РОЗПОВІДЬ ПРО ГОЛОКОСТ — СЕРЦЕМ

Багато прикмет у сьогодення. Одна з них — зміна менталітету суспільства, в якому дедалі більше домінують прагматики, дедалі менше стає романтиків. Порівняно недавно останніх ще можна було розгледіти в середовищі так званих шістдесятників.

До честі цих людей, вони не втратили ні потягу до громадського життя, ні інтересу до споконвічних людських цінностей.

І ще. Зовсім недавно в одному з романів популярної нині письменниці Людмили Улицької я прочитав слова, багато в чому співзвучні моєму нинішньому сприйняттю: «Якщо людина усе про своє життя забула — і батьків, і дітей, і любов, і всі радості, і всі втрати — тоді навіщо вона жила?» Співзвучні ці слова й сприйняттю тих моїх ровесників, котрі не тільки нічого не забули, а й розповіли нинішньому поколінню про прожите й пережите. Одним із таких уроків є трагедія Голокосту, мільйонам безневинних жертв якого цивілізований світ щоквітня віддає данину пам’яті. Але квітень цього року, на жаль, було затьмарено непередбаченою акцією цілком іншого штибу — про неї вже писалося в «ДТ» (№15). І навряд чи варто полемізувати з міліцейським начальством про те, чи юдофобська це акція чи, як думає згадане начальство, просто хуліганська витівка футбольних фанатів, — суть погромних дій розперезаних молодчиків очевидна. Вона в ряду інших недавніх рецидивів махрового антисемітизму — бандитського нападу на охоронця синагоги в Луцьку, антисемітські діяння у Львові, осквернення храму в Миколаєві.

Примітно, що в черговій телепередачі наших російських сусідів у рамках програми «Времена», що вийшла наступного після київських подій дня, обговорювалося питання про почастішання в країні проявів ксенофобії. Ведучий програми, популярний політичний оглядач Володимир Познер завершив її такими словами: «Свого часу, коли я брав інтерв’ю в Б.Єльцина, ще коли він був президентом, то поставив йому запитання про ставлення до «Пам’яті» та про те, чому немає належної реакції на появу чорносотенної організації. Єльцин якось обійшов це запитання, а коли інтерв’ю закінчилося і обстановка стала більш невимушеною, він поклав мені руку на плече й довірчо сказав: «Зараз не час». Ось я і думаю: якщо ми й сьогодні будемо продовжувати стверджувати «не час», — а таке я чув згодом і від інших — то не помітимо, як накриють Росію страшні за своїми наслідками події. Ці слова тривоги, реального побоювання подій, подібних до породжених минулого століття фашистською ідеологією, не можна сприймати байдуже. І стосується це не лише Росії...

Тим паче виправданим вважаю звернутися до розповіді нашого земляка та його документального фільму, продемонстрованого 9 квітня, лише за три дні до цих подій, Першим каналом українського телебачення. Звернутися, щоб вустами дивом уцілілих жертв цієї катастрофи (автор фільму один із них) ще раз сказати: «Трагедія не повинна повторитися».

Другий день народження

Але спочатку про самого автора — київського письменника Бориса Хандроса — людину, котра не просто не забула, а, навпаки, воскресила для нас уроки суворого, але, часом, і світлого минулого.

Моя розмова з Борисом Хандросом тривала майже п’ять годин. Діалог був не лише докладним, а й емоційним, оскільки йшлося про Володимира Фролькіса — незабутнього В.В., про події, пов’язані з його біографією. Борис Хандрос зараз пише книгу, у якій хоче розповісти про деяких відомих наших земляків, зокрема й особливо — про В.В.

Розмова з Хандросом стала для мене значною мірою і відкриттям, я багато чого дізнався про Бориса Наумовича — людину зі складною драматичною долею, письменника, публіциста, кіносценариста. І ще — невиправного ідеаліста й романтика. Дізнався я також про те, що він виходець із патріархального українського села-містечка (на одному березі Дністра — село, на іншому — містечко) із м’якою співучою назвою Озаринці.

