РОЗУМОВСЬКІ З ВІДНЯ

Знайомство з нащадками роду Розумовських саме тої гілки, що нині живе в Австрії, у Відні, відбулося через цікаву особистість — вельмишановну графиню Марію Андріївну Розумовську.

Гетьман України Кирило Розумовський — прапрадід Марії Андріївни. Його син — відомий вчений-геолог Григорій Кирилович Розумовський був одним із перших дисидентів, вимушених перебратися на Захід — до Швейцарії, щоб уникнути переслідувань в імператорській Росії. Григорій втратив усе: посаду, постійний прибуток, майно, аби тільки залишитися вірним своїм ідеалам. Григорій за спеціальним дозволом кайзера поселяється в Богемії, а графський титул, який залишили в Росії, замінили відповідним австрійським. Але не тільки суто політичні причини спонукали до еміграції, хоча саме вони підштовхнули до вибору. Григорія Кириловича давно запрошували працювати за кордоном як знаного спеціаліста-геолога.

Сьогодні нащадки роду Розумовських живуть не тільки в Австрії, але й в Німеччині, а на території Російської імперії рід Розумовських зник ще в середині ХІХ століття.

Марія Андріївна Розумовська отримала прекрасну домашню освіту, знає п’ять європейських мов, зокрема російську — завдяки матері Катерині Сайн-Віттгенштейн, яка походить із двох знатних родів — російського та німецького. В оселі графині впадають в очі передусім височенні полиці з книгами. Марія Розумовська понад 40 років працювала у Національній бібліотеці у Відні. Вибір фаху бібліотекаря, напевне, не був випадковим. Простежується ланцюжок: з історичних джерел відомо, що колись бібліотека її прапрадіда Кирила Розумовського була найбільшою в Російській імперії і поряд з бібліотеками Бутурліна, Головкіна, Демидова набула європейської слави.

Робота у бібліотеці відшліфувала власний письменницький дар. Потяг до свого коріння, постійне звернення до історії предків притаманні інтелігенції. Саме це підштовхнуло пані Марію до написання книг, присвячених історії роду. У 1998 році вийшла книжка — «Die Razumovskys eine Familie am Zarenhof» («Розумовські. Сім’я при царському дворі. 1730—1815 рр.»). За словами Марії Андріївни, це не просто розповідь про Розумовських на історичному тлі, а, власне, її погляд на історію кінця ХVIII — початку XIX століття.

А протягом останніх двох років було видано ще дві книги пані Розумовської — своєрідні щоденники родини Розумовських: «Наші заховані щоденники 1938—1944 рр.» та «Наше розвітання з чеською батьківщиною» (щоденники 1945—1946 рр.).Ці книжки вийшли німецькою, російською та французькою, і їх продовжують перекладати іншими мовами.

— Маріє Андріївно, у ваших дослідженнях є два основні лейтмотиви — історія роду Розумовських та творчість Марини Цвєтаєвої. Ви написали книгу (видану німецькою і російською мовами) «Марина Цвєтаєва. Міф і дійсність»...

— Хоча працюючи у Національній бібліотеці Відня я відповідала за російську літературу, Цвєтаєву відкрила для себе у досить зрілому віці, коли родичі, співробітники австрійської авіакомпанії у Москві, надіслали мені з Росії самвидавчу збірку її поезій. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років і на Заході, і в Росії вийшли спогади, листування, збірки творів поетеси. Для мене знайомство з її творчістю стало справжнім потрясінням! Марія Цвєтаєва, безперечно, великий поет.

На той час існувала лише одна біографія поетеси — дисертація американського професора Семена Карпінського. Захопившись, я вивчала матеріали про цю унікального таланту жінку і згодом вирішила подати свою версію життя, творчості та загибелі Марини Цвєтаєвої. І це було, якщо не помиляюсь, чи не перше серйозне дослідження.

— Хочу процитувати вашу передмову до книги «Марина Цвєтаєва. Міф та дійсність»: «Одні померли у в’язницях і під кулями ГПУ, інші замовкли від страху, треті мусили шукати захисту у далеких країнах, що досить часто означало нове горе та злидні. Незважаючи на це, і тут, і там багатьом вдавалося піднятися і поставити на ноги своїх дітей»…

— Ім’я Марини Цвєтаєвої є символом драми російської (і не тільки російської) інтелігенції, бо покоління Цвєтаєвої було жорстоко принесено в жертву утопії «переродження людини» та «справедливого суспільства».

