ЩО НА СЕРЦЕ ЛЯГЛО ЛИСТ У БЕЗВІСТЬ

Ну от, тату, тобі вже дев’яносто, а ніяк не віриться... Ти пішов у страшну чорну дорогу таким молодим, що зараз я просто не уявляю, яким би став на свій ювілей. Я б принесла тобі багато квітів, море — не білих, ні, я пам’ятаю, що ти їх чомусь не любив. Видно, вважав, що квіти мають бути веселими. А білі — це, скоріше, для похорону... Отож, домовилися, квіти будуть червоними або жовтогарячими — «Золота осінь», вони тобі подобалися, або ж «Сивий принц» — невимовної краси патлаті блідо-бузкові хризантеми. Або ж усе-таки троянди, адже троянда — королева квітів. І обов’язково принесла б тобі подарунок — щось смішне, можна було б іграшку заводну. Дивно, дорослий чоловік, а, як дитина, любив смішні іграшки, стільки в тобі було дитячого, пустотливого.

Я вже згадувала, як подарувала тобі колись пухнатого ведмедика із заводом на боці. Заведеш золотеньким ключиком — і він танцює — гарно так, смішно. У тебе він викликав нестримну радість: ти й сам почав витанцьовувати, та не просто, а з вихилясами, підспівував собі, вигукуючи — «а давай, давай, це ж Малишко підпилий танцює…»

А колись подарувала рибалку, теж іграшку. Обличчя у рибалки смішне, напружене, увесь аж перехнябився, рука з вудкою хіба що не здригається — ну ось, ось, зараз, риба вже вхопила, повела, та підсікай же… Ти був таким завзятим рибалкою, що у світі такого не знайдеш. І мене навчив на свою голову. Іноді ти вже й сам просив — пішли, доню, вже й поплаву не видно, а я аж тремчу — ну ще трішечки, хоч хвилиночку.

Пам’ятаю, ти частенько жив у будинку творчості в Ірпені. Взимку любив з кимось із друзів ходити на базар, купити, як ти казав, «підчеревочки», насаджував шматочки на шпичку і смажив на маленькому вогнищі. Це було дуже смачно, я їла. А влітку для письменницьких дітей в Ірпені (далеченько, з лівого боку від електрички) організували щось на зразок піонерського табору. Їжі не вистачало, годували нас погано, і ми бігали через колію — до батьків, підхарчуватися. Зараз там зовсім інший міст через річку Ірпінь, старий у війну був підірваний. Та залишилися палі, на яких можна біло прекрасно розміститися із своїм рибальським причандаллям. Ходили туди й ми. За батьковим завданням накопувала на торф’янищі цілу баночку черв’яків, та все старалася знайти товстіших, довших. Вже вміла сама наживити черв’ячка, закинути вудку. Ноги у воді — не жарко, сиди, чекай свого щастя. І це було для мене найважче. Але ж кажуть — дурням щастить, особливо попервах. Прийшло свято і на мою вулицю — зловився сомик, за визначенням батька, грамів на вісімсот. Боже мій, скільки було радості не так у дочки, як у батька! На кухні нам засмажили сомика, пам’ятаю, як ти, тату, намагався бодай шматочком пригостити кожного і все нахвалявся — доня спіймала…

Ти б уже, певне, посивів… Пам’ятаю, при нагоді я сказала своїй бабусі Ївзі: «Дивись, бабуню, а батько в нас не сивіє, жодної сивиночки й на скронях немає». А бабуся повернулася до батька й каже жартома: «Дурна голова не сивіє, так народ мовить…» А потім підійшла до сина і ніжно пестила його чуб.

Ти ж пам’ятаєш, тату, нашу бабусю. Вона була така чепурушечка: ходила, одягнена у народний стрій, рукава сорочки вишиті так, що аж очі вбирають, та й подолок не гірший, акуратненька запасочка, темненька юбка у сім пілок… А на голові — очіпок чорний, у ньому дві голочки заколоті — із чорною ниточкою і білою.