У своїй майбутній повісті Борис Хандрос напише: «Скільки таких містечок, цілком знищених, було по всій Україні! Але Яришів, де врятувалося лише 9 чоловік, — це поруч, за якихось 12 км від Озаринців. 12 кілометрів — і Лядова, притока Дністра — обміліла річечка, яку влітку можна було перейти вбрід. 12 кілометрів відокремлювали нас від невідворотної загибелі. Сьогодні Яришів, завтра — ми». Коли війна знищила містечко, від нього залишилися тільки стіни зруйнованої синагоги й понівечені будиночки з забитими віконницями. «Щоразу, — пише Хандрос, — коли приїжджаю в Озаринці, ходжу немощеними вулицями колишнього містечка, мене оточують тіні загиблих земляків, що запитують із докором: «Невже й сліду не лишилося? Чому? За що?» Та й сам почуваюся випадково вцілілим жителем Помпеї, що пережив своє давно зникле під попелом місто».

У довоєнні роки тут добре знали шанованого всіма вчителя Наума Хандроса. Будинок вчителя в центрі Озаринців був постійно відкритий для всіх, хто хотів із ним порадитися, поділитися радістю й сумнівами. Ці чесноти відкритості, доброти, прагнення допомогти людям ввібрали з дитинства і його діти. Наймолодшим із них був Борис, котрий багато читав, захоплювався літературою.

Коли почалася війна, хлопчик перебував у сусідньому районі й не встиг відразу повернутися додому. Потрапив у лікарню, був поранений і контужений. Глухої ночі в закривавленій сорочці, втративши від контузії слух, він лише наприкінці серпня дістався Озаринців. Згадуючи про ці страшні дні, він напише згодом у своїй книжці: «Останній день мого паломництва окупованою Україною, залитими кров’ю перших акцій містечками. Шаргородською горою, повз старе кладовище спускалися в місто й невдовзі опинялися біля шкільного подвір’я. Поруч з огорожею — солдат у незвичних для ока черевиках і жовтих обмотках. А за огорожею юрмляться люди: жінки, старенькі, діти з великими жовтими шестикутними зірками на грудях...»

Хлопчик, повернувшись у рідні місця, відразу ж потрапив у страшний табір смерті «Печори», звідки йому дивом вдалося втекти. Потім його знову схопили й він пережив жахіття гетто в Трансністрії. Найстрашніше та найнеймовірніше сталося на початку 1944 року, коли німецький офіцер вистрілив у нього, і куля пройшла за півсантиметра від серця. Він дивом вижив — відтоді відзначає цей день як своє друге народження, а після визволення рідних місць вступив в армію і став кавалеристом-розвідником гвардійської дивізії ім. Пархоменка. Брав участь у боях у Прибалтиці, під Кенігсбергом, дійшов до Ельби, був нагороджений бойовими орденами й медалями. А потім закінчив Київський університет і понад тридцять років пропрацював у школах України й Білорусії.

Млин життя і смерті

Поряд із педагогічною діяльністю усі ці роки Борис Хандрос віддавав данину художній творчості й публіцистиці, а згодом і серйозним літературознавчим дослідженням, написанню кіносценаріїв і постановці документальних фільмів — їх у нього понад тридцять, останній — «Млин» — про жертви Голокосту. Назву лише кілька з його книжок, що дістали широке визнання — «Михайлова гора», «Левушка Пушкин (киевская находка)», «Смертные листы», «Всматриваясь в лица», «Формула таланта, или Повесть о сыне и отце». Хандрос у середовищі своїх колег — письменників і журналістів — відомий сьогодні як знавець російської, української та єврейської літератури. Його вирізняє громадянська позиція, у якій мені особливо близьке прагнення активної протидії рецидивам фашистської ідеології, проявам антисемітизму. Шкодую, що раніше, зізнаюся, не читав його книжок. Пам’ятаю, від головного редактора «Дзеркала» Володимира Мостового я дізнався тоді, що раніше було підготовлено до друку статтю Бориса Хандроса, присвячену тій самій темі... Згадавши зараз про це, знову відчув якусь вину перед Борисом Наумовичем, хоча тоді, ясна річ, і не підозрював про наше «суперництво».

