і Віри Свєнцицької за альбом «Українське народне малярство…».
Уже два десятиліття в Україні і за рубежем великою популярністю користується видання «Мистецтво, народжене Жовтнем», що гідно і некон’юнктурно представляє українське мистецтво ХХ століття. Про що свідчать все нові авторитетні відгуки. Крім виключно високої мистецької вартості цей альбом має і відверте ідейно-полемічне спрямування. В 1980-ті роки доводилося відстоювати право на повернення в історію мистецтва таких замовчуваних за тоталітарної системи імен, як графік Г. Нарбут, архітектор Д. Дяченко, художники школи М. Бойчука тощо. Пізніші етапи мистецького поступу тоді були поза критикою. В роки ж «перебудови», «прискорення», «гласності» сталося навпаки. Термін «метод соцреалізму» став чи не лайкою, а все, що було пов’язано із ним, навіть чисто історично, деякі не в міру заполітизовані мистецтвознавці намагалися перекреслити. Видання «Мистецтво, народжене Жовтнем» із усією переконливістю засвідчувало антидержавність і антинародність зусиль останніх. Значною мірою в цьому заслуга саме Леоніда Андрієвського, котрий властивими йому засобами яскраво розкрив і підкреслив мистецьку значущість творів українських митців і архітекторів періоду 1960—1987 років, коли творчий потенціал української нації не змогла знівелювати і затоптати радянська антидемократична система.
За вагомий вклад в українське мистецтво книги в 1998 році Леоніду Андрієвському присвоєно почесне звання народного художника України.
…Влада змінилася, змінюються і світоглядні орієнтири наших сучасників. Але бачимо інші «гримаси історії», інші труднощі. За радянських часів на митців чинився ідеологічний тиск, а нині, можна сказати, фізично-фінансовий. От і в Леоніда Андрієвського виникли нові, нечувані проблеми із переоформленням оренди творчої майстерні, в якій працює вже два десятиліття — особливо плідний і значущий період з кінця 1980-их років. В ній створив свій лауреатський шедевр «Українське народне малярство». І не думав, і не гадав провідний художник книги, що в рік, на державному рівні оголошений Роком української книги, буде змушений ходити по кабінетах управлінців і захищати своє право на творчість на 20-ти метрах творчої майстерні…
* * *
65 років — нібито й немало, проте й небагато. Час збирати каміння ще не настав. Проте ці роки в Андрієвського такі спресовані і такі насичені, що викликають водночас і здивування, і щиру повагу. І зміцнюють впевненість, що іще не все зроблено, а попереду — нові творчі успіхи. А отже — ще з’являться на тисячолітніх пагорбах нашого святого Києва нові рукотворні вершини Української Книги.