РОЗКОЛ ЯК ПРИВІД ДЛЯ ДУХОВНОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ

Кураєв Андрій В’ячеславович народився 1963 року в Москві. У старших класах школи випускав газету «Атеїст». Потім, вступивши на філософський факультет МДУ, навчався на кафедрі наукового атеїзму. У 1984 р. закінчив філософський факультет МДУ з кафедри історії й теорії наукового атеїзму, вступив до аспірантури Інституту філософії АН СРСР; у 1985 р. перейшов на роботу до Московської Духовної академії. Після закінчення Московської Духовної семінарії навчався в Бухарестському богословському інституті. У Румунії був висвячений. Після повернення працював референтом Патріарха Московського й усієї Русі Алексія. У 1992 р. закінчив Московську Духовну академію.

Нині — диякон храму св. Іоанна Предтечі в Москві. Професор Свято-Тихоновського Православного Богословського інституту, завідувач кафедри основного богослов’я й апологетики; старший науковий працівник кафедри філософії релігії й релігієзнавства філософського факультету МДУ, член експертно-консультаційної ради з проблем свободи совісті при комітеті Державної думи РФ у справах громадських організацій і релігійних об’єднань. Дуже активно виступає в періодичній пресі — як сам каже, «через безвихідь».

Наприкінці червня в Севастополі побувала людина, яку називають одним з головних ідеологів Російської православної церкви — професор богослов’я диякон Андрій Кураєв. Він виступив з циклом лекцій щодо проблем сучасного православ’я. Ми попросили його висловитися з питань, які неодноразово порушувалися на сторінках «ДТ».

— Практично відразу після закінчення візиту Папи Римського в Україну ви приїжджаєте до Севастополя, місця, де хрестився князь Володимир. Це випадковість?

— Таку аналогію я чую вперше з ваших вуст. Хоча останні півроку активізувалися парафії саме в Україні. Очевидно, за приказкою «На те й щука в морі, щоб карась не дрімав». Напевно, приїзд Папи спонукає багатьох людей замислитися про самих себе, здійснити духовну самоідентифікацію: хто ми такі, якщо ми не з Папою, то чому, наскільки значимі наші відмінності, мовні вони, культурні, ритуальні чи серйозніші. Отож за два місяці 2001 року я одержав більше запрошень з України, ніж звичайно. Тільки хотів би відразу підкреслити, що Москва мене нікуди не посилала.

— Православні в Україні мають визначитися зі своїми відмінностями не лише від католиків, а й від своїх одновірців. У країні три православні конфесії, і Московський патріархат не хоче йти на переговори ані з Київським патріархатом, ані з Українською автокефальною церквою.

— Наскільки я знаю позицію Московського патріархату, переговори з Автокефальною церквою якраз допускаються. Ніяких переговорів не буде з Філаретом. Це вже проблема міжособистісних стосунків. Одна справа, якщо людина інтригує проти мене, але вона ніколи не була моїм близьким другом. Інша річ, якщо людина навіть меншою мірою протидіє мені, але колись ми з нею були дуже близькі, а потім вона перейшла в інший табір. Стосунки тут завжди будуть складнішими. Гадаю, за великим рахунком, діалог і переговори доречні завжди, але іноді ми можемо передчувати, що наш партнер виставить такі умови, які для нас будуть неприйнятні. Незадовго до візиту Папи кардинал Гузар дав інтерв’ю «Независимой газете», в якому пролунали дуже значимі слова. Розмірковуючи про єдність, сказав кардинал, ми не висуваємо православ’ю ніяких умов, не хочемо, щоб вони від чогось відрікалися, нехай буде розмаїтість у всьому, але православні мають визнати владу Папи Римського. Зрозуміло, перспектива богословського діалогу з цією людиною стає малоцікавою.

— Сьогодні кажуть про можливість об’єднання Київського патріархату не лише з Українською Автокефальною, а й Греко-католицькою церквою.

— Перед католицькою церквою стоїть проблема унії: приєднуючи до себе певну маленьку частину православного світу, цими дипломатичними успіхами католики ще більше настроюють проти себе православну більшість, котра залишилася. Саме тому ще у вісімдесяті роки ХХ століття католицька церква визнала, що унія — це помилковий шлях до єдності. Вирішуються приватні локальні проблеми, а в глобальному плані настає чергове похолодання. Якщо Ватикан використає ті складнощі, які є сьогодні в українському православ’ї, і приєднає до себе його частину, представлену Філаретом, це тільки поглибить прірву між іншим православним світом і Ватиканом. А там є досить тверезі політики, аби прорахувати це.

— Відповідно до статистики, 55% опитаних узагалі не співвідносять себе з жодною існуючою конфесією, називаючись просто православними. Церковні чвари дезорієнтують людину. Небажання ієрархів йти на контакт тільки ускладнює духовну ситуацію в суспільстві.

