Руйнівник «основ». Академіку Національної академії наук України Юрієві Пахомову — 80 років

Їх небагато, тих, хто істинно гідний цього звання — не купленого, не вторгованого. Він серед цих небагатьох — академік Юрій Миколайович Пахомов.

Змінювалися уряди, режими — він залишався тим самим, допитливим, розумним і невгамовним оптимістом, який завжди в пошуку. Довгі роки наполегливої роботи, довгі роки справжнього життя...

Наприкінці 60-х — початку 70-х студенти Країни Рад, які вивчали політичну економію, мусили на семінарських заняттях «аргументовано затаврувати ганьбою» за опортунізм і ревізіонізм двох українських економістів — В.Корнієнка та Ю.Пахомова, котрі опублікували в журналі «Экономика Советской Украины» (№ 9,1966) статтю «О некоторых вопросах политэкономии». У ній йшлося про те, що економіка і товарність, економіка і гроші — нерозривні поняття, що нехтування цією обставиною загрожує розбалансуванням суспільної економіки.

Стаття-попередження, стаття-передбачення... Тоді вона сприймалася як виклик, кинутий системі. І вірні її захисники вибухнули градом викривань, що в ті роки все ще було рівнозначно вироку.

Зрадників ідеології «держави робітників і селян» таврували на всіх владних рівнях, їм «приділяли пильну увагу» й у наукових колах, і в періодичних виданнях (прогресивний на ті часи журнал «Вопросы экономики» (№ 3, 1967), проводячи «основну лінію партії», також опублікував статтю «З приводу деяких «нових» теорій в політекономії», яка викривала авторів).

Власне, повалення «основ» Ю.Пахомов почав іще раніше, коли, будучи аспірантом Київського інституту народного господарства, розіслав у головні журнали країни — «Вопросы экономики», «Экономика сельского хозяйства», «Совхозное производство» — три статті, що оспорювали правильність марксистської теорії ренти. Офіційною реакцією на крамольні праці (треба визнати, не найгіршою) було їхнє замовчування. Однак грунтовність і аргументованість досліджень, ерудованість аспіранта, яка виходила далеко за рамки, окреслені догмами, не залишилися непоміченими: «порушник спокою», спровокувавши, як виявилося, бурхливі й тривалі дискусії в редакціях журналів, привернув до себе увагу й набув шанувальників в особі провідних учених-політекономів країни — М.Цаголова, В.Черковця, О.Ємельянова та інших. Самі ж статті дивним чином у вигляді «самвидаву» проникли до студентських аудиторій МДУ, обговорювалися в кулуарах і на семінарських заняттях. Їхньому аналізу присвячувалися також засідання в ІЕ АН СРСР.

У другій половині 70-х у книжці «Производственные отношения социализма» (1976), Ю.Пахомов формулює теоретичні основи ринкової перебудови економічної системи в умовах центрально-керованого господарства. Він обстоює необхідність і можливість переведення економіки на конкурентні засади, вказує шляхи трансформації тоталітарного суспільства в соціально-орієнтоване.

Робота здобула визнання в наукових колах і невдоволення в партійно-урядових. Вона знаменувала собою нову форму відступництва, яка, не заперечуючи прямо, смертельно загрожувала економічному догматизму марксизму-ленінізму, що зжив себе. Основні ідеї політичної економії соціалізму не заперечувалися, але методи аналізу, запропоновані Ю.Пахомовим, виводили науку на новий рівень.

По суті, це було науковим відкриттям: була запропонована модель поступової трансформації тоталітарного соціалістичного суспільства в демократичне, із розвиненою й ефективною економікою. Аналогів цієї моделі не було, та й бути не могло, оскільки світова економічна наука не зіштовхувалася з такою проблемою, а вітчизняна розвивалася відповідно до суворих ідеологічних канонів.

Логічного продовження сформульовані в книжці ідеї набувають у цілій низці публікацій. Стаття Ю.Пахомова, надрукована 1979 року в журналі «Экономические науки», стала черговим приводом для розгортання бурхливої теоретичної дискусії навколо «священної корови» радянської політичної економії — виробничих відносин соціалізму. Автор наполягав, що в основі поступального розвитку економічної системи лежить принцип економічної свободи, і його дія об’єктивно обмежена синтезом двох начал — планомірності й еквівалентності, які відбиваються в кожній господарській ланці (в різних співвідношеннях — на різних рівнях).