Скільки на її долю випало! Дідусь був характерний, з норовом, іноді з ним важко бувало — все хотів, щоб було по його. Мали четверо синів, він хотів їх усіх бачити шевцями, а став шевцем лише найстарший — Сергій. Василь, отой, що вивчив тебе, татку, грати на гармошці й співати (навіть на весілля запрошували ще хлопчиком), швидко подався до Києва, став працювати, закінчив технікум, але все це пізніше. У тебе, тату, як дід казав, з юності були «мухи в голові», яке там шевство. Дід спочатку був категорично проти віршування. «Вірші віршами, тра’ мати ремесло!» — таким було його кредо.

Але ж був ще один син — Петро. Доля його трагічна. Через товщу років, через гони й перегони історії не побачиш істини, мотивів, які привели Петра і кількох його друзів на велику дорогу, вклали до рук зброю, але правди діти нікуди — став Петро гайдамакою, таким собі українським Робін Гудом, Кармалюком — бідних не чіпав, навіть помагав їм, грабував багатіїв, радянських чиновників. Переконана, що був то вияв протесту проти радянської влади, проти зміни курсу українізації на новий русифікаторський, проти колективізації, такої неприродної для українського селянства, — і в мене є на те підстави, бо незнищенний волелюбний дух здавна жив у Малишковій сім’ї. «Ми ніколи не були кріпаками, ми — з козаків», — любив повторювати дід.

Так от, цей дейнека, цей розбійник Петро, за твоїми, батьку, словами, писав вірші. «Якби я писав так, як Петро, ціни мені б не було…» Кілька разів я чула це від тебе, тату. А Галя, наймолодша сестра з батькового роду, розказувала, яким Петро був добрим, завжди давав їй гроші — на нові кісники; у ярмарковий день вона могла дозволити собі поласувати маківничком або ж цукеркою.

Отож, закінчилися Петрові робінгудівські справи сумно. Адже тоді, у тридцяті роки, розмова з подібними громадянами була коротка — до стінки. Та прочули в Обухові, що є у Києві людина на прізвище Петровський, великий начальник, який допомагає людям, чим зможе. І от бабуся Ївга — вутленька, тихенька, чий голос так мало важив супроти дідового, зібралася на світанку і потьопала до Києва. Дід не пішов, вважаючи, що це — марна справа. А бабуся пішла — боса, а надворі осінь, у своїй спідничці у сім пілок, із срібним хрестиком на шиї, ув чорному очіпочку, із страдницьким виразом на обличчі… Пішла, бо ж син… А дорога до Києва тоді йшла через села, про таку асфальтівку, як зараз, і мріяти не могли. А так — на світанку вийдеш, увечері дістанешся. Де бабуся переночувала — ніхто не знає, а вранці таки знайшла Петровського, упала йому в ноги, плакала, просила — врятуй сина! «Не можу, — сказав Петровський, — дуже у нього стаття погана». Подивився на сині од холоду бабусині ноги і наказав, щоб їй видали таку-сяку взувачку… Петра розстріляли.

Пішла баба додому, несучи в серці чорну звістку...

Петра не стало… А мені частенько думається, тату, які ж то гарні вірші він писав, якщо ти все життя ставив їх вище за свої?

...Пам’ятаєш, тату, як, полишивши медтехнікум, ти перейшов вчитися до ІНО. І знову дід був проти — як це, кинути такий престижний технікум, медицину? А ти писав вірші, вчителював і директорував ув Овручі... А «землячки», прочувши про горе в Малишківській сім’ї, почали закидати радянські установи доносами, наклепами. Пам’ятаєш — усього було, — з комсомолу виключали, з профспілки виключали, з посади директора школи — знімали. Довго добивався ти правди у Києві, а таки добився з допомогою своїх професорів, що вчили тебе в ІНО. А вірші писалися... Почалася редакційна, кореспондентська робота. Спочатку в Харкові, потім у Києві.

Давай, тату, згадаємо ще про ту родину, з якої ти вийшов. Ти частенько розказував мені про це. Звичайно, всьому головою був дід. Руки мав золоті, все село тягнулося до нього по взувачку. Але що гріха таїти — любив вихилити чарочку. Бувало, те, що напрацює за тиждень, — у базарний день проп’є. І знову в сім’ї безхліб’я, безгрошів’я. Знаєш, тату, серед документів, що збереглися у мене, є посвідчення про майновий стан родини, датоване 1928 роком, видане тобі: «...в його батька Самійла Микитовича Малишка мається маєтковий стан слідуючий: хата, сарай, клуня, один кінь, одна корова, землі всіх угодів 3,14 од., сім’я налічує дев’ять їдаків, по составу належить до бідняків, що й свідчиться».

