РОЗПЛАТА ЗА ВИГРАШ, АБО РУКУ, ЩО ЗНЕНАЦЬКА ДАРОМ ДАЄ, ВІДВЕДИ

В суботу зранку, з насолодою вдихнувши на балконі свіжого весняного вітру, я вирішила, що настав час дістати з панчохи свої скромні заощадження на весняні обновки і віднести їх не в секонд-хенд, як завжди, а в універмаг «Україна» — підтримати національного виробника та перестати нарешті користуватися залежалими подачками зверхньої Європи. І ми дещо заробили! Універмаг, як з’ясувалося, в суботу починав роботу трохи пізніше, ніж в буденні дні, й півгодини, які треба було чекати, я вирішила провести з користю — на оптовому ринку. Під’їхала трамваєм до вокзалу, взяла курс на оптовий, аж тут хтось кинувся навперейми — жвавий молодик мало не силоміць тицьнув у руку якусь картку. (Я в таких випадках руку відсмикую, а тут не встигла, та й випустити тицьнуту річ не наважилась — це була пластикова картка, вже потім я здогадалася, що звичайна телефонна з наклеєними цифрами.) І затарабанив: «Ви стали учасником акції… Ви можете виграти телевізор «Соні» або взяти готівкою… Унікальний шанс…» Не встигла я відповісти, що поспішаю, як підійшла мила дівчина в рожевій куртці з папкою і запропонувала перевірити, що я виграла. Випав мені, як не дивно, «вещевой виигриш». Блискавично поруч опинилася ще одна щаслива власниця картки, якій випав так званий «шанс», — простуватого вигляду «провінціалка», тонкогуба чорнява жінка років тридцяти, з вузькими блакитними гострими очима, яка щойно зійшла з поїзда (у паспорті справді значилася прописка Луганської області). Два наші виграші в парі і становили телевізор «Соні» у магазині «Росинка»(?!) або сто доларів. Проте нам слід було, як пояснили вже дві милі дівчини і той самий хлопець, шляхом аукціону визначитись, кому саме належатиме виграш. Звичайно, я пробувала щось сказати про те, що телевізор у мене є, що не хочу грати… Але мене обірвали словами: «Ви ж виграли, невже тепер відмовитеся!» А й справді, раз у житті виграла — і відмовлятися? Нам із «провінціалкою» сказали: «Це просто і швидко. Ви зараз розіграєте виграш. У вас є п’ятдесят гривень?» — звернулися до мене. Певне що було. Я дала одній з дівчат п’ятдесят гривень. «У вас є сто гривень?» — звернулися до «провінціалки». На її обличчі читалися вагання і страх. Вона дістала з худенького гаманця гроші і невпевнено простягла дівчині. Нам пояснили: чий внесок буде останнім, той забирає і виграш, і гроші. Дівчата, які проводили акцію, не приховували, що хочуть, аби виграла я, оскільки я киянка і прорекламую їх у столиці, що і є метою їхньої акції. Вони трохи насмішкувато дивилися на «провінціалку», яка наважилася тягатися зі столичним зубром. Я про себе, звичайно, вирішила, що гроші «провінціалці» віддам, а виграш або стодоларову банкноту заберу. Тим часом «провінціалка» поклала сто гривень. Я мала класти двісті. Щось у душі тенькнуло, але ж п’ятдесят уже пропало, шкода. Поклала. Не пам’ятаю вже, скільки після цього запропонували викласти напарниці, але мене запитали: «Сто доларів є?» При собі такої суми не було, та я вже почала заощаджувати на літній відпочинок. Відповіла, що при собі не маю таких грошей, але в принципі є. Мені сказали, що, як основний гравець, я можу скористатися такою пільгою, як тайм-аут, себто їхнім транспортом змотатися додому і взяти гроші. Я погодилась. Дівчина в рожевій курточці, яка мене супроводжувала, дорогою ненав’язливо порадила мені взяти не сто доларів, а більше, щоб напевно вибити з сідла ту нахабну «провінціалку», яка взяла з собою в Київ від сили сотню… «Тисячу візьміть або дві, коли їхатимете по виграш, ми вам охорону дамо…» — вкрадливо жебоніла вона. У мене ж було тільки сто. І я витрясла заповідну банкноту із загашника, про всяк випадок ще запитавши чоловіка, чи немає в нього якихось необлікованих грошей, бо, мовляв, зараз виграю телевізор «Соні». Він подивився на мене, як на ненормальну, і бурхливо запротестував. Але я вже побігла. За ті хвилин десять, поки бігала у квартиру і вибігала назад, до машини, яка чекала на вулиці, якийсь просвіток у голові настав, і виникли деякі підозри. Та надто багато вже віддала, треба було хоч щось повернути.

