Сашковий вибір

Сашка знайшов його 8-річний сусід, що вийшов погуляти надворі позаду багатоквартирної триповерхівки. 14-річний хлопчина, у якого все життя мало бути попереду, хитався в зашморгу між пустирем і покинутою будівлею колишнього ПМК. Обмотаний навколо вербової гілки ремінь безпеки від автівки з прив’язаною до нього нейлоновою мотузкою, які хлопчик, напевно, знайшов на пустирі, виявилися задовгими, тому, щоб повиснути у повітрі, Сашкові довелося зігнути в колінах ноги. В останню мить він запросто міг торкнутися землі, до якої було менше десяти сантиметрів, і звільнитися від зашморгу, та не зробив цього. Коли до дерева збіглися дорослі, один із них промовив: «Десять років тому так само, зігнувши ноги в колінах, на шафі повісилася його мати…»

«Я слова різкого не сміла йому сказати…»

Людська душа — темний ліс, що ж тоді казати про душу 14-річного підлітка з його перехідним віком, початком формування чоловічого характеру і часто гіпертрофованою вразливістю? Ні рідні, ні друзі, ні педагоги не можуть назвати жодної більш-менш вагомої причини, що підштовхнула Сашка зробити фатальний крок. Однак після розмов із тими, хто добре знав хлопчика, складається враження, що йдеться про двох зовсім різних людей.

— Ми розписалися з батьком Сашка сім років тому, — розповідає прийомна мати хлопчика, жителька Виноградова (Закарпаття) Наталя Марушка. — Михайло розповідав, що його попередня дружина наклала на себе руки, але я не дуже вникала в причини того, що сталося, адже це було ще до нашого знайомства. Сашко маму не забув, хоча йому тоді було всього чотири роки. Вона залишилася в його дитячій пам’яті, він часто розповідав, як мама одягалася, як її ховали, згадував її щодня. Навіть стару фотокартку знайшов і носив у своєму шкільному ранці, хоча чоловік за порадою священика спалив усі фотографії з минулого. Через півроку після весілля Сашко став називати мене мамою і ми з ним завжди ладнали. Хоча періодично зненацька в хлопця виникали наче напади якоїсь хвороби. Тоді він починав: «Я себе заріжу, піду до своєї мами, повішуся, вона кличе мене». Це постійно було, всі про це знали. Я слова різкого не сміла йому сказати, бо знала, який він запальний, коли щось не так, одразу починав психувати. У мене двоє своїх синів, вони молодші за Сашка на рік і два, але я ставилася до дітей рівно, завжди купувала їм однакові речі, не було між нами відчуження. Чому йому в голову прийшло зробити це, не розумію.

— Важкою дитиною він був, — включається в розмову мама Наталі Юріївни Йолана Василівна. — Останнім часом став повертатися додому після дев’ятої вечора, курити навчився з приятелями. Коли Наташа з чоловіком уперше поїхали до Чехії на заробітки, я шість місяців жила з дітьми в їхній квартирі — готувала їм, прала. Тож я ворогу своєму не побажаю того, що пережила за ті півроку. Сашко не слухався, відмовлявся допомагати, лякав мене постійно: «Ви мене більше не побачите, мене мама кличе...» Ми з ним, як із цяцькою носилися. А коли щось не до вподоби — очі червоні й знову за своє, наче хвороба якась. У нас у родині ніколи такого не було. Якось він сказав: «Мені наснилося, що я повішений на черешні і сам себе збоку бачу». Так боявся тієї черешні. І про будинок без вікон і дверей, із якого його мама кличе, розповідав.