Дід був гарний собою — високий, ставний, з гордо посадженою головою, брови переламані посередині — дашком, довгі козацькі вуса, прокурені, рудуваті. Я не знаю, тату, може, тут щось не так, але уявляється мені, звідки взялося наше прізвище. Прийшов якось отакий козарлюга на Запорізьку Січ, а хлопці позбиралися та й регочуть — нічого собі малишко... Отак, мені здається, і народилося наше прізвище. З чотирьох синів лишився шевцювати лише найстарший, Сергій. Добрий, найспокійніший серед братів. Жіночку собі взяв теж спокійну і лагідну, Галину Юхимівну, дочку сусідів. Ти пам’ятаєш, тату, як вона солила огірки та помідори, ніхто не вмів робити це краще за неї.

Брат Василь працював на м’ясокомбінаті, пізніше скінчив технікум. Але ж от що цікаво — він також писав вірші! Незугарні, неоковирні, але щось же бродило в його душі і виривалося саме віршами. Він часто просив тебе, тату, почитати його вірші, а ти дуже м’яко намагався роз’яснити йому, що таке техніка римування, що таке ритм, розмір, рима, не кажучи вже про думку, якою має бути наповнений вірш. Коли ж твоє терпіння, тату, доходило межі, я пам’ятаю, ти переключав дядька Василька на мене, п’яти-шестикласницю. Я писала вірші з шести років і добре могла пояснити дядькові усі ці складності. Все це дратувало дядька Василя, він викрикував: «Ці прокляті письменники, попристроювались усюди, ще й дитину навчили, а простій людині й пробитися не можна!» Закінчив своє життя дядько Василь страшно, щось весь час мордувало його, не давало спокою. Він повісився… Був у нього син Іван, який рано помер, залишилася славна, тиха жіночка Зіна.

Розказують, що ви з мамою, тату, зазнайомилися у редакції «Молодого більшовика», де мама тоді працювала. Був ще й «Піонервожатий», і сім’я журналіста Юрія Малишевського, де ви й зустрілися. Коли одружилися, вам дали невеличку кімнатку по вулиці Л.Толстого, 25, «будинок журналіста», як його весь час називали. Мама була вагітна і ледь не вилетіла у вікно — підсковзнулася на шкірці від дині. Врятували її шлейки від сарафану, якими вона зачепилася за гачки, поставлені для балкону. Скоро ви переїхали на вулицю Леніна, 68, квартира 7. Перший під’їзд, четвертий поверх. Там я і народилася. Звичайно, не там, — у пологовому будинку по вулиці Тверській, 7. Тату, ти пам’ятаєш, як тобі добре тоді писалося? Деякі запитували у тебе, — Андрію, як ти встигаєш так багато й гарно писати, адже в домі маленька дитина? Тоді ти ласкаво усміхався: «за консультаціями — до моєї дружини Даші...» Мама до заміжжя жила у маленькій кімнатці по вулиці Дмитрівській, а коли вони з татом переїхали до Роліту, прописала на Дмитрівську Галю, Галину Самійлівну. Там вона і заміж вийшла, у чоловіка її, Федора, також було козацьке прізвище — Розірвипілка… Народився гарний хлопчик — Шурик. А Федір десь повіявся, казали, подався до Харкова, та бог його знає, ніхто його не шукав. Лишилася Галя з малою дитиною, була гарна, роботяща, сваталися до неї, та заміж не пішла — чи то Федора любила, чи боялася, щоб вітчим Шурика не ображав. На цю тему не любила Галя говорити ні з тобою, батьку, ні зі мною. Коли я настирно радила їй вийти заміж, переводила все на жарт. Після війни Шурик частенько жив у нас, Галя вивчила його — став Шурик інженером. Жаль тебе, Федоре, що ти так і не побачив, який прекрасний у тебе син — Олександр Федорович Малишко. Жила тоді з нами і бабуся Ївга, так було легше прогодувати нас, коли були у купочці.

