Що більше в душі сонця, то яскравіше навколо життя

Наталія Лобас та її гірськолижники. Женя без ноги. Травма на залізниці в 11 років. Віталик — без рук. Обмороження в шестирічному віці. Одному з них колись здавалося, що сонце просто згасло. Іншому — що просто світить. І тільки коли вони вирішили йти по життю разом, воно почало їх зігрівати. І виблискувати в їхніх перших спортивних перемогах.

Коли Наталія Лобас сама займалася гірськими лижами, у неї не виникало бажання стати тренером. Тим більше людей з особливими потребами. Проте одна зустріч змінила все. На тренінгу з особистісного зростання 2007 року в Києві вона познайомилася з Женею Кравітзом. Великим хлопцем з непростою долею. З тієї хвилини думка про те, щоб допомогти йому, не давала спокою.

Ніяких планів про великий спорт тоді, звісно ж, не було. Було тільки бажання подарувати віру в себе. І вона чомусь інтуїтивно відчувала, що Женя зможе. Він теж одразу на тренінгу самовпевнено заявив, що за три місяці стане на лижі... Що ж, шляху назад в авантюристів, які знайшли одне одного, не було. Шлях був один — у Карпати. Спочатку Лобас каталася сама. На одній нозі. Щоб оцінити всі «зручності». Потім Женя взяв перший спуск. І за три дні вповні опанував цю науку. Звучить нереально. Але це правда. Як, утім, і те, що він виявився справді Великим хлопцем.

«Повернулися додому. Але через тиждень знову — гори, — розповідає Наталія Романівна. — Тут у житті Жені, як у кожного гірськолижника, настав момент, коли йому здалося, що він уже вміє все. Страх зник. Відчуття швидкості — теж. І на четвертий день мій «досвідчений» гірськолижник розбивається. Ламає куксу. Думаю — все, для нього спорт, а для мене ця історія закінчені. Але я помилилася».

Вже через місяць після травми Наталія знову виводить свого впертого спортсмена на трасу. Дотримати обіцянки. І подолати страх падіння. Боротьба виявилася настільки самовідданою та відчайдушною, що в якийсь момент тренер і учень вирішують закріпити успіх — на відкритому чемпіонаті Росії. Через Інтернет Лобас списується з колишнім тренером російської збірної Наталією Брусовою. Вона допомагає приїхати на чемпіонат. І вже через два місяці після дуже складного перелому український спортсмен Євген Кравітз відкриває змагання на чемпіонаті. Радості і гордості не було меж. Адже він не тільки став на лижі, він виступає! Мало того, на думку фахівців, демонструє «дуже хороший потенціал». А тим часом іще шістнадцять років тому, коли про перерваний політ Женя дізнався не з книжок, він і уявити собі не міг підйому на таку вершину. Причому на лижах. Просто фантастика!

«Розпочати в одинадцять років нове життя було нескладно. Складно було подолати свої комплекси, — згадує свою історію спортсмен. — У нашій країні якщо інвалід, то зазвичай упереджене ставлення й недооцінка. Взяти, приміром, європейські країни. Там людина на протезі може спокійно пройти вулицею із закоченою холошею: «Гей, дивіться, який у мене протез класний!». Може спокійно вийти на пляж. Адже він не думає, що не такий, як усі, не думає, що всі на нього дивляться. У нас інакше... Нас виховували так, що свої вади ми мусимо приховувати й соромитися їх. Але навіщо? Є те, що є, і живи із цим.

Мій спорт розпочався з інвалідного візка. Відчув його швидкість і ожив. Регулярно відвідував тренажерний зал. Захопився паверліфтингом. Потім займався картингом і досить-таки успішно. Чому не залишився там? Напевно, тому, що там не було такої Наталії. Насправді будь-яка людина може робити все, про що мріє. Тільки потрібні бажання і віра в себе. Так от, цю віру дала мені вона».

Після закінчення свого першого зимового сезону Женя пробує віндсерфінг. Разом з тренером власноруч вони створюють особливу вітрильну конструкцію під сидяче положення зі зміщеним центром парусності. Невтомна Лобас теж випробовує її на собі. У момент, коли стало зрозуміло, що аматорське захоплення потребує вже фахового підходу і... коштів, у багатопрофільної команди «авантюристів» з’явився спонсор — чоловік Наталії Лобас, він же керівник будівельної фірми «Демос-90». У якийсь момент він вирішив, що «будувати треба не тільки будинки, а й храми. У власній душі в тому числі». Відтоді Святослав підтримує дружину у всіх її починаннях. А вони в неї виявилися справді грандіозні.

