Що можуть інтелектуали сьогодні?

Сучасний спосіб існування більшості інтелектуалів — зверненість до себе, турбота про умови власної професійної діяльності, небажання пов’язувати себе з іншими прошарками, — фактично є відмовою виконувати свою роль. Історично інтелектуали завжди були небезпечними істотами, тепер же вони працюють в ідилічній атмосфері м’якого інтелектуального клімату і нічим не загрожують. Як відомо, французькі філософи вдосконалили мистецтво видаватися більшими радикалами, не кажучи при цьому нічого, що завадило б їм увійти в наступний соціалістичний уряд. Інтелектуальне виробництво поставлене на потік, як і будь-який інший різновид виробництва. Це легко вписується в логіку капіталізму, в рамках якої науковці інтегруються в систему, стаючи її співучасниками. Але досить жалюгідною видається ситуація, коли люди використовують критичні здібності для того, щоб виправдовувати наявний стан, а не щоб його змінити.

Останнім часом набула поширення реклама дезодорантів 24/7 («надійний захист 24 години на добу 7 днів на тиждень»). Ця ідея абсолютного і постійного захисту логічного завершення набирає в іншій рекламі — мила Safeguard (букв. «охорона»): мовляв, «навколо мікроби, але з милом Safeguard я спокійна і вдень, і вночі». Хіба ці приклади не відбивають теперішню політичну ситуацію, в якій абсолютизується захист від терористичного іншого; хіба «навколо мікроби» — це не те саме, як повсюди бачать і знаходять (вони й самі не баряться) терористів? Структурну схожість між політикою і рекламою найкраще підтверджують реклами порошку Tide («Ви ще не в білому? Тоді ми йдемо до вас!») та відомий антибушівський стьоб: «Ви ще не вірите в американську демократію? Тоді ми летимо до вас!», які є прямими алюзіями. В голлівудських фільмах цей інший урізноманітнюється — від Кінг-Конга та Годзілли до велетенських акул, шаблезубих тигрів, морських потвор і неймовірних прибульців, але суть залишається та ж — терористична.

Після захоплення терористами школи в Північній Осетії ми спостерігатимемо посилення цієї тенденції: вже ходять розмови про те, щоб не пускати до шкіл сторонніх дорослих та ввести спецкурси для дітей, як поводитися в подібних ситуаціях. Очевидно, здійснюватиметься потужний психологічний тиск на локальному рівні — «чи бачили когось підозрілого вигляду, хто незвично поводиться» і т.п. Ми є свідками того, як горе і гнів людей каналізуються на «об’єднання нації перед обличчям ворога», і саме тому Путін наказав «не піддаватися на провокації», а «хто піддасться, розглядатимуться як співучасники терористів», — система влади докладає всіх зусиль, щоб ця проблема жодним чином не перетворилася на соціально-політичну, якою вона насправді і є, щоб людям навіть на думку не спало шукати причини тероризму в самій владі, в путінському «мочити в сортирі», що, судячи з усього, стане ще актуальнішим. Постійно доводиться чути, що ця подія настільки жахлива, аж не вкладається в голову і не піддається розумінню. А що коли цей жах якраз і потрібно «вкласти в голову» і піддати розумінню? Може, час уже, замість піддаватися антитерористичній істерії, зрозуміти, що саме таку подію потрібно в першу чергу осмислювати, аби таке надалі не могло статися, — і зробити найважливіший висновок: тероризм неможливо перемогти, «об’єднавши цивілізований світ проти міжнародного зла», він розгортатиметься доти, доки його породжуватиме імперська політика.

Не слід забувати, що ті, хто витворює терористичного іншого, нічим від нього не відрізняються: як нещодавно точно висловився Буш в одному зі своїх «бушизмів», «ми такі ж, як вони». Але тут важливо не зробити помилку: мовляв, сучасна система влади у світі настільки самоскомпрометована і збанкрутіла, цілком очевидно, що вона сама плодить свого терористичного іншого і перебуває в перманентній кризі. Все це так, але потрібно пам’ятати: всезагальна і постійна криза зовсім не означає краху системи, навпаки — це норма її існування. Надзвичайний стан — це її природний стан. Сучасний світопорядок не може існувати, не породжуючи кризових ситуацій та надзвичайних станів, таким чином автоматично викликаючи цілком реальні привиди тероризму. Авіакатастрофи в Росії, вибухи біля московського метро, захоплення школи в Беслані, ситуація в Іраку чи Судані — не виняткові казуси, як нас намагаються переконати можновладці, а логічні й законні породження сучасної світової імперії. Коли на екрані телевізора ми спостерігаємо агресивні дії якихось людей у масках, ми не знаємо, хто це, поки нам не скажуть, як їх називати — терористами чи загонами спеціального призначення: за зовнішнім виглядом або діями їх не розрізнити. Все залежить від контексту та позиції певної людини чи групи людей: для когось вони можуть бути рятівниками, а для інших — терористами, комусь можуть нести свободу і визволення, а іншим — муки і смерть. Як це переважно буває, перше не обов’язково виключає другого, радше навпаки: це завжди логіка «і, і», а не «або — або», тобто одночасно вони є і терористами, і рятівниками, несуть і визволення, і смерть.