Люди розказували — наші сусіди по Роліту, — що жили ви з мамою дружно, не було ні свар, ні пиятики. Видно, отак би й жили далі, але ж війна, проклята війна. В перші ж дні понад шістдесят письменників виявили бажання йти на фронт добровольцями. І ти серед них, мій тату... А нас у вутлих дачних вагончиках (інших не було) разом з іншими письменницькими сім’ями вивезли з палаючого Києва. Привезли до Уфи, залишили на вокзалі. Прийшли башкири і стали «розбирати» нас, хто скільки міг узяти до себе. Нас із мамою забрала Аміна Асилбаєва, більше вона взяти не могла — сама мала трьох дітей та ще й п’яничку-чоловіка, який то приходив, влаштовував скандали, то щезав кудись надовго, думали — назавжди, аж тут він знову з’являвся. Три роки прожили ми у Асилбаєвих, якби не Аміна — ми б не вижили… Нарешті ти, тату, розшукав нас. Трохи полегшало. Стали отримувати атестат, мама влаштувалася на роботу — кореспондентом журналу «Україна». Аміна чим могла підгодовувала нас... А головне — до нас доходили твої листи, тату. Листи були настільки гіркі, проникливі — не листи, а вірші, пісні, не знаю, з чим їх можна було порівняти.

«Вдома у нас все гаразд, няня оберігає квартиру, але в ній нема ні сонця, ні літа, ні вас, рідні мої! Всі мої друзі на фронті, батьки під німцями, а ти з Валюшкою так далеко, що й не докличуся. Хоч би вітром з України донесло вам мою печаль за вами, хоч би сонцем зійшла над вами моя добра звістка, любі мої, далекі!...» (від 5.ІХ.1941 р.)

«Як там Валюшка, чи згадує мене? Мені дуже жаль, що я не зміг з нею посидіти останнього вечора, поговорити більше з тобою, а хотілося так багато сказати і ще більше почути від тебе». (З листа мамі від 27.II.42 р.)

А ось іще невеличкий уривочок з листа, який зараз чомусь завжди викликає у мене сльози:

«Люби Валюшку, виростай її, вона схожа на мене у всьому: в обличчі, в характері, в поведінці. Якщо будем живі — то буде в тебе два Андрії: малий і великий, а якщо великого не буде, то залишиться мій двійник. Хай живе здорова та не хворіє!» (від 2.Х.1942 р.)

Йшла війна, гинули друзі — Качура, Десняк, ледве не загинув Сергій Воскрекасенко. А тобі, слава Богу, щастило, навіть не поранило жодного разу, була тільки важка контузія, коли ваш вілліс наскочив на міну. А останнього цитованого листа було написано після того, як ти приїхав до Уфи на пленум Спілки письменників України. Усього на кілька днів…

Пам’ятаю, ти привіз мені гостинчика — плитку білого трофейного шоколаду, яку я, не звикла до таких розкошів, з’їла майже одразу. А потім ви з мамою ніяк не могли зрозуміти, що коїться з дитиною — добу мене не можна було вкласти. Доки ти, тату, не згадав, що це — шоколад для німецьких телефоністок, щоб їм не хотілося спати… Був іще один випадок, сказати б смішний, так і не дуже. Мої дворові друзі — в більшості такі ж евакуйовані, намовили дурненьку лизнути замок, а мороз стояв — сорок градусів. Я й лизнула — пів’язика й залишилось на замку. Ото було крику! І якраз підгадала під твій, тату, приїзд. Та була в цьому і якась користь для мене — а то був би язик ще довшим.

Був і ще випадок, який запам’ятався, певне, усім нам трьом — тобі, тату, мамі, та й мені. Ви кудись ішли, а мене везли на санчатах. Потім буквально на кілька хвилин зайшли чи то до магазину, чи до аптеки, а мене залишили. Оскільки чоловіки були на фронті, постову службу в місті несли, в основному, дівчата та молоді жінки. І от підходить до мене така мила жіночка у формі і щось запитує башкирською мовою. Я їй показую, що не розумію. Аж тут якраз виходять мама і ти, тату. Вона до тебе: «Товаришу майор, дозвольте запитати, чому ви не вчите дитину рідної мови?» А ти розсміявся та й кажеш: «А звідки ви знаєте, дівчино, яка рідна мова цієї дитини?» А міліціонерка йому: «А тут і знати нічого не треба, варто лише подивитися — і на дівчинку, і на вас…»