Спроба обмежити «будівничу силу» планомірності економічною свободою й еквівалентністю відразу була сприйнята як «підрив теоретичних основ соціалізму», й не могла залишатися безкарною. Тому стаття вже визнаного тоді вченого була опублікована в журналі із запрошенням до дискусії. Свідомою метою цієї дискусії було піддати автора остракізму, відплатити йому за багаторічне вільнодумство. Однак бурхлива полеміка, що тривала протягом року, несподівано закінчилася на користь Ю.Пахомова: провідні вчені країни високо оцінили його роботу як внесок у розвиток економічної теорії.

Поступово формувалася школа послідовників, але зростало й число тих, хто поповнював лави супротивників і недругів. Так буває з багатьма неспокійними й волелюбними, а з непересічними особистостями — й поготів...

І все ж шанувальників було набагато більше. Його завжди любили студенти, аспіранти, молоді вчені. Він підживлював їх ідеями, втягував у вир наукового пошуку, формував у них почуття гідності, здорового кар’єризму. Всі, хто спілкувався з ним, уже ніколи більше не змириться з другорядними ролями. Вони стануть відомими вченими, політиками, державотворцями, викладачами. Серед них дуже мало тих, хто зрадив його, його ідеї та головний його принцип — рух уперед.

Здавалося, всі наукові відкриття, зроблені ним, здійснювалися легко і з натхненням, завдяки немислимому рівню інтуїції. Він і справді дуже тонко відчуває дійсність, але хто знає його, той бачить: за кожним науковим доказом стоять роки виснажливої праці, роботи над собою. Здається, немає того, на чому б він не був обізнаний: він досконало осягнув філософію Гегеля, римське право, соціологію Вебера і, звісно ж, усе, що стосується економіки — минулої, сучасної та майбутньої, національної та світової.

З роками авторитет Юрія Миколайовича ставав незаперечним, але, хоч як дивно, почесті його дратували: він вважав за краще, коли його заперечували, коли його ідеї оспорювали. Він завжди любив боротьбу, любив починати все спочатку й перемагати... Йому завжди і в усьому потрібно було відчувати рух уперед.

Чи не тому він змінював напрями й сфери досліджень — вивчав юриспруденцію, філософію, соціологію, політекономію, макроекономіку, педагогіку. Він поповнював свої знання. Кар’єра давалася нелегко й будувалася швидше «всупереч», ніж «завдяки»... Та не було перепон, які він не переборював. І вибір завжди залишався за ним. І перемога також.

1979 року Ю.Пахомов стає членом-кореспондентом АН України, а 1980-го — ректором Київського інституту народного господарства. Перші ж кроки на цій посаді позначені духом новаторства: інститут виграє конкурс програм перебудови вищої економічної освіти спочатку в Мінвузі України, потім — Мінвузі СРСР. До формування й реалізації цих програм ректор зміг залучити видатних вітчизняних і закордонних учених. Вдалося організувати розробку спецкурсів, які виводили навчальний процес на вищий, зокрема й щодо закордонного, рівень, а КІНГ — до числа найкращих вузів країни.

Ефект від запровадження програм перевершив усі очікування, і в Міністерстві вищої та середньої освіти СРСР було ухвалене рішення створити комісію з реформування вищої освіти на чолі з Ю.Пахомовим. Така комісія існувала й раніше, але з важким завданням деідеологізації й подолання інертності впоратися не міг ніхто: щоб вступити в протиріччя із закостенілою системою, потрібна була сміливість і неординарність мислення, щоб протистояти партійному догматизму — самовідданість, а ще — неймовірна сила волі, величезний потяг до нового, досконалого. Усіх цих якостей Юрієві Миколайовичу не позичати, і в перемозі він був упевнений. Та грянула перебудова...

Там, де з’являвся Ю.Пахомов, завжди починалося живе життя. Всього за п’ять років роботи директором Інституту соціології АН України в інертній і нікому не потрібній в тій країні науковій сфері він зумів знайти те, що відразу ж перетворювало соціологію на важливу й потрібну науку про суспільство. Сформулювавши теоретичні засади порівняльного соцекогенезу, він фактично створив новий науковий напрям, аналогів якому не було ні в країні, ні за кордоном. Це було свого роду пророчим кроком, оскільки проблема глобалізації в тому вигляді, який був властивий сучасному світові, ще не переступала кордону країни, і потреби в таких дослідженнях іще не виникало.

