ЩЕ НЕ СТАРіСТЬ

Сто років життя — подія, значуща сама собою. А коли ювіляр прожив яскраве й цікаве життя, зберіг чудову пам’ять, спроможність радіти життю, творчо мислити, то ним щиро цікавляться не лише геронтологи.

Колишньому головному конструкторові Інституту електрозварювання ім. Є.Патона Платону Івановичу Сєвбо часто телефонує директор Борис Євгенович Патон, не забувають його учні й соратники. Їх багато. Колись під керівництвом Сєвбо працювали кілька сотень конструкторів. Очолюючи Державну кваліфі- каційну комісію з питань захисту дипломних проектів, він дав путівку в життя багатьом випускникам КПІ, за його книжками навчалися проектувати зварювальне устаткування не тільки в колишньому Радянському Союзі, а й у далекому зарубіжжі. У тому, що багато років промисловці, котрі приїжджали з усього світу, і колеги-зварники називали Київ «Меккою зварювання», — чимала заслуга й Платона Івановича Сєвбо.

У день народження ювіляра поздоровили та вручили йому орден «За заслуги» Борис Євгенович Патон, представники адміністрації Президента України, міськради Києва, представники ЗМІ та найближчі соратники.

Щоб гідно оцінити заслуги П.Сєвбо, варто пригадати, що зварювання — одна з головних технологій сучасного виробництва. Як і більшість технологій, вона складається з кількох компонентів: устаткування, матеріалів і, нарешті, дій, які перетворюють, змінюють вироби. Так от: перша складова — устаткування — назавжди пов’язана з ім’ям Сєвбо.

1937 року його запросив в Інститут електрозварювання академік Є.Патон. У комплексній програмі розвитку зварювання, розробленій Євгеном Оскаровичем, неабияке місце відводилося автоматизації технології.

Платон Іванович на той час встиг закінчити духовну семінарію, попрацювати сільським учителем і вже під час навчання в КПІ почав працювати в промисловості (техніком, конструктором, завідуючим КБ заводу). Подіями його життя можна ілюструвати історію країни. Розстріляли його батька — священика, сільського вчителя. Коли винними за провал планів п’ятирічки за чотири роки оголосили «старих спеців», перепало й молодим. Розправу над Сєвбо зупинили робітники заводу, що любили начальника за добре ставлення і високу ерудицію.

Скупий на похвали Є.Патон написав про нього в мемуарах: «Довго мені не вдавалося знайти підхожу людину, якій було б по плечу керівництво конструкторським бюро. Нарешті його очолив Платон Іванович Сєвбо, інженер-механік із великим стажем, чоловік вдумливий і серйозний. На нього можна було покластися».

Протягом кількох десятиліть автоматизувати процес дугового зварювання намагалися в багатьох країнах. До середини 30-х років першого успіху досягла американська фірма «Лінді». Ще не розібравшись у сутності своєї технології, вона поспішила запатентувати спосіб, а за ноу-хау вимагала мільйони доларів.

Нечисленний колектив «молодого» Інституту зварювання в найкоротший термін створив вітчизняний спосіб швидкісного автоматичного зварювання, а таєм- ниці технології Євген Оскарович Патон видав у першій у світі книжці на цю тему.

У грудні 1940 року прийнято урядову постанову про впровадження швидкісного автоматичного зварювання під флюсом, і вже через півроку апарати Сєвбо працювали на двадцятьох найбільших машинобудівних заводах Радянського Союзу.

Велика Вітчизняна війна стала суворим випробуванням ідей Патона. На прохання директора Інститут електрозварювання було евакуйовано в Нижній Тагіл і розміщено на «Уралвагонзаводі». Невдовзі туди прибув із Харкова й танкобудівний завод ім. Комінтерну. В усьому світі танки зварювали вручну — занадто примхливою була броньова сталь і занадто складною була конструкція корпуса. А фронту бракувало танків...

Т-34 — найкращий танк Другої світової війни — став об’єктом пильної уваги патонівців. Поки шукали нову технологію, невеличке конструкторське бюро на чолі з Сєвбо розробило 20 типів установок для зварювання вузлів середніх і важких танків. Виробництво танків поставили на потокові лінії, основою яких стали автозварювальні установки. Продуктивність виготовлення корпусів машин підвищилась у вісім разів. Біля автоматів працювали вчорашні фезеушники. Вже до кінця 1942 року наша армія почала отримувати більше танків, ніж німецька, на озброєння якої працювала промисловість не лише Німеччини, а й окупованих країн.

У «Спогадах солдата» танковий генерал Гудерман по війні напише, що його пропозицію фірмі Круппа скопіювати Т-34 не прийняли тому, що «конструкторів бентежила... неможливість випуску з необхідною швидкістю найважливіших деталей Т-34». Так до кінця війни в Німеччині й не розкрили таємниці швидкісного зварювання. Тільки у США до кінця 1944 року з’явилася подібна технологія.