От і поїхав ти, татку, знову на фронт... Писав нам і все допитувався: як там Валюшка?.. А Валюшка не сумувала — то зламала руку, і наша сусідка, евакуйована з Москви лікарка, зробила мені такий собі лубочок. Гіпсу тоді не було, — все пішло на шпиталі. А Валюшка втекла до батька на фронт — піймали на вокзалі, вже залазила у якусь теплушку… А Валюшка загубилася на базарі і три дні її шукала міліція. Пам’ятаю, жила я в доброї жіночки, в хаті з нами жила і її улюблениця — коза, бо надворі було дуже холодно. Через три дні до хати увірвалася міліція з мамою — слава Богу, знайшли дитину! А дитина плакала, обіймала козу і нізащо не хотіла залишати гостинний дім, де пригощали таким смачним молоком. Відтоді мама водила мене всюди за собою. Ходили ми разом на роботу до редакції, де мене називали «капустою», бо коли мама починала мене роздягати, знімаючи всі хустки, хусточки, хустинки, то вже точно виходила капуста. У редакції мені відвели малесенький куточок, де я сиділа за столиком, як доросла, щось малювала, наспівувала собі. А коли поводилася занадто голосно, з великої кімнати неслося: «Валюшко, тихо, бо автор прийде!».

Не думаю, щоб мама описувала тобі, тату, всі мої «художества». Ми слухали радіо, передавали новини одні другим, усі відчували, що скоро, скоро настануть радісні події. І от нарешті, нарешті! Ти надіслав нам виклик, але не йшли ще поїзди на Київ. Ледве впросилися у перший такий ешелон, він віз до Києва сім’ї партизанів. Їхали понад два тижні у теплушці з нарами, намучилися, звичайно, бо у кожній сім’ї були діти. Нас бомбили, та все обійшлося. Київ зустрів нас руїнами. Ввечері ми, дворові діти, видиралися на башту, якою завершувався наш будинок, і стежили за трасуючими кулями, вони видавалися нам такими гарними у темряві ночі, а бабуся Ївга сиділа у бомбосховищі з подушкою у руках і все бідкалася, яку непосиду-онучку послав їй Господь.

А пам’ятаєш, тату, як ми їздили до Обухова вже по війні. Це була перша зустріч з твоїми батьками і рідними після окупації. Ти був у військовому строї, з майорськими погонами. Доставив нас до Обухова прикомандирований до тебе вілліс з шофером Костею. Навкруг нуртувала весна, цвіли садки у людей, все це доповнювало атмосферу свята, в повітрі стояли такі потрясаючі пахощі. Пам’ятаєш, тату, як нас зустріли! З усього села збіглися люди, радувалися, плакали, кожен приніс, що мав. Поставили столи у дворі буквою «П», і тут почалося таке свято! Звичайно, почастувалися добряче — і співали, і плакали, згадуючи тих, хто не повернувся додому. Усе переплелося докупи — і радість, і горе. Дід мій, Самійло, твій батько, теж хильнув добряче, видно, й мені дав пригубити — дарма, що дитина. Розчистив частину столу, поставив мене, щоб усім було видно, — і тут почався концерт. І співала, і танцювала, а закінчилося усе тим, що одірвала дідові шматок вуса і, нарешті, заснула у нього на руках. Тобі незручно було перед батьком, тату, а дід Самійло зранку підстригав другого вуса, щоб не нарушити симетрію, і все гомонів з тобою.

А потім ти знову поїхав. І ми знову чекали на тебе, ми вже так звикли чекати! Минув час — і ти повернувся. Зовсім випадково я почула твою, тату, розмову з мамою. Ви, певно, думали, що я сплю. Та як я могла спати, коли батько з’явився в квартирі! Ти, тату, казав: «Дашенько, я заплутався. Ну хоч скажи мені щось, адже ми ніколи і не посварилися». А мама відповіла: «Андрію, ти вибрав собі долю сам. Єдине — а як же Валюшка?» — «У неї буде своє життя...» — відповів ти. Я одразу подорослішала, як мені здавалося, на сто років. Я страшенно образилася тоді на тебе, тату, у мене не вкладалося в голові, як же це — мій тато пішов од нас. Ця образа кипіла в мені, не даючи дихати, і колись, коли ти вже повернувся до Києва із молоденькою дружиною, не витримавши, сказала тобі : «Ну, що ж, проживемо якось і без тебе, нам нічого не треба…»