Навряд чи активний науковий пошук у цьому напрямі можна віднести лише на рахунок неймовірної інтуїції вченого. Однак ідея порівнювати особливості соціально-економічної поведінки в умовах насування глобальної уніфікації цивілізаційних просторів була воістину революційною. Лише тепер учені-глобалісти зі світовим ім’ям — соціологи й політ­економи, серед яких Д.Стігліц, Д.Родрік, У.Макнілл, К.Поланьї та ін., доходять висновків, задовго до того сформульованих Ю.Пахомовим. Висновків про те, що соцекогенез є визначальним чинником у становленні цивілізацій, що він — основа протистояння глобального й національного, і основа сталості останнього. Що всі спроби глобалізації неминуче наштовхуватимуться на проблему національної унікальності, й формою прояву цього протиріччя стануть особливі, національно-унікальні моделі суспільного розвитку.

Концепція порівняльного соцекогенезу, значимість якої важко переоцінити, ставить Ю.Пахомова, тоді вже академіка НАН України, перед потребою розширити коло наукових досліджень, вивести їх на цивілізаційний рівень, використовуючи метаісторичні методи аналізу. 1993 року він очолює Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України, де створює відділ глобальних проблем сучасної цивілізації, вкотре започаткувавши нову школу.

Він ніколи не ставив завдання руйнування суспільної системи, він шукав шляхи її вдосконалення й бачив їх. Він болісно переніс розвал СРСР, бо завжди вважав: світ розвивається завдяки творенню, а не руйнації, і розмаїтість його — шлях до вдосконалення. Йому не були чужі ідеї реформаторів (він сам був одним із них), але він категорично заперечив і заперечує рецепти, що базуються на моноконцептуальній ідеї, справедливо вважаючи, що ця ідея має одну мету — уніфікацію світового простору і створення звичних умов для економічного панування однієї, домінуючої сьогодні країни — США.

У роботах Ю.Пахомова не раз підкреслювалося, що ринкове господарство країн Європи вже давно соціально-орієнтоване. Однак від того воно не менш ефективне, ніж у країнах, які сповідають індивідуалізм. І сила країн — тигрів Сходу — у їхньому комунітаризмі, що успішно протистоїть махровому індивідуалізму монетаристів. А якщо йдеться про побудову ефективної ринкової економіки, то немає жодного сенсу в зламі менталітету величезних і значимих націй, швидше навпаки — існує об’єктивна потреба в його використанні для формування національно-адекватних моделей розвитку.

Академік Пахомов відкидає ринкову утопію, так само як і комуністичну, вказуючи на те спільне, що існує між ними, а саме — спробу насильницької уніфікації світу, який не уніфікується. Він — проти штучно насаджуваних конфліктів цивілізацій, як і проти всього, що пов’язано з насильством.

Виступи на радіо і телебаченні, на конференціях і симпозіумах, статті в газетах і журналах із закликами до розсудливості, до совісті, можливо, були почуті: у країні, яка вперто крокувала по шляху творення архаїчної системи капіталізму первісного нагромадження, 1995 року проголосили курс на побудову соціально-ринкового господарства. Проголосили, але не дотримали...

І знову в його роботах звучить заклик до розсудливості, і знову вони суперечать узятому курсу.

Спираючись на цивілізаційний, метаісторичний метод дослідження, Ю.Пахомов акцентує увагу на тому, що істинних успіхів домагаються лише країни, які зуміли зберегти національну ідентичність, відстояти її, конкуруючи з глобальним середовищем, і що умовою їхнього виживання й чинником їхніх перемог стало свідоме формування інституціонального середовища, провідну роль у якому відіграла держава.

Задовго до світової економічної кризи, яка розпочалася в Азії, він писав про те, що мало сумісні з національним соцекогенезом, але «модні» економічні функції (як-от торгівля грошима), взяті на себе східноазійськими країнами, містять велику загрозу для сталості економіки цих країн, яка будується на інших, ніж у тих самих США, принципах. Однак не меншою мірою в умовах глобалізації небезпечне поширення цієї загрози за їхні кордони: економічний світ, уже частково уніфікований світовим пануванням долара, схильний до ефекту доміно, коли кризові явища миттєво уражають глобальний простір, найболючіше вдаряючи по слабких його ланках. Однополярність і уніфікованість робить світ чутливим і вразливим, і сучасні методи глобалізації згубні для нього.

У книжці «Пути и перепутья современной цивилизации» (1998), що стала новою віхою в дослідженні проблем сучасного світу, торкаючись сутності подій у країні, Ю.Пахомов пише: «Наші негаразди мають не лише країнний і регіональний характер. По-справжньому їхні причини і масштаб можна осмислити тільки у всесвітньо-історичному контексті, у більшому масштабі становлення і нинішнього існування світової макроцивілізаційної системи, її економічних, політичних, екологічних та багатьох інших проблем». І формулює завдання — розкрити механізми соціокультурного протистояння (а не підпорядкування) негативним наслідкам глобалізації.