— Складність — необхідна умова зростання, руху вперед. Якщо людині все здається зрозумілим, значить у неї немає приводу осмислити своє церковне життя. А коли вона бачить, що її церковне життя проблематичне, вона починає замислюватися, чому ходить до цього храму, чому панотці саме так кажуть. Я навіть у своїй діяльності використовую таку місіонерську тактику, як проповідь через скандал. Церква в сучасному світі ЗМІ схожа на уеллсівську людину-невидимку. Якщо пам’ятаєте, її впіймали лише тому, що побачили грудки бруду, які поналипали на ноги. Так і внутрішнє життя церкви — спокійне, молитовне — його не видно. Церква у своїй реальній творчій діяльності малопомітна. Преса помічає лише скандал: священик певну необдуману дію вчинив, яка-небудь несподівана заява пролунала, у чомусь з державою церква не погодилася. Ось на це звертають увагу. І позаяк така ситуація виникає, іноді з неї можна скористатися. Показати: ми з тобою, на жаль, по різні боки барикад, тобі здається, що ти з нами, але ти марно називаєш себе християнином, насправді ти адепт певної секти.

— А філаретівці?

— Скажемо так, у них є православне вчення, але за свідченням священиків УПЦ (думка москвича тут мало може важити), у них немає такої найважливішої умови існування церкви, як благодать. Це дивне слово позначає ще дивнішу реальність, що переживається на рівні почуттів. Тільки одну річ скажу: головний скандал у житті філаретівської церкві полягає в тому, що там немає монастирів. Так, на папері вони існують, але там по три-чотири ченця, котрих, судячи з їхніх облич, ченцями назвати важко. А Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра (це Західна Україна), Мукачевський монастир — вони всі підтримали церкви Московського патріархату. Чому це має таке значення? Якщо в певній релігійній общині немає чернецтва, значить вона не в змозі запалити у своїх адептах жагу жертовного служіння, віддачі себе до кінця. У церкві голос монастирів дуже важливий. Те, що за Філаретом немає монастирів, свідчить про певну ваду, яка церковною мовою називається відсутністю благодаті.

— Що ви думаєте про перспективу створення помісної церкви під юрисдикцією Константинополя?

— Тут є одна величезна невідома — патріарх Варфоломій. Точніше, його незалежність. Якщо ми розглянемо ситуацію як шахову комбінацію, то, відповідно до канонів церкви, патріарх Варфоломій в українські справи взагалі втручатися не може. Але є й реальне життя, не схоже на гру за правилами. Патріарх Варфоломій знаходиться в дуже важкому становищі. Він залежний від турецького уряду. За законом Туреччини патріархом може стати лише людина, котра народилася в Туреччині, затверджена турецьким урядом у цьому званні. Він має право не більш як 17 разів на рік служити літургію в Стамбулі. Там дуже жорсткі закони, ухвалені ататюркським урядом проти ісламського фундаменталізму, обернулися і проти православ’я. Щоб послабити тиск на себе мусульманського та світського співтовариств у Туреччині, патріарх використовує як противагу європейські структури. І тому в своїй грі потрапляє в залежність від європейського співтовариства. І нарешті третій вид залежності — від США: хоча б тому, що найбільша грецька діаспора знаходиться там. Це найбагатша єпархія Всесвітнього патріархату. У самій Туреччині живе не більш як 10 тисяч православних, і це небагаті люди, котрі не можуть забезпечувати політику патріархії. Далі невідомих у нас немає. Хоча інтереси Туреччини, Європи та США в чомусь суперечні, але їхні думки щодо України майже збігаються. Вони не хотіли б, аби Україна перебувала в зоні впливу Москви. Усе це ми знаємо. Не знаємо тільки міру совісності патріарха Варфоломія: якою мірою він піддаватиметься впливові своїх кредиторів і контролерів і якою мірою він дотримуватиметься церковних канонів і прислухатиметься до голосу українського народу. Що не врахували політики на початку дев’яностих років? Що Україна розмаїта, різнолика. Тут живуть різні люди, котрі по-різному сприйняли розпад Радянського Союзу: одні з радістю, інші, навпаки, з болем. Ця розмаїтість емоційних реакцій відбилася й на церковному житті. Православ’я — символічна ниточка зв’язку наших народів: хтось бажає її розрізати, хтось ні. Незважаючи на те, що українські ЗМІ весь цей час працювали на користь відокремлення, незважаючи на те, що не розформовано державний комітет у справах релігій, який досить виразно на початку 90-х тиснув на місцях на користь Філарета, більшість парафій зробили свій вибір на користь суто символічної духовної єдності з Росією. Це значимий факт, з яким не можна не рахуватися.

— Патріарх Алексій — шоста особа в протоколі Кремля, тобто він не далекий від політики. Тут в Україні побоюються його впливу на внутрішню політику країни.

— Наведіть мені хоч одну заяву Алексія, де було б втручання у внутрішні справи України чи в її міжнародну політику. Щодо приїзду Папи, то тут патріарх озвучив позицію православних українців. Варто порівняти аргументи Алексія й те, що пишуть на плакатах пікетники: мерзенна роль, фашизм і так далі. А патріарх каже про те, що католицька церква досі не дала чітку оцінку погромам, які коїли в Західній Україні уніати. Глобальні претензії не висловлюються. Ця обережність показує, що в Москви немає бажання радикального розриву. Позиція патріарха є реактивною: не він її нав’язує церковним масам, а навпаки. Не треба демонізувати патріарха Алексія. Скажу чесно як москаль: в апараті патріархії українські проблеми сприймаються скоріше як зайвий головний біль.