Так, не щастило тобі, тату, в особистому житті. Маму мою ти втратив з власної вини, про що потім шкодував, дзвонив, поздоровляв листівками, весь час давав про себе знати, іноді зустрічав після роботи. «Давай хоч поговоримо, Дашенько!» «Про що, Андрію?» «Як про що — про Валюшку…» А з маминим спокійним, лагідним характером, тактовністю і добротою можна було б жити бодай до ста років…

…Я підросла, писала вірші, досить часто приходила до тебе в гості, пам’ятаєш? Не могла не приходити, скучала. А наші з тобою стосунки, тату, довго не були сталими: надто багато знайшлося поганих людей, які намовляли батька на дочку, а дочку на батька. Я не хочу сьогодні, у твоє свято, називати їх імена. Їх уже немає на цьому світі, що вже їх судити, нехай їх розсудить Господь. Але я пам’ятаю, була єдина сім’я (а жили вони в нашому будинку), з якою ми з мамою не віталися. Такого ще не було в моєму житті і, дай Бог, нехай ніколи не буде.

Пам’ятаєш, тату, навкруг тебе закрутилося багацько всякого люду — всі лізли в друзі, бо як же ж — Малишко! А вірші й справді були прекрасними, вони чарували, заворожували. І як визнання — Державні премії — одна, друга, третя…

Незважаючи на те, що ми іноді сварилися, ти вчив мене життю, як би там не було. Пам’ятаю, на моїх очах ти буквально виштовхнув за двері добре знайому нам обом жінку, ще й нахвалявся наступного разу спустити її зі сходів. Хоча завжди був із жінками вихованим і чемним. А мені сказав: «Дивися, дитино, і запам’ятовуй. Це — називається плітка, брудна, гидка плітка. А з пліткарями й пліткарками треба тільки так…»

Пам’ятаєш, як іноді ти брав мене з собою на вечори, на виступи. Одного разу це було у філармонії. Ти посадовив мене поруч із Степаном Олійником і його милою дружиною Клавдією Іванівною. Боже мій, як тебе приймали, які лунали оплески, як іноді зал вставав у єдиному пориві, а моя ще недоросла душа розривалася від гордощів.

Друзів у тебе було багато, і були вони дуже різні. Ти мав одну людську слабість, тату, на жаль, цим страждав не лише ти — любив, коли тобі лестили. І мені частенько здавалося, що оця людина, яка так солодко співає тобі, не варта й ламаного шеляга. Життя рано навчило мене спостережливості, аналізу, фізіономістиці, вмінню правильно робити висновки. Та іноді я помилялася. У тебе майже кожного дня бував Олесь Жолдак. Спочатку мені здавалося, що це — звичайний, як я таких «про себе» називала, «калошеносець». Пізніше, спостерігаючи, я переконалась, як він по-справжньому любить тебе, тату, як він був тобі відданий. А сатирика і гумориста зробив з нього саме ти. Писав Олесь Іванович посередню лірику, чим частенько дратував батька. Та якось, щоб розважити товариство, прочитав кілька епіграм, та таких смішних і дошкульних, що батько мій не витримав і загукав: «Так чого ж ти, Олесю, так довго ховався за цю нудну лірику! Ось — твоє покликання». Так воно і вийшло, як ти, тату, казав. Олесь Жолдак був тобі справжнім другом — і в біді, і в радості.

Те саме я можу сказати про Сергія Воскрекасенка. Він, один з небагатьох, не боявся сказати тобі правду у вічі, а іноді й прошпетити тебе добряче, якщо заслужив. Ви могли посваритися, але буквально на завтра ти дзвонив йому, вибачався, просив завітати.

Дуже любив ти й поважав Максима Рильського. І Максим Тадейович любив тебе, як сина, був закоханий у твою поезію. Коли ти залишив нас, Максим Тадейович знайшов у собі мужність і сказав тобі таке: «Андрію, я люблю тебе і шаную. Двері мого дому завжди відкриті для тебе. Приходь, завжди будеш бажаним гостем. Але, пробач, я до тебе не прийду: не можу заходити в дім, де немає Даші і Валюшки. Пробач...»

