Щасливий квиток

Щастя - навколо нас, у світі, що нас оточує: у сяйві сонця, в шумі дощу, у співі пташки. І той, хто шукає його деінде, той іде від нього.

Так казав вуйко Дезьо

Я прокинувся від болю в пальці ноги, який зламав місяць тому. Перелом зрісся, але часом нагадував про себе.

У сні, який обірвав біль, я саме чистив картоплю. Що більше я прокидався, то менше мені докучав палець, і, коли неприємні відчуття втамувалися, почав пригадувати деталі сну: сни збуваються так, як ми їх тлумачимо.

Та спогад про картоплю, ніж у руках і лушпиння на газеті явили мені несподіваний висновок - це старість. Картопля була в'яла й проросла, газета - пожмакана, а лушпиння - якогось синьо-зеленого кольору.

Такий висновок мене не збентежив, я був готовий до нього.

Вже давно став помічати, що зовсім інакше поводжуся в буденних ситуаціях. Добре відомі обставини примушують мене до інакших оцінок і дій. Мішок моркви, з яким раніше забігав на четвертий поверх, тепер розкладаю у дві торби і заношу окремо. Гучні товариства, яких раніше шукав сам, тепер не приваблюють. "Вдягнутися по погоді" супроводжується зовсім іншим комплексом фіксованих дій.

Минулого тижня я вирішив поїхати до ялинки на Соборній площі, а заразом поповнити рахунок телефону та Інтернету. Вдягнувся, взяв двісті гривень і поїхав у центр. У тролейбусі мені дістався щасливий квиток, але сума виходила 13:13. Пригадую, що ще й усміхнувся… Та усміхатися перестав, коли в офісі провайдера не виявив у кишені грошей. Обшукав усе, та нічого, крім "щасливого квитка", не знайшов. Довелося йти на роботу до дружини, щоб розжитися грішми бодай на телефон. Дорогою додому зрозумів, що число 13, потужніше від збігу сум на квитку. Мабуть тому, що чисел було аж два, а "щасливий квиток" лише один. До того ж я не встиг нічого на нього загадати, а лише подумав, що має бути якась гарна звістка. Настрій у мене зіпсувався: було шкода грошей, залишався борг за Інтернет, а відтак муситиму знову йти до термінала.

Та коли вдома роздягався, зі штанини випали мої двісті гривень. Виявилося, що замість задньої кишені, я втулив гроші між спіднім і джинсами.

Якби не спіднє, то гроші загубив би ще дорогою до тролейбуса. Звісно, я зрадів знахідці, та водночас і засмутився. Колись спіднє я вдягав лише в сильні морози, а тепер, коли настає зима, це стає фіксованою дією кожного дня.

Вік дається взнаки несподівано, буденно і невблаганно. Розповіді про мандри, пригоди, унікальні місця раніше сприймались із захватом. Вони стосувалися тебе! І хоча їх реалізація була неможливою через безліч обставин, налаштовував себе на "потім". І це "потім" було обґрунтованим. А тепер розумієш, що ніякого "потім" уже не буде - не зможеш підняти мішка моркви без серйозних наслідків для хребта. Молоді жінки й дівчата ще усміхаються тобі, і ти їм навзаєм, але цей діалог уже не має продовження.

Старість змінює мрії, плани, коло спілкування і простір очікувань.

Встаю з ліжка. На вулиці вже зовсім видно, ясно світить сонечко, мерехтить сніг. Палець не болить. Аби розвіяти тягар сумних думок, вирішую до сніданку прогулятися до качок на озері: дружина приготувала для них мішечок якогось харчу, бо вода в озері замерзла, і птаство потерпає.

Поки вдягаюся, тішу себе тим, що психологи вже давно описали стан переходу у старший вік. Щойно ти його приймаєш - він перестає бути тягарем.

У під'їзді на сходах помічаю монетку - десять копійок. Вона лежить "гербом" догори. Мені не потрібно навіть нагинатися, щоб її підняти. Спускаюся сходами нижче, і монетка опиняється просто переді мною. Обережно беру її в руки й усміхаюся: старість не скасовує життєвих сюрпризів, їх лише потрібно точно тлумачити. Отже, все, як і раніше, залежить лише від тебе самого. Так, обставини доводиться читати інакше й очікування формувати відповідальніше і стриманіше. Але ти, і лише ти, управляєш цією дією кожної миті.

Дорогою до качок пригадую, що, тримаючи в руках "щасливий квиток" 13:13, подумав про звістку. Того дня вдома ввечері, втішений тим, що знайшов загублені гроші, зустрічав з роботи дружину. Але вона випередила мою розповідь і простягнула листа, який щойно дістала зі скриньки. Це був лист з Ганновера від моєї вчительки. Вона вже давно там живе, але зв'язків ми не пориваємо.

Я розумію, що це марновірство, але ставлюся до цього творчо. Мене ніколи не цікавила повнота смислів забобонів. Щоразу я вигадував ті смисли сам, відповідно до настрою і контексту. Тож і марновірством щодо себе я цих прикмет не сприймав, бо вони завжди були у мене в підпорядкуванні. А отже, я управляв ними, а не вони мною. Мене найбільше цікавила координація між прикметою і наслідком, якщо таку вдавалося вигадати і здійснити. Особливо, у випадках позитивних очікувань.

На озері вода вже вкрилася кригою. Вона була темною і каламутною. Тому здалеку здавалося, що качки ходять пішки по воді. Коли підійшов до берега і почав розкидати харчі, вони, кумедно ковзаючись, побігли до мене. Якби качки своєчасно не розкрили своїх крил-парашутів, то так би й проїхали повз мене.

Витрушую мішечок, дивлюся на качок і розумію, що для справжньої втіхи не обов'язково мандрувати світами. Дива завжди поруч. "І для будь-якого віку", - додаю подумки, коли помічаю, як маленький хлопчик у червоному комбінезоні, обліпленому снігом, полишає свою гірку і намагається ловити качок, широко розгорнувши рученята.

Знайомий фотограф якось зауважив: "Якщо не можеш знайти кадр у себе в дворі, то камеру брати до рук не варто".

Коли на сходах я піднімав десять копійок, що лежали гербом догори, то подумав: "Напевно, на мене чекає якась хай і маленька, але втіха…"