Ще одна «охоронно-захисна» реклама вкаже нам на новий образ сучасної влади, точніше біовлади, — це реклама зубної пасти Blend-a-med Complete Night («цілодобовий захист від карієсу»). В ній коректний толерантний лікар раптом серед ночі вмикає у туристичному таборі потужне світло — задля того, щоб, коли люди вийдуть із наметів зі словами «Як ми добре спали!», запитати: «А у ваших зубів теж був здоровий сон?» і почати рекомендувати черговий клон Blend-a-med. Наприкінці він запитує глядачів: «А ви готові до перевірки?» Найважливіше тут те, що сучасній владі, аби чинити репресії, не обов’язково набирати вигляду нелюда: це можна робити м’яко, толерантно й ліберально, але все одно не даючи людині виконувати її природні функції. І при цьому, що особливо прикметно, здійснюючи репресію, сучасна біовлада мило всміхається і непристойно підморгує жертвам — мовляв, усе гаразд, — огидно примушуючи всміхатися і свої жертви, так, ніби нічого жахливого не відбувається. Відтепер ми повинні бути «готові до перевірки і вдень і вночі», що тільки підтверджує: сучасна культура — це культура, позбавлена інтимності. Адже немає нічого, що можна було б уберегти від використання і, таким чином, спаплюження в сучасному спектаклі: біовлада пронизує все аж до фізіологічного рівня, тому інтимності місця не залишається.

Отже, як свідчить реклама, ця найкраща сцена для демонстрації сучасних симптомів, відбувається мутація нового, глобального політичного устрою, і якщо інтелектуали реалізовуватимуть свої можливості, то робитимуть це у тих дискурсах, які не відділяють академічного життя від політичного, не просто інформуючи національну громадську думку, а й даючи матеріал для глобальних публічних дискусій. Питання в тому, чи можуть ті, хто, завдяки своїм науковим знанням, здатний передбачити несприятливі наслідки глобалізаційної політики, зберігати мовчання, чи потрібно покласти край стриманості, що її традиційно накладають на себе науковці? Ця стриманість, втеча у стерильність має дуже тяжкі соціальні наслідки. Інтелектуал повинен намагатися забезпечити необхідний інструментарій проти символічного впливу «експертів», зокрема приналежних транснаціональним корпораціям, називаючи речі своїми іменами. Дослідники також можуть сприяти створенню організаційних умов для колективного політичного проекту, творячи новий соціальний рух, тобто новий зміст, нову мету і нові міжнародні методи дії. Помислити вихід за межі капіталістичного status quo означає заново мислити світ у перспективі глобального підходу.

Одна з головних проблем нинішніх інтелектуалів — це деполітизованість. Це стосується всього суспільства, а особливо молоді. Мінімальна, а то й взагалі ніяка політична заангажованість, наднизький рівень соціально-економічного розуміння сучасної ситуації є наслідком того, що люди проживають власне життя лише приватно. Якщо своє життя можна будувати на власний розсуд, то закони суспільства, мовляв, неможливо свідомо змінити. В результаті «особисте» і «суспільне» позиціюються в різних світах. Такий розкол ще більше поглиблюється після подій у Беслані, відколи закріплюється панічний страх місць публічних зібрань. Це призводить до того, що колективні, суспільні засоби заперечуються і людина залишається наодинці з тими проблемами, вирішити які самостійно більшість людей не в змозі. Але поза їхньою увагою залишається те, що «зовнішнє», соціальне, яке вони відкидають і навіть зневажають, пронизує і структурує тканину їхнього повсякденного особистого життя, їхню внутрішню публічну сферу. Ризики і протиріччя, породжувані суспільними інститутами, індивідуалізуються, і життя людини стає біографічним вирішенням системних протиріч. Тут доречно пригадати старе феміністське гасло «Особисте є політичне». Врешті-решт, усі проблеми можуть бути вирішені лише політичними засобами.