Пам’ятаєш, тату, як ти дружив з Василем Кучером, з Михайлом Чабанівським, Миколою Нагнибідою, якого по-доброму дражнив Нагнибідоном, Іваном Гончаренком, з Василем Швецем, Анатолієм Шияном, Валентином Бичком і ще з багатьма, несть їм числа. Може, кого не назвала, то пробачте мені, люди добрі. Усіх вас вже немає, нехай земля вам буде пухом…

Окремо хочу сказати про вашу дружбу з братами Майбородами, особливо із Платоном. Наслідки цієї дружби живуть у народі, ці пісні і романси співає народ, співав, співає і буде співати, докіль жива Україна…

…У тебе частенько гостював дід Самійло. Попри свою величну поставу і гордовитість, він іноді бував дуже смішним. Пам’ятаю, якось приходжу — дід якийсь святковий і, я б сказала, піднесений. Поцілувалися, пообнімалися, тоді кажу: «Діду, яке у вас свято?» — «А, — відповідає, — все розкажу, все покажу зараз, ти посидь тихенько, почекай...» Сиджу. Проходить хвилин десять — коли виходить дід, але у що вбраний! Батькове пальто — зверху матерія, а підкладка — руда лисиця. (Пам’ятаєш, тату, ти їздив у ньому на полювання, бо воно тепле-претепле…) На ногах у діда сільські чоботи, в руках — палиця із собачою головою, яку, як тут же виявилося, дід і носити до пуття не вміє. «Гарна палюга, важка, добре собак відганяти? — хвалить дід. Але найсмішніше — на голові батьків зелений велюровий капелюх — пам’ятаєте, один час була мода: усі, хто себе поважав, або ж був «при должності», носили зелені велюрові капелюхи. Дід пройшовся кімнатою в один кінець, потім у другий, та все поважно, гордовито, ніби й він якийсь чин, потім присів, розщебнувся — все, вже впрів... «Це мені Дуся (а саме так тебе називали в сім’ї) подарував, оце вже не мерзнутиму».

А іншим разом: «Купи мені, дитино, грахвинчика, невеличкого, на тобі гроші. Та, дивись, не білого, а коричневого чи синенького, щоб не видно було, чи там що налито, чи — порожньо. А чарочка темненька у мене припасена»…

Ви не думайте, добрі люди, що ті наші найрідніші, найдорожчі, які вже пішли од нас, щезли назавжди. Це не так. Вони десь близько, поруч, просто вони живуть у якомусь паралельному світі, ми не бачимо їх, але, задумайтеся, завжди відчуваємо їх поруч. Вони бачать нас, стежать за нами, оцінюють наші вчинки... Це буває на звичайному побутовому рівні, а буває й на високому, приміром творчому.

Якось сиджу і не можу згадати: куди я заділа коробочку з нитками — червона ниточка мені була потрібна. І раптом тихенький мамин голос підказує мені — а подивися, доню, у лівій шухлядці… Дивлюся — ось моя червона ниточка. І таке було не раз.

А скільки ти допомагав мені, тату… Ну, не йде рядочок — і край, хоч плач. А ти, тату, тихенько так: «А попробуй отако, доню...» Я ніколи про це не розказувала, оце — наважилася. Пишу — і аж тремчу, навіть сироти повиступали. Видно, не дійшла ще до цього наша наука...

Я знаю, з ким би ти був усі ці роки, що минули без тебе, знаю, як би ти виступав у Верховній Раді, аж трибуна б тряслася, знаю, з ким би ти був. Ти завжди був справжнім лідером, якого зараз так не вистачає усім нам. «Оратель!» — казала бабуся, маючи на увазі незрозуміле їй слово «оратор». Так невистачає тебе, тату…

Отож — із святом тебе, із славним ювілеєм! Не йди у безвість, не ставай отою далекою зеленою зіркою в небі, вона — холодна, з нею ні порадитися, ні поговорити. Будь, як і раніше, завжди поруч — я ще не раз прийду до тебе за любов’ю, за розрадою...