Активність і чесність, щирість його життєвої позиції завжди були настільки переконливі, що правителі, не наділяючи його любов’ю і симпатією, проте, шукали його прихильності, зверталися по поради й не скупилися на нагороди. Та, власне, й відмовити йому в тому, що належало йому по праву — у повазі, яку він має у науковому світі, у визнанні його заслуг не тільки в країні, але й за кордоном, — не може ніхто.

Він же ніколи не шукав нагород і любові «нових» державних діячів — він був із ними в конфронтації. Не лише тому, що з їхнього благословення розкрадалися створені цілими поколіннями цінності (власне, такими є закони первісного нагромадження), а тому, що вважав: голий, нічим не обгрунтований популізм не може бути базою поступального розвитку, він веде країну до катастрофи. Ю.Пахомов наполягає: потрібна концепція, потрібна стратегія розвитку, що випливає з інтересів усього суспільства, а не його незначної, егоїстичної й корумпованої частини. І потрібен лідер, державник і подвижник, здатний мобілізувати той величезний потенціал, який має суспільство, — економічний, ментальний, культурний.

Безсумнівним, гідним Справжнього Академіка, внеском у розвиток методології наукового пошуку є адаптований ним до соціоекономічного аналізу принцип синергетики, відповідно до якого в переломні моменти розвитку суспільств вирішальну роль у їхньому структуруванні й реформуванні, утворенні нової системи відносин може відіграти будь-який чинник. Для багатьох суспільств таким вирішальним чинником ставала пасіонарна, харизматична особистість, здатна завоювати довіру суспільства, втягнути його в процеси прогресивних перетворень.

Стаття «Вожди из пены», опублікована в «Московском комсомольце», — підбиття десятилітніх підсумків побудови незалежного українського суспільства, позбавленого можливості бути керованим такими особистостями й чималою мірою через це приреченого на неуспіх. Вона — міркування про роль особистості, про її величезну відповідальність перед тими, хто втягнений нею у вир історії, вона перейнята болем і оптимізмом, надією на те, що найкращі сили, генетично властиві цьому суспільству, зуміють вийти з випробувань оновленими й зміцнілими.

Нова книжка «Цивили­зационные модели современности» (2002), написана за його участі й під його керівництвом колективом його однодумців: філософів, істориків, соціологів, економістів і політологів — привернула увагу наукової громадськості далеко за межами України. Спектр проблем, який порушується в цій монографії, дуже різноманітний, але всі вони об’єднані єдиною методологією, розробленою академіком Ю.Пахомовим. У ній відбиті сформульовані ним теорії порівняльного соцекогенезу й цивілізаційно-національного соціоцентризму, концепції глобальних макрорегуляторів і конкурентної міжцивілізаційної регуляції.

І в ній — нова модель, тепер уже — виходу з трансформаційної кризи, яка донині прирікає національну економіку на інерційний розвиток. Ця модель також унікальна, бо запропоновані стратегії не застосовні в інших національних умовах. Вона розрахована на країну, де менталітет народу дозволяє сподіватися на ефективність мобілізаційних заходів, а науково-технічний та освітній потенціал суспільства може слугувати тому міцним опертям.

Сучасні роботи Ю.Пахомова — це знову попередження. Його ідеї — це знову протистояння, реформаторство, всіма визнане кулуарно й боягузливо замовчуване політиками, в чиїх руках майбутнє країни. У нього понад 500 наукових праць, серед яких близько 30 монографій, і всі вони присвячені головному — як зробити суспільство процвітаючим. Вони пронизані болем за свого часу процвітаючу країну, країну з величезним промисловим і науковим потенціалом, що повільно сповзає до прірви периферійності. У їхній основі — єдиний принцип — інтереси всього суспільства. Бо вчений вважає: в занепалій країні, де панують інтереси небагатьох, немає умов для самореалізації й самоповаги, а без цього не може бути задіяна будівнича сила народу.

Його ім’я відоме далеко за межами України. Біографічні дані академіка Ю.Пахомова внесені до міжнародних довідників «Люди геніальних досягнень» (Англія, Кембридж), «Міжнародний довідник про світових лідерів» (США, Біографічний інститут). Американський біографічний інститут 1994 року назвав його Людиною року. Він нагороджений і в себе на батьківщині — орденами Дружби народів (1988), «Знак Пошани» (1982), «За заслуги» III ступеня (1998). Він — лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, лауреат академічної премії ім. Туган-Барановського. Проте вважає, що найкращою, єдиною й бажаною нагородою за його працю могла б бути країна, яка на рівних стала б до ряду процвітаючих країн світу. Він вірить, що це можливо.