Це особливо стосується т.зв. неформальної молоді, якій нібито властивий «альтернативний» світогляд. У неї й справді є підривний потенціал проти структур політичної та економічної влади, але це тільки потенціал, доки її опозиційність загальноприйнятим суспільним смакам не включатиме політичну складову. Саме це неодмінно повинно бути головним структуруючим моментом, інакше молодіжна «критичність» буде тим, чим і є на сьогодні, — звичайним «стильним» споживанням брендів. «Опозиційна» ідентичність молоді насправді є лише брендовою ідентичністю. Тобто потрібна позиція не Just do it. Nike, а Justice. Do it Nike! Рекламний слоган Укрсиббанку «Будь вільним та стильним!» насправді означає, що вільним — а практично псевдовільним — можна бути лише тоді, коли ти «стильний», що, до речі, можуть дозволити собі далеко не всі. Отже, вже не сама людина є вільною, волю їй можуть надавати (а можуть і ні) непідконтрольні їй установи, тобто фундаментальний вольовий жест відсутній. Відвертіше це проголошує реклама пива Beck’s, стверджуючи, що це пиво «створене для тих, хто за повної свободи вибору віддає перевагу безкомпромісній якості». В цьому випадку свобода вибору визнається тільки тоді, коли здійснюється «правильний» вибір, тобто справжній вибір повністю виключений, адже він можливий тільки тоді, коли можна вибирати «неправильно».

Дуже часто непритомною виявляється т.зв. проєвропейська позиція багатьох українських інтелектуалів — усі «хочуть в Європу», «обирають європейський шлях», щоб, як любить говорити Мирослав Попович, «жити як люди» (це, мабуть, передбачає, що в Азії, Африці та Латинській Америці живуть не-люди чи недо-люди?). Це та казкова Європа — ідилічна Аркадія і культурний рай водночас, — яка фігурує у творах станіславівських та львівських «феноменів», адже на Захід, як каже Андрухович, треба «дивитися з любов’ю до його ніжного смеркання». Але риторика на кшталт того, що «Європа — це царство свободи, гуманний і толерантний світ», абсолютно нетвереза. Постійно проштовхувана дихотомія європейського (правильного, світлого) та азійського (тіньового) — це лише «обзивалки» і ярлики. Адже що це за необхідність у сяючого Європейського Союзу, розростаючись усе далі на схід, відмежовуватися новою залізною завісою? Невже знову йдеться про відокремлення світла від темряви? І чому світло на Заході, а темрява — на Сході? Ніхто чомусь не згадує про властиві Європі расистські обертони у ставленні до Сходу та Півдня (Європа взагалі дуже дивна річ: її центр якимось чином міститься там, де й схід) і що таке візовий режим, так ніби «об’єднана Європа» — це концтабір, обгороджений колючим дротом назовні. Досить тільки глянути, кого перевіряють на вулицях полісмени, хто стоїть у чергах до міграційних служб — самі кольорові. Наш удаваний вибір між «європейським» та «азійським» хибний і лицемірний хоча б тому, що нас, як і багатьох інших, уже вибрали, навіть не питаючи нашої згоди.

Сучасний світ постійно кидає виклики, примушуючи інтелектуалів виходити за межі своєї вузької компетенції і ставати публічними. Тому важливо визначити, яку відповідальність здатен узяти на себе інтелектуал, бо перебувати у зневажливо-відстороненій позиції, виносити себе за дужки більше неможливо: це автоматично означає виключення, винесення на маргінес, у гетто. Гегемонічні дискурси потрібно деконструювати зсередини, перебуваючи в контексті ситуації. Критик — це, радше, активний, ніж відсторонений член суспільства.

Контроль над смислами і значеннями мови, а також над мережами комунікації стає основним предметом політичної боротьби, тому знання в такій ситуації повинно стати мовною дією, етичним вчинком. На жаль, картина світу сучасного гуманітарія великою мірою обмежена, спеціалізована і замкнена. Потрібне усвідомлення того, що створювати тільки самодостатні теоретичні метафори, елітарну «гру в бісер», якусь паралельну реальність інтелектуали не можуть і не повинні. Навпаки, наукова спільнота могла би писати не тільки для себе і кількох десятків своїх колег, а й для ширшої аудиторії. А для цього треба подумати про мову, щоб ці писання були читабельними, яскравими, могли запам’ятатися. Із вузькоспеціалізованого, академічного, закритого знання варто зробити певний соціальний проект, знання ангажоване, щоб сказати, звертаючись до влади, вслід за вічним співцем свободи Бобом Марлі: «If you are the big tree, we are the small axe sharpened to cut you down, ready to cut you down».