— Тому архієрейський собор 2000 року не став розглядати українське питання?

— Так. Аби уникнути зайвих скандалів, розмов про те, що Москва, мовляв, щось диктує Україні.

— Тут чекали закріплення автономії.

— Чекали з різними настроями: одні з острахом, інші з радістю. Знову, як і 1992 року, з’ясувалося, що в цій країні є різні думки. Я працював із патріархом Алексієм на початку 90-х. Дуже близько з ним спілкувався. Повірте, те, що відбулося тоді, було для нього несподіванкою. Нам здавалося, Україна єдина в своєму бажанні відокремитися. Філарет на цьому наполягав, пред’являв підписи всіх єпископів. Ми гадали, іншого виходу немає: розпався Радянський Союз і це не може не зачепити церкву. Того, що сталося на Соборі, ніхто не чекав. Говорю як свідок. Раптом підвелися єпископи з Західної України та сказали: дорогі брати, не треба нам автокефалії. Ви зрозумійте, ті люди, котрі ненавиділи ім’я Москви, уже давно від нас пішли, і ми їх автокефалією не повернемо. А ті, котрі залишилися, пройшли через погрози, шантаж, кров. І якщо ми їм скажемо, що порвали з Москвою, вони нас запитають: за що ви нас зрадили? Заради цих людей не треба відокремлюватися. Єпископи зі Східної України сказали: наша паства реагує на останні події з величезним болем. Якщо ми оголосимо, що порвали з Москвою навіть на церковному рівні, нас просто винесуть геть із храмів. Так і трапилося, коли один з епископів у Східній Україні підтримав Філарета: парафіяни закрили перед ним ворота його ж храму. Розмаїтість позицій українців виявилася несподіваною навіть для самої церковної Москви.

— Проте нагадаю: 55% православних в Україні не визначилися зі своєю конфесійною приналежністю. Людей відлякують конфлікти ієрархів. Таких може підібрати й будь-яка інша церква.

— Може.

— І тоді Україна перестане бути православною.

— Так.

— Вам не здається, що, займаючись з’ясовуванням стосунків, церква забула про пересічного віруючого?

— Соціальна доктрина в нашої церкви є. Її ухвалено в серпні 2000 року на Архієрейському соборі за участю українських епископів. Але ось у чім парадокс. Прийняли, проголосували, повернулися в Україну, й таке відчуття, що забули. Але ж документ надзвичайно унікальний. За дві тисячі років історії православ’я такого не було. І зрозуміло чому. За ці 20 століть відносини церкви й держави не відзначалися розмаїтістю: спочатку держава переслідувала християн, потім християни переслідували всіх інших. Тільки десять останніх років ми живемо в умовах свободи совісті. І в цих умовах виникла необхідність діалогу. Ось західні церкви виявили величезний інтерес до цього документа. Вони бомбардують патріархію проханнями перекласти текст. Їм страшенно цікаво, як православ’я, найконсервативніша традиція християнського світу, може говорити про діяльність у сучасному світі, про діалог з ним. Зроблено переклади французькою, німецькою, англійською, а українською переклали філаретівці. Переставили там кілька абзаців місцями й видали за свою творчість. Хоча в них просто немає богословських умів такого рівня, аби подібні документи скласти. Це дуже дивно, що навіть у такій дрібниці запізнюється реакція канонічної православної церкви. Патріарх Алексій дуже гнівно говорив про те, що в наших парафіях знаходяться гроші на позолоту куполів, на застілля після служби, але немає коштів на сторінку в Інтернеті, аби інформувати людей про життя парафії й одержувати вчасно церковні документи. Я приїжджаю, розповідає патріарх, у деякі монастирі, і там не знають про соціальну доктрину, яку ухвалив Собор, а отже, й не керуються нею. Цей документ, крім усього іншого, цікавий тим, що в ньому вперше за всі 20 століть нашого існування йдеться про можливі тертя між державою та церквою, а саме: якщо держава спонукає громадян до гріха, то в церкви є право закликати до непокори. На рівні Собору це лунає вперше. Як людина, котра брала участь у виробленні концепції, можу засвідчити, що в ній закладено одну таємну пружинку. Церква може закликати до цивільної непокори. Тут дуже важливий підмет Церква, а не піп Іван, не той або інший журналіст.

— Це не шантаж держави?

— Не думаю. Це просто заклик до певної тверезості. Народ, яким ви управляєте, живий. І як у кожного живого організму, у нього можуть бути больові реакції. Тому замисліться, як люди сприймуть ті чи інші ваші кроки. Зрештою, у кожної людини є право говорити про свій біль. Таке саме право є й у церкви, якщо незграбні дії держави завдадуть болі совісті віруючих людей.

— Деякі люди вважають православ’я реліктовою релігією. Заходячи до храму, людина не відчуває ніякого зв’язку між тим, що там відбувається, і сучасним життям, у якому