1943 року Є.Патона першого з українських академіків визнали гідним звання Героя Соціалістичної Праці. Роботу Платона Івановича Сєвбо відзначили Сталінською премією I ступеня «...за участь у корінному удосконаленні технології та організації високопродуктивного потокового методу виробництва середніх танків при значній економії матеріалів, робочої сили та зниженні собівартості». І ще — 43-го Сєвбо став кандидатом технічних наук.

Ще тривала війна, а патонівський ІЕЗ повернувся в Київ. Промислова ситуація тих років була жахлива. Україна в руїнах — затоплені шахти, вийшла з ладу ДніпроГЕС, зруйновані заводи... Ще на Уралі Патон переорієнтував колектив на виконання завдань відновлення економіки країни — основний упор на новий підхід до проектування машин, засобів транспорту, мостів на основі максимального застосування автозварювання. І знову одна з основних ланок — спеціалізовані зварювальні, а згодом і складально-зварювальні автомати. Устаткування, створене П.Сєвбо й іншими конструкторами, компенсувало брак тисяч кваліфікованих фахівців, забезпечило економію електроенергії, металу. На сотнях заводів і будов працювали зварювальні автомати.

Коли піднялася «залізна завіса», західні колеги з подивом виявили, що в Радянському Союзі є технології, які їм ніяк не вдавалося розробити. Одним із перших зварників на Міжнародну виставку в Ганновер поїхав Платон Іванович. Якось до стенду з його апаратами підійшов представник фірми Круппа. Не приховуючи захвату, він звернувся до головного конструктора: «Ми купили б ваш інститут чи хоча б окремих фахівців за будь-які гроші, але шкода...». Він не договорив, кивнув головою та розчинився в юрбі.

Рівно десять років тому в ювілейній статті часопис «Автоматическая сварка» писав про П.Сєвбо: «Учителем і керівником він був суворим, але справедливим. Категоричність оцінок дивовижним чином поєднувалась у нього з турботою про молодих колег, уважним ставленням до задумів і успіхів кожного. Навчав Платон Іванович не лише мистецтва конструктора, а й широти мислення, самостійності й відповідальності, інженерної та людської порядності. Усе своє життя словом, справами, особистим прикладом затверджує та обстоює П.Сєвбо шанобливе ставлення до фаху конструктора.

…В останні роки багато сил і енергії Платон Іванович віддає пропаганді історії зварювання. Вихованню молоді на найкращих традиціях і досягненнях вітчизняної та світової науки й техніки».

Сказане в науковому часописі звучить трохи сухо, але справедливо й чітко. Сьогодні Платон Іванович полюбляє приймати в себе старих соратників, охоче розмовляє з молодими фахівцями, дає інтерв’ю за чашкою чаю з печивом, а часом і чим-небудь міцнішим почастує.

У теплі віншувальні фрази Борис Євгенович Патон раптом вставив директорське зауваження: «Розпорошуєтеся ви, дорогий Платоне Івановичу, на прийоми гостей і абстрактні роздуми. Час вам у другому своєму столітті взятися за мемуари. От, приміром, Доллєжаль (у листопаді я їздив у Москву поздоровляти його зі століттям) уже кілька років пише. І про нас із вами, між іншим, пам’ятає».

— Ну як же. А ми хіба не пам’ятаємо? Микола Антонович, головний інженер заводу «Більшовик» наприкінці 30-х років. Згодом конструював хімічні апарати, як називали тоді атомні реактори, академік.

— От і розкажіть, як ви впроваджували в нього свої апарати, — підбадьорив Патон. — Між іншим, у відповідь на поздоровлення Доллєжаль підкреслив, що для нього не важливо бути академіком, що конструктор — це цінніше, що справжній конструктор — це творець із високим інтелектом.

— Так, Доллєжаль — справжній конструктор.

— Ну, ви також не відстаєте. Коли бути точним, то лише на кілька місяців. А якщо без жартів, то мені як директору часом скаржилися. Ви від підлеглих вимагали технічної ерудиції, самодисципліни...

— А що ж у цьому поганого? Між іншим, школа Євгена Оскаровича.

— Згоден. Тому й не давав ходу скаргам. Але ви все-таки перевищували повноваження, рекомендуючи цікавитися літературою, музикою, живописом, нарешті, займатися спортом, — жартував Борис Євгенович.

— Ну, тут підлеглі повинні діяти за командою: «Роби як я». Я подавав особистий приклад. А стосовно фізкультури та спорту... То ви, Борисе Євгеновичу, все життя в теніс граєте, плаваєте, а водяні лижі... Хіба це легше, ніж байдарка? А я тільки на байдарках плавав. А зарядку об 11 годині вся країна робила — корисно для здоров’я. Крім того, за мною 40 грамів коньяку, тож прошу за ювілейний стіл, — запросив Платон Іванович.