Сьогодні Борис Хандрос працює над документальними матеріалами про війну й Голокост, літературознавчими й мемуарними нарисами. Пише книжки. Недавно видав одну з них — «Местечко, которого нет». Семи розділам цієї сумної повісті про долю малої Батьківщини й людей, котрі жили в цьому зниклому з карти Могилів-Подільщини містечку, передує зворушлива присвята автора своїм батькам і всім краянам — живим і мертвим.

Знаменний збіг. Коли я писав нарис про Бориса Хандроса, — було це недавно, у квітні нинішнього року — телебачення показало щойно завершений фільм, присвячений трагедії Голокосту. Цей документальний фільм під символічною назвою «Млин» створили за сценарієм Б.Хандроса режисер Ігор Негреску й оператор Віктор Шувалов, консультант — Борис Забарко. Ностальгійною прикметою зниклого містечка, про яке йшлося в фільмі, є старий млин, жорна якого крутить нескінченний потік води. Мимоволі думаєш, що жорна цього мирного млина перемелювали зерно на борошно заради життя, тоді як жорна війни молотили у своєму страшному млині людей, позбавляючи їх життя. Справді, образ — млин життя і млин смерті — символізує трагічний контраст. Через весь фільм від перших і до останніх його кадрів проходить ще одна тема — Рятівників. У кожній новелі — доля рятівника. «Мене врятувала вся Україна», — говорить хлопчик із гетто, що залишився в шість років сиротою й поневірявся в окупованій країні. Документальний фільм, як і Хандросова книжка, розповідає про родину простої сільської жінки Христини Бурик, котра стала хлопчику з Озаринців другою матір’ю. Низький уклін і вічна подяка їй та іншим праведникам, що ризикували життям заради порятунку приречених.

Багатостраждальний ідеаліст і романтик із благословенного українського Поділля, котрий пережив гетто, воював і захистив свою людську гідність, Борис Хандрос і сьогодні у самісінькому вирі життя. Дивлюся на калейдоскоп вражаючих фотографій. На одній із них Борис Хандрос у гостях у своєї рятівниці Христини Бурик, на іншій — біля стели, спорудженої в зруйнованих Озаринцях у пам’ять про загиблих жителів, на третій — із своїм другом Яковом Барером, який дивом урятувався і якого майже півстоліття вважав загиблим. Ще дві фотографії, для мене особливо близькі. Перша — з нашим спільним другом Григорієм Кіпнісом, друга — з Володимиром Фролькісом — зроблена в кабінеті В.В.

Одіссея львівського студента

Ще один примітний штрих до біографії Бориса Наумовича. Виявляється, з кінця війни він листувався з Іллею Еренбургом, ділився своїми спогадами про події та фактами для майбутньої «Черной книги». Перший його лист Еренбург опублікував у збірці «Палачи народов», один примірник якого письменник переслав батькам Б.Хандроса. Саме з двох випусків цієї збірки й народилася потім знаменита «Черная книга». Як відомо, згодом частину Еренбургового архіву, пов’язану з підготовкою книжки, дочка письменника Ірина передала Інституту Яд-ва-Шем. У переданих матеріалах виявився й лист Бориса Хандроса, у якому він розповідав Еренбургу про драматичну одіссею свого друга Якова Барера. А історія, коли коротко, була така (частково відтворюватиму витяги з книжки Б.Хандроса).

