Ще раз про благодійність і суспільні орієнтири

Зима поступово набирає сили, і ми вже відчули перші цьогорічні морози. Та їх не порівняти з тими двадцятиградусними, які лютували в Києві чотири роки тому. Саме тоді одного зимового вечора близько п’ятої години на Хрещатику неподалік торговельного центру «Мандарин-плаза» померла від холоду молода жінка на ім’я Міла, мама чотирьох дітей. У пошуках роботи вона приїхала до Києва із Закарпаття. Спочатку справи йшли непогано — на заробіток від продажу квітів сім’я винаймала житло і якось зводила кінці з кінцями. Та потім почалися труднощі з роботою і , відповідно, з житлом (через несплату багатодітну сім’ю виселили на вулицю). Того вечора Міла змогла знайти притулок лише для дітей. Самій жінці місця там не було. Присівши відпочити на вулиці, вона заснула. Кожен знає, яким небезпечним є сон у такий мороз. Щоб врятувати Мілі життя, достатньо було її розбудити. Але цього не зробив жоден перехожий. Важко уявити, що у XXI столітті в центрі європейської столиці, на головній її вулиці, померла від холоду мати багатодітної родини.

За сумною статистикою, того року під час сильних морозів загинуло 789 безпритульних жителів Києва. Такі дані навела представник громадської організації «Друзі спільноти святого Егідія» Юлія Курочка. Як відомо, святий Егідій — покровитель калік та жебраків. Всесвітня організація, названа його ім’ям і заснована в Римі, опікується безпритульними у понад 40 країнах світу. З ініціативи української організації, недавно в столиці України відбулася конференція «Невидимі жителі Києва», присвячена проблемам безпритульності. Більшість цих проблем пов’язана з типовими вадами вітчизняної соціальної сфери — відсутністю виваженої й аргументованої соціальної політики, недосконалістю законів, недостатністю фінансування, кваліфікованих спеціалістів. Але найболючішою і найголовнішою виявилася проблема ставлення суспільства до безпритульних.

«Тема бездомних глибоко торкається культури, порогу чутливості і образу країни, в якій ми живемо, — стверджує Алессандро Салаконе, голова римської організації «Спільнота святого Егідія». — Хтось вважатиме, що у період світової кризи, коли звичайний порядок життя на всіх континентах порушений під впливом економічних лихоліть, можна було б визначити інші пріоритети для кожної країни. Але ми переконані, що справжня любов до свого міста, своєї країни, справжній патріотизм починається не з любові до президента, не з любові до багатої людини, яку дуже легко любити, а з любові до найслабшого, з поваги до того, хто біля тебе в цей момент і потребує твоєї уваги».

На думку голови української організації «Друзі спільноти святого Егідія» Юрія Лі-фан-се, для будь-якого суспільства надзвичайно важливе завдання сьогодні — побудова нових орієнтирів суспільного життя. І з цим важко не погодитися. Адже ситуація, коли на очах у нас, «нормальних» людей, гинуть на тротуарах, замерзають у заметах, страждають від голоду наші співвітчизники, не може вважатися нормальною. Можливо, зрозуміти це нам заважають радянські стереотипи, коли суспільним ідеалом була здорова, успішна, красива людина — передовик виробництва. Згадаймо паради фізкультурників — відмінників ГТО і пісню про те, що «настоящий чемпион бодр и весел». Ті ж, хто зазнав життєвих труднощів або каліцтв, просто не існували для суспільства. На таких принципах базувалася і внутрішня політика Третього Рейху. Історик Віктор Корміліцин у своїй книжці «Третій Рейх. Гітлер-югенд» наводить текст наказу міністерства внутрішніх справ «Про запобігання поліцією злочинам»: «Асоціальним є той, хто своєю антисуспільною, хай навіть і не злочинною, поведінкою демонструє небажання включатися до спільноти. Асоціальними є жебраки, цигани, повії, особи, уражені спадковими хворобами, поширювачі заразних хвороб і особи без постійного місця проживання». У такому ж дусі виховувалися і школярі. До прикладу — задача з підручника з математики: «На утримання одного душевнохворого держава витрачає чотири марки щоденно, одного інваліда — п’ять із половиною, злочинця — три з половиною марки. Скільки кредитів молодим сім’ям по 1000 марок кожній (за умови повернення їх надалі) можна було б виплачувати з цих грошей щороку?» Зосереджений на проблемах війни, німецький народ не помітив, як почали зникати з вулиць безпритульні й каліки. На них чекали концтабори і знищення.

Зрозуміло, що сьогодні ситуація не є такою гострою, але думки про соціальний баласт, слабких, лінивих і небезпечних для суспільства бомжів дуже популярні й нині. Зневажливе слово «бомж», яким ми називаємо людей, котрі опинилися на вулиці, стало загальною назвою. Воно ввійшло до ідіоматичних висловів («одягатися як бомж»), стало темою анекдотів, звучить з екранів телевізорів. Наприклад, позитивна героїня одного молодіжного серіалу, міняючи гардероб, іронізує: винесу старі речі на смітник, і наші бомжі стануть наймоднішими у місті! У популярній серед молоді соціальній мережі «У контакті» створено кілька віртуальних груп підлітків, учасники яких об’єднані за ознакою ненависті до безпритульних. Читаю повідомлення на сторінці групи «Антибомж»: «Гроші не пахнуть, пахнуть ті, у кого їх немає!», «У, суки, собак їдять!». Інші вислови важко процитувати, оскільки вони складаються із самої нецензурної лексики.