— Напередодні того дня, в суботу, ми пішли на ділянку збирати кукурудзу, — продовжує Наталя Юріївна. — Уже тоді він був якийсь не такий — сів тихо збоку, ні з ким не заговорював. Я попрохала допомогти, він трохи попрацював і відпросився додому. У неділю вранці я спитала дітей, чи не хоче хто піти зі мною до церкви. Зголосилися Сашко з Ігорем, хоча раніше Саша, як правило, залишався вдома. У церкві він був неспокійним, сидів як на голках. Потім ми пішли на базар і повернулися додому. Подзвонив чоловік із Чехії і спитав, чому син не відповідає по мобільному. Той пояснив, що загубив телефон, і батько заспокоїв його: «Не переймайся, куплю тобі інший». Вони спокійно поговорили кілька хвилин, а відразу після цього в Сашка знову почалося: «Я себе заріжу, мені чорт увижався». Схопив себе руками за горло, почав душити, очі вогнем горять. Я перелякалася, почала заспокоювати: «Що ти собі в голову таке береш, ми ж тільки-но з церкви». Сховала всі ножі, дала йому з’їсти проскуру, і все ніби минуло. Після цього хлопчик спокійно дивився телевізор, я на кухні пекла чебуреки. Через годину він попросився погуляти надворі, а я відправилася до своєї мами. І тут прибігають мої сини — Сашко повісився. Я спочатку не повірила, думала, вони так невдало пожартували. Бо ж не було ніякої причини для цього. Може, щось між хлопцями в нього сталося, чи що інше — не знаю…

Після самогубства матері дитина почала заїкатися

Батько і прийомна мати Сашка вже четвертий рік на заробітках у Чехії. Додому вони приїжджають на два-три місяці на рік, решту часу діти залишаються під опікою бабусь. Брати живуть у бабусі по материнській лінії, а за Сашком доглядала мама його батька. Тепер, згадуючи онука, одягнена в чорну хустку літня жінка не може стримати сліз.

— Він дуже товариським був, — розповідає Ганна Василівна тихим голосом. — Мав на цій вулиці десь п’ятнадцятьох друзів — і старших, і молодших хлопців, із котрими ходив на риболовлю, катався на велосипеді. Ділився з ними всім — вудками, цукерками, копійками, всі дуже любили й поважали його. І чесним був — попрошу щось купити в магазині, принесе здачу до копійки. Іноді Саша міг повернутися пізно, затримувався десь із хлопцями, але в нас ніколи не було конфліктів, я вміла знайти до нього підхід, раніше працювала вихователем у дитячому будинку. Він завжди слухався й дуже допомагав, за кілька днів до того весь город мені скопав... Тепер такий біль у душі, весь час чекаю, що він зайде в хату. Після похорону онук снився мені, наче біжить ще з двома хлопчиками у високій-високій траві, самі лише голови видно. І сусідці наснилося, що з’явився в неї у дворі і когось чекає. Вона питає: «Ти чого прийшов, Сашко?» — «Я тата чекаю», — відповідає. Чому він це зробив? Може, хто його скривдив чи щось інше сталося, не знаю, не можу зрозуміти...

— З попередньою дружиною син жив п’ять років, — продовжує Ганна Василівна після паузи. — Вона дуже любила його, хоча жилося їм нелегко. Марія працювала на заводі, Михайло — трактористом, платили тоді копійки, а їм доводилося наймати квартиру й виховувати дитину. Може, трапився такий збіг обставин... Сашкова мама тричі намагалася покінчити з собою. Перший раз наковталася таблеток, другий — різала вени. Її відкачували, та коли людина візьме собі щось у голову... Вони з сином і не сварилися тоді. Михайло пообідав і пішов на риболовлю, а вона повісилася на шафі. Сашко грався в сусідів, і коли дорослі здійняли крик, теж забіг до кімнати й побачив маму. Відтоді він почав заїкатися... Син чотири роки після цього не одружувався, мучився з дитиною сам — готував хлопчику, прав. Я не завжди могла допомогти, бо далеко живу. Він так хотів для дитини якщо не маму, то гарну мачуху знайти. Знаєте, чужі діти — не свої, хоча Наташа добре до Саші ставилася, не робила різниці між ним і своїми дітьми. Але якщо він казав, що мама сниться (починає плакати)...

Минулий навчальний рік Сашко провів у санаторії, а з вересня нинішнього року повернувся до своєї школи у Виноградові. У класі хлопчик сидів сам за останньою партою, але і вчителі, і однокласники кажуть, що він ніколи не почував себе самотнім, завжди був в оточенні друзів.