Паралельно із заняттями з Євгеном Наталія, яка ще рік тому й не підозрювала, що це стане справою її життя, шукає інших подібних до нього хлопців. І знаходить Віталика. «Якось лунає дзвінок. У нас тут, кажуть, є хлопець, напевно, твій клієнт, — розповідає Наталія. — Зустрілися з Віталиком. Він довго не вагався і без проблем влився в нашу команду. І, знаєте, це була велика перемога. Адже до нього в нас було кілька невдалих спроб. Не всі хлопці знаходять у собі сили прийняти долю й розпочати життя під іншим кутом зору. На себе, на оточення, на світ. Не всі, на жаль, використовують, нехай такий жорсткий, але все-таки шанс дізнатися про це життя трохи більше, ніж усі інші».

«Після катастрофи на Чорнобильській АЕС моя сім’я виїхала в Тюменську область, — звертається до свого минулого Віталій Бєлаш (нині ще й успішний юрист). — Там невдало погуляв на вулиці — обморозив руки. Взагалі-то звикнути до цього було неважко: діти легше переживають зміни. Навіть такі. Потім школа. З комплексами проблем не було. Здолав їх у дитинстві. А моя спортивна історія розпочалася давно. Є в мене один хороший друг, котрий якось запропонував у Протасовому яру на лижах покататися. Я спочатку довго сміявся, а потім погодився. Відтоді й катаюся. Пам’ятаю, як поїхали з ним уперше в Карпати. Інструктор був шокований: узагалі відмовився зі мною розмовляти. Але потім здався. За годину я зрозумів, що це саме те, чим я хочу займатися. Наталія ж стала справжнім подарунком долі. З її появою життя взагалі перевернулося. Змагання, спілкування, відчуття не те що рук — крил за спиною», — Віталій пригорнув свою дружину Тетяну. Її йому життя теж подарувало зовсім нещодавно.

У 2008-му Наталія Лобас, Євген і Віталій подають заявки на участь у відкритих чемпіонатах Австрії і Словаччини. Австрія з радістю сприйняла ініціативу. Приїжджайте! Україна вперше отримала можливість представити своїх гірськолижників-паралімпійців. Словаччина ж попросила підтвердження статусу спортсменів Національним паралімпійським комітетом. На жаль... паралімпійського гірськолижного спорту в країні на той момент не було. І він об’єктивно не входив у сферу інтересів спортивної верхівки. Хлопцям довелося розраховувати тільки на себе. На свої сили. На свої гроші. На свій власний статус.

Віталик дебютував в Австрії. А Женя вже боровся за бали, які дозволили б йому виступати на Кубку Європи. Потім була всім відома Паралімпіада-2010 у Ванкувері. Де Євген Кравітз не зміг завоювати призових медалей. Проте увагу Національного паралімпійського комітету — точно! Хоча б тому, що саме там авторові довго розповідали про перспективи цієї команди гірськолижників. Тож завдяки зусиллям хлопців і їхнього тренера цей вид спорту в Україні розвиватиметься!

Насправді Наталія і Святослав Лобас, Євген Кравітз і Віталій Бєлаш — команда, яка досягне своєї мети за будь-яких розкладів. У їхньому майбутньому не тільки лижні перегони, віндсерфінг, бобслей тощо. Є ще й мрія — відкрити школу-інтернат для покинутих дітей-інвалідів. Щоб зробити і їхнє життя яскравішим. «Був би шматок землі і трохи допомоги від тих, хто розуміє, про що ми тут узагалі з вами говоримо...», — закінчує Наталія, котра нині очолює ще й доброчинну організацію «Фонд підтримки інвалідного спорту». Схоже, усвідомлюючи, що здолати цю ЛЮДСЬКУ вершину буде набагато складніше, ніж підкорити Еверест. Адже там вони вже були! На висоті шість тисяч метрів дихали на повні груди. Довівши, що в тих, хто хоче йти вперед, можливості стають воістину необмеженими.