«...Травень 1943 року... З 165 тисяч львівських євреїв у живих залишилося не більше трьох тисяч. Готувалися нові акції. Приречене гетто доживало останні дні». І ось, щоб не чекати неминучої загибелі, четверо юнаків з арбайткоманди, двоє з котрих брати Барери, Яків — колишній студент медичного інституту, і молодший — Йосип, роздобувши зброю, організували зухвалу втечу. При цьому план втечі їм підказав і допоміг реалізувати унтер-офіцер вермахту австрієць Заупе.

«...Дніпропетровськ, Херсон, Миколаїв, знову Херсон, Кривий Ріг, Мелітополь, нарешті, Первомайськ. Зв’язки з місцевим підпіллям. Провал. Загибель брата. І знову зухвала втеча: Яків застрелив двох німців, котрі намагалися його затримати. Січневою кригою перейшов Буг... Голта, Балта, Вапнярка, Жмеринка... Знову блукання партизана-одинака. Але тепер уже Трасністрією. І ось — Могилів-Подільський».

У листі з розповіддю про цю історію Борис Хандрос писав Еренбургу: «Я не знаю, що з Яковом Барером. Чи живий? Чи побачив він свій рідний Львів?»

Історія мала своє несподіване продовження. Коли на початку дев’яностих Хандрос уперше опинився в Єрусалимі й зустрівся зі співробітницею Яд-ва-Шем Еллою Барак, яка займалася архівом Еренбурга, на його припущення про те, що Яків Барер загинув чи в Румунії, чи в Угорщині, вона відреагувала несподівано емоційно: «Барер загинув?! Та живий він, живий!» А потім за допомогою тієї ж таки Елли Барак вдалося розшукати колишнього в’язня львівського гетто. «Він розпитував про Озаринці, про людей котрих запам’ятав, докладно, із самого початку розповідав про свою одіссею...»

Так, через 48 років після описаних подій, зустрілися автор нарису і його герой. Додам ще одну деталь. Ці події через рік по війні студент Б.Хандрос змалював у новелі «Золотая роза», надрукованій у багатотиражці Київського університету. Новела мала успіх, але через три роки, на початку 49-го, коли почалася боротьба з космополітизмом, вона ж стала приводом для обвинувачення молодого автора в єврейському буржуазному націоналізмі.

Захисник Еренбурга

У зв’язку з Еренбургом, уже в пізній біографії Хандроса є епізод, у якому його висока людська та громадянська моральність проявилася особливо виразно. Коли по смерті письменника він зустрів в одній із публікацій твердження про те, що написати протест проти «насильства наших військовослужбовців над цивільним населенням», адресований ученим-епідеміологом і правдошукачем В.Ефраїмсоном у Воєнраду армії в лютому 1954 року, «підхльоснув знаменитий публіцист», він відразу виступив на захист Еренбурга. Йдеться про статтю письменника, опубліковану в «Красной звезде» у квітні 45-го року, у якій автор, полемізуючи з виступом на шпальтах «Правды» головного тодішнього ідеолога Г.Александрова, писав: «Дехто з читачів, прочитавши вашу статтю, можуть дійти висновку, нібито я закликав до поголовного винищення німецького народу. Тим часом я, певна річ, ніколи до цього не закликав, це мені приписувала фашистська німецька пропаганда. Зачеплено мою совість письменника, інтернаціоналіста, котрому расова теорія...» Відповіді з відділу пропаганди ЦК ВКП(б), очолюваного Г.Александровим, письменник так і не одержав... Борис Хандрос у своїй публікації нагадав: у мемуарах «Люди, годы, жизнь» Эренбург писав, що в ті дні одержав величезну пошту, із якої видно, що «...найсильніше враження стаття Г.Александрова справила на наших фронтовиків. Ніколи в житті я не одержував стільки привітальних листів». А зараз процитую коментар Б.Хандроса: «Серед них був і мій лист — конногвардійця-розвідника 6-ї кавалерійської дивізії ім.Пархоменка. Відзначу, що вже майже рік я до цього листувався з Еренбургом. Стаття Александрова мене обурила явним підтасуванням фактів, і я відразу написав Іллі Григоровичу». І ще він написав про те, який подив викликала александровська стаття в його фронтових товаришів, котрі любили Еренбурга й читали всі його статті, тож чудово зрозуміли, як усе перекручено Александровим.