***

Щось є фатальне у дивній грі доль різних поколінь графського роду Розумовських… Мати графині Розумовської Катерина Сайн-Віттгенштейн в юності була свідком народження Радянського Союзу у крові громадянської війни. Вона пророчо записала у своєму щоденнику за 1917 р.: «…чи гідний нагороди за довголітні страждання той народ, який руйнує стародавні храми, для якого не існує Бога, нічого святого… Можливо, він коли-небудь і отримає нагороду, але спочатку він тяжко спокутуватиме свої злочини».

Її ж доньці, Марії Андріївні, саме 19—21 серпня 1991 року під час «путчу» судилося перебувати у Москві — на засіданні Міжнародної федерації бібліотекарських асоціацій — вона була секретарем комісії. Марія Андріївна пригадує серпневі події 1991 року так:

— Засідання відбувалося неподалік Білого дому. У перші дні «серпневої революції» 1991 р. мої колеги іноземці, учасники засідання, намагалися якомога швидше залишити Москву. Мені ж навпаки хотілось перебувати в епіцентрі подій. Замість засідань я весь час була біля російського парламенту.

А 24 серпня 1991 року, саме коли Україна заявила про свою незалежність, я з родичами поїхала з Києва у колишні маєтки Кирила Розумовського — у Чернігів та Козелець. Там дехто навіть не знав, що Україна вже вільна держава, саме ми привезли їм цю новину. Я й досі не можу повірити, що була свідком таких двох подій!

Майже 150 років тому гетьман Кирило Розумовський зважено відстоював фінансову автономію України, добився підпорядкування Києва та Запоріжжя гетьманові, скасував зовнішньоторговельні побори з українців, провів судові реформи, реорганізував козацьке військо, дбав про розвиток науки та мистецтва. І хоча, незважаючи на свої численні заслуги, йому не вдалося об’єднати українців в єдину націю і перетворити еліту в патріотичну аристократію, слід пам’ятати: в цей час гетьманат принаймні претендував на суверенну державу, що досить часто ігнорується істориками.

— Чи велися з українського боку переговори з нащадками останнього гетьмана України, які мешкають у Відні, про відновлення інституту гетьманства? — спитала я у Марії Андріївни.

— Зі мною та моїми братами — ні. Ми вже літні люди. Правда, один із моїх племінників — Грегор Розумовський, історик за фахом — спеціаліст зі Східної Європи, зокрема української історії. Він працює в одному з наукових інститутів у Відні, до речі, вивчає українську мову. А взагалі, вважаю, колесо історії назад повернути неможливо і не слід намагатися це зробити. Між нами і землею предків — міцний зв’язок. Значить, приїжджати на рідну землю, звідки походимо, відвідувати її, допомагати їй ми будемо обов’язково.

Скориставшись нагодою, я поставила подібне запитання і племінникові пані Марії, історику Грегору Розумовському.

— Так, з приводу відновлення гетьманства за останні роки до мене зверталися кілька разів. Але навіть якщо це було не зовсім серйозно, такі питання вимагають серйозної відповіді! Моя незмінна позиція полягає в тому, що у здоровому суспільстві гетьманом не може стати будь-яка особа, якій це просто заманеться! Тому що ця посада, цей титул накладає чітко регламентовані зобов’язання — діяти не в особистих інтересах, а в інтересах як більшості, так і меншості. Якщо гетьманство й буде відроджено, то це має статися відповідно до існуючої у Західній Європі монархічної моделі у поєднанні з власними українськими політичними традиціями, які були реалізовані у гетьманстві в 1590 — 1764 роках. Це означає, що гетьман (через відновлене право спадкоємства) матиме регламентовані обов’язки та конституційно обмежену виконавську владу. Але його основна функція полягатиме у посередництві між більшістю та всіма релігійними, етнічними, соціальними, культурними й ін. меншинами цієї країни. Гетьман також має бути відповідальним за створення аристократичного «upper house», який виконуватиме роль своєрідної Ради, що мала б звітувати перед демократично обраним парламентом.

Проте, хочу наголосити, будь-який натяк на відновлення абсолютизму, це моє глибоке переконання, — мусить бути виключеним! За жодних умов, у контексті сучасності, не можна допустити переродження України на авторитарну державу!

***

Віденські Розумовські, наші сучасники, продовжуючи родинні традиції благодійництва, намагаються адресно допомагати Україні. Так, наприклад, нещодавно представники віденської гілки Розумовських придбали та передали Київському інституту експериментальної хірургії, який опікується постраждалими від чорнобильської аварії, дорогий апарат для проведення складних аналізів крові. Однак чомусь цю благодійну акцію залишили поза увагою всі вітчизняні засоби масової інформації. А в славній родині просто не заведено рекламувати власний альтруїзм…