Коли ми приїхали на місце біля вокзалу, де проводилась «акція», «провінціалка» терпляче мене чекала, сьорбаючи чай із пластмасового стаканчика. Я запропонувала їй забирати виграш, а я заберу свої гроші. «То ви що, не граєте? — заволали дівчата. — Ми зацікавлені, щоб виграли ви, ви нас прорекламуєте. Вона ж блефує, їй уже нічого класти…» Я ще раз запропонувала «провінціалці» взяти телевізор з умовою, що беру назад свої гроші, вона вперто похитала головою, і я, під багатозначні підбадьорливі погляди симпатичних дівчат, поклала свою заповідну сотку. «З вас двісті» — запропонували вони моїй напарниці. Та дістала двісті. «Ви чотириста…» — простяглася долонька зі стосиком грошей до мене. Але в мене вже не було нічого. «Ну…» — дивилися на мене очікуюче і підбадьорливо. Коли зрозуміли, що я не вагаюся, що я справді віддала все, що мала, діловито привітали нашу «провінціалку» з перемогою, віддали їй гроші і виграш (вона вибрала банкноту). Я пробувала випросити бодай останній внесок, але дівчата квапливо пояснили, що не можуть, не мають права, бо їх з роботи виженуть. Та й гроші ж належать не їм, а тій, котра виграла. Поки вони мене так «втішали», «провінціалка» зникла, зник хлопець, пропала решта талановитих акторів, а я, нещасна, поволоклася додому. Універмаг «Україна» мене вже не цікавив…

Було б легше, аби ці гроші у мене вкрали — витягнули, вихопили з рук. Але так лоханутися! Я ніколи не встрявала в вуличні провокації: не грала в наперстки, не піднімала кимось «загублені» пачки грошей… Я чудово знала, що на вокзалі повно шахраїв. Не менш чудово я знала, що безплатний сир буває тільки в мишоловках — ніхто на вулиці грошей не пропонує, лише забирають. Або хіба я не знала, як насправді проводяться рекламні акції? Сто разів бачила. Та й сам процес «гри» був до неможливості, зухвало примітивний. З першої хвилини, щойно тицьнули картку, мене грубо й безцеремонно вели. Все життя вважала себе не дурною, ніколи не думала, що так легко піддамся шахраям. І це пережити було найтяжче. Не виключаю і якогось нетрадиційного впливу, бо коли залишилась сама і пленталась додому, майже фізично відчувала, як з мене сходить мана, як знову опиняюся в контексті звичних київських реалій. Які там чарівні дівчатка — звичайні дешеві і навіть не дуже охайні пройдисвітки, які, слід віддати їм належне, добре володіють технікою обману, та й без підказки психолога не обійшлося.

Що мене повело? Жадібність? Я не жадібна і ніколи не була падка на гроші, тим паче на сумнівні. Не потрібен мені і телевізор. Та однак я покірно виклала їм усі свої заощадження. Я люблю молодь, знаю, як їм тепер важко живеться, — у мене такі ж діти, і я завжди йду назустріч молодим. Можливо, це змусило мене грати? Я не пішла в міліцію, обійшлося й без істерики. Хоч не знаю, як це все пережила. Вважатиму, що пережила. З наступної зарплати відвідаю секонд-хенд, з відпусткою зачекаю ще рік…

Але зрозуміла, що мушу про це написати. Тому що в умовах жорстокого безгрошів’я навіть людина, яка за жодних обставин не втрачає здатності тверезо мислити, може клюнути на радісний вигук: «Ви виграли!» — і віддати останні згорьовані і довго збирані гривні на, можливо, вкрай необхідні ліки, на життя чи на смерть — у нас і те й те коштує дуже дорого, інколи не знаєш, чого в Бога просити. Страшно навіть уявити, що буде потім з такою людиною — адже пройдисвітів не вблагаєш, їх потім не впіймаєш, свого не відбереш. Яка б крайня нужда не була, варто про це пам’ятати. Особливо ж, коли пропонують зненацька, — стережіться: вас заманюють у пастку.