— Діти, які втратили когось із батьків або живуть у неблагополучних сім’ях, трохи відрізняються з-поміж інших, — каже заступник директора Виноградівської загальноосвітньої школи №8 Тетяна Шаркань. — Вони, можна сказати, більш уразливі. Але цей хлопчик не був вразливим, швидше замкнутим, зате дуже спокійним і врівноваженим. Ніколи до нього не було претензій — ні від педагогів, ні від когось іншого. Мав дуже багато друзів, захоплювався спортом, ходив із класом у походи, акуратно відвідував школу. Звичайна нормальна дитина, яких більшість у школі. Бабуся по батьківській лінії завжди дуже хвалила Сашка, зате вдома, мені здається, стосунки в нього були трохи напруженими. Діти мачухи якийсь час перебували під опікою і жили окремо від батьків (цю інформацію нині перевіряють правоохоронці. — Авт.), а на батьківські збори до школи приходив лише його батько. Востаннє він був перед черговим від’їздом до Чехії, десь за півтора тижня до трагедії. «9-Г», у якому вчився Сашко, сприйняв його смерть дуже болісно. Діти любили його, адже це, безумовно, був хороший хлопчик. Те, що він зробив із собою, стало для всіх шоком і цілковитою несподіванкою. Я потім питала в класі: «Якщо ви чули про якісь наміри чи конфліктні ситуації, чому не підійшли, не розповіли?» Виявляється, у класі ніхто ніколи не чув, що Сашко збирається накласти на себе руки, й я сама не вірю в це, адже він був абсолютно нормальною дитиною. Казав лише близьким друзям, що хоче піти з дому, бо не складаються стосунки з мачухою, а батько на заробітках...

Про напружені стосунки хлопчика з прийомною матір’ю мені розповів і однокласник Сашка Віталій Леврінц, із котрим він дружив ще з дитячого садка. За три дні до трагедії Віталій навіть порадив Сашкові перейти жити до бабусі по батьківській лінії. Утім, у цій історії дивує зовсім не цей факт (і справді — кого здивуєш непростими стосунками між дітьми й прийомними батьками?). Під час поїздки до Виноградова мені так і не вдалося знайти певної відповіді на два запитання. Як сталося, що про постійні «напади незрозумілої хвороби» Сашка та його наміри покінчити з собою, про які розповідають його прийомні мати й бабуся, нічого не знали ні близькі друзі хлопчика, ні однокласники, ні педагоги, котрі в один голос твердять, що він був абсолютно нормальною, здоровою й адекватною дитиною? Навіть бабуся по батьківській лінії, у якої Сашко жив до приїзду батьків, розповідала про це лише зі слів прийомної матері. І друге — якщо в хлопчика справді регулярно з’являлися симптоми якоїсь хвороби, чому батьки не показали його психологам чи психіатрам? Коли я поставив це запитання прийомній матері Сашка, вона відповіла, що водила його до ченців. Але ж дитині, котра в ранньому віці пережила важку психологічну травму і роками носить у шкільному ранці фотокартку матері, потрібні не лише ченці, але й трохи більше уваги, батьківської підтримки, порозуміння, сімейного тепла. Батькам, які роками мотаються по заробітках, мабуть, було не до цього, і хлопчик це бачив. Тому, напевно, і не став ногами на землю в останню мить.

— Абсолютно нормальна сім’я, добре облаштована квартира, доглянуті діти, — каже начальник відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх Виноградівського РВВС Ярослав Терек, котрий проводив перевірку обставин самогубства. — Я опитав сусідів, чи не чули вони останнім часом сварки або чогось такого, що могло б підштовхнути хлопчика до самогубства, розмовляв із його друзями, однокласниками. Ніхто нічого не чув, усе наче було нормально, для всіх це самогубство — цілковита несподіванка. Матеріали перевірки направлені в прокуратуру, яка й прийматиме за ними остаточне рішення.

Ознак доведення Сашка до самогубства чи підстав для притягнення кого-небудь за цим фактом до кримінальної відповідальності районна прокуратура не знайшла, тому в порушенні кримінальної справи було відмовлено.

P.S. У день мого приїзду до Виноградова, через два тижні після самогубства Сашка, злощасний ремінь із нейлоновою мотузкою так і залишався висіти на вербовій гілці. Звичайний прояв байдужості чи, можливо, «пам’ятка» для інших батьків?