Про ставлення суспільства до соціальних проблем розповіла Іванна Коберник, журналіст «Савік Шустер-студія»: «Готуючи матеріал до ток-шоу, я інколи пропоную для розгляду соціальні теми. Але вони не завжди потрапляють до програми. Якщо ж навіть і потрапляють, то, оскільки основні наші гості — політики, дискусії все одно скочуються в ненависну всім політику. І наступного дня, вивчаючи свої рейтинги, ми бачимо, що політична частина програми, яка містила нікому не потрібну боротьбу, нікому не потрібні звинувачення, чуті вже двісті разів, мала вищий рейтинг, ніж та частина, в якій ми намагалися порушити якесь глибоке соціальне чи культурне питання».

Для суспільства, яке хоче називатися цивілізованим, ситуація досить дивна. Ми смакуємо політичні баталії (інколи з бійками та образами) вершків суспільства, заплющуючи очі на їхні вади, нечесність і гріхи перед нами, — й водночас звинувачуємо у порочності слабших за себе, тих, хто так потребує нашого розуміння і підтримки.

Не завжди можуть похвалитися гуманним ставленням до цієї категорії людей і цивілізовані європейські країни. Пан Салаконе розповідає, що в деяких італійських містах жебракування вважається порушенням суспільного порядку. Це призвело до того, що безпритульних і бідних було вигнано за межі міст. Такі заходи пан Алессандро вважає спорудженням невидимих мурів, які відділяють бідних від нашого благополучного світу: «Наші міста, як і кожен із нас, бояться ознак слабкості та немочі. Тому намагаються ізолювати тих, хто робить цю слабкість такою явною й відчутною. Бідних відселяють із місць, де вони можуть бути помічені громадянами, тому що вони — свідчення катастрофи у власному житті, свідчення байдужості суспільства. Люди забувають про той факт, що нічиє благополуччя не гарантоване на 100% і опинитися на вулиці — річ не така вже й абсурдна для будь-кого з нас. Достатньо розлучення, сильного нападу депресії або проблем із алкоголем, щоб стати безпритульним».

«Чи можемо ми врешті-решт бути впевненими, що суспільство, яке відібрало гідність у бомжа, не відбере її потім у «сомжа» — людини «с определенным местом жительства»? Тобто в кожного з нас. Чи можемо ми бути впевненими, що логіка безправ’я не пошириться на інші категорії людей? Кому вирішувати, хто гідний, а хто не гідний участі в суспільному житті? — каже Юрій Лі-фан-се. — Мені здається, що неможливо жити в суспільстві, де благодійний вчинок випадає з логіки життя й викликає подив».

З цими словами не можна не погодитися. Більшість нас хоче жити у справедливому й гуманному суспільстві, де до кожного ставляться з повагою, де той, хто помилився, отримає прощення, той, хто страждає, — допомогу без осуду, а той, хто втратив дім, знайде дах над головою, свіжу постіль і гарячу їжу. І починати створення такого суспільства треба, звичайно ж, із себе. Не пройти байдуже повз нужденного, побачити у ньому людину, таку ж, як і ти сам, але з більшими проблемами, — може кожен. І не слід заспокоювати своє сумління словами: «А що я можу зробити? Нехай про це піклується держава».

«Наближаються різдвяні свята. Різдво — це не другий Новий рік і різдвяні знижки в бутиках. Важливо, щоб період Різдва став не лише нагодою придбати щось дешевше, а й нагодою щось безкорисливо віддати: наш час, нашу енергію, нашу увагу людині, біднішій за нас, яка у відповідь може подарувати лише свою вдячність», — закликала волонтер Ірина Дробот.

Своїм зразком служіння всьому людському роду Господь дає і нам приклад — приклад служіння ближньому. «Адже хто послужить кому із братів моїх менших, той послужить мені». Що ж ми, сучасні люди, можемо принести в дар Ісусу на Різдво? Відповідь одна — добрі справи, якими послужимо тим, хто цього потребує.

Громадська організація «Друзі спільноти святого Егідія» пропонує всім небайдужим співвітчизникам приєднатися до всеукраїнської акції «Різдво-2010 із бідними вулиць» і взяти участь у підготовці та святкуванні різдвяних свят для безпритульних, мешканців сиротинців і будинків престарілих. Цим людям потрібні зимовий одяг, шапки, шарфи, рукавиці, теплі шкарпетки, чай, кава, мило, шампунь, рушники. Дітям принесуть радість зошити, кольорові олівці, альбоми для малювання, фломастери і фарби. Можна зробити грошову пожертву, яка допоможе придбати подарунки та замовити їжу в їдальні. Подарунки приймаються за адресою: вул. Хрещатик, 15, оф.51 щосереди, п’ятниці та неділі з19.00 по 20.00 Пропонувати допомогу можна за адресою: santegidio@ukr.net.