Данина пам’яті

Завершу нарис враженням від іншої статті Бориса Хандроса, також пов’язаної з особистісним сприйняттям війни. Її опубліковано у квітні минулого року на шпальтах «Правды Украины» під назвою «Поминальна за братом». Ось кілька витягів без будь-яких коментарів.

«Ми воювали зовсім поруч. Він на Першому Білоруському, я — на Другому Білоруському. Він — командир мінометної обслуги. В одному з листів від нього був скупий рядок про нагороду — медаль «За відвагу». Останній лист брата — від 15 квітня сорок п’ятого року. «Дорогий брате! — писав він. — До нас приїхав ансамбль вашого корпусу. Я думаю, що не помилився. Серед авторів програми, що називалася «Радянська кіннота в роки Великої Вітчизняної війни», було і твоє прізвище». Потім листи перестали надходити».

«...У ніч на 2 травня 45-го ми разом із капітаном Яковом Неумоєвим зустрічалися з американцями. Тієї ж ночі мене відрядили до нашого командира дивізії... По дорозі побачили солдатські могили біля краю шляху. Зупинилися. Пірамідки, пофарбовані в червоний колір. Гільзи мінометників... На одній із них я прочитав: «Гв. єфрейтор Хандрос Б.Н.». Так я дізнався про твою загибель, брате...

Його смертельно поранило в голову при форсуванні Одера 17 квітня 1945 року. Ось уже 56 років я несу в серці цей біль. Його, Бузика — так ласкаво називали брата в нашій родині — рік ще не призивали, він пішов у військкомат із власної волі».

На ксерокопії цієї статті, яку редакція помістила під рубрикою «Не повернувся з фронту», її автор зробив такий зворушливий для мене напис: «Дорогому Ісаку Михайловичу від Бебика й Бузі Хандросів». Я тримаю її у своєму домашньому архіві зі стислою випискою з анотації до майбутньої другої частини книжки Бориса Хандроса, яку автор назвав «Местечко и мир». З цієї анотації я дізнався, про що автор розповість у продовженні своєї книжки про великих людей із маленьких Озаринців, про котрих я, як і багато хто, раніше нічого не знав. Серед вихідців із містечка — Ісак Альтшуллер, особистий лікар А.Чехова й Л.Толстого, Дон Фукс — обер-кантор Відня, М.Гольдберг — лауреат Ленінської премії, В.Лисенко й Ш.Ройтман — поети, Б.Шлайн — торакальний хірург. Окреме місце відведено розповіді про рятівників приречених — Праведників народів світу — Христину й Тамару Бурик. У першій частині своєї книжки, про яку я писав на початку матеріалу, автор відзначає, що в багатотомній «Історії міст і сіл України», виданій у 70-х роках, містечко Озаринці зовсім не згадується. А потім із гіркотою вигукує: «Але ж воно було, було...»

В одному з віршів Йосипа Уткіна, який свого часу дуже сподобався М.Горькому, мені запам’яталися такі рядки:

Да, под каждой маленькой крышей,

как она не слаба,

Свое счастье, свои мыши, своя судьба…

Подякуємо ж Борису Хандросу за те, що він відкрив нам маленький острівець у багатотисячному світі українських місць, повідав про долю невеличкого містечка на березі вічної річки, де народжувалися, жили, раділи та страждали мої незнайомі ровесники, звідки починався їхній шлях у суворі роки двадцятого століття, і де часто трагічно й так рано обривалося їхнє життя... Ще раз згадую рядок поета військового покоління Олександра Межирова: «Да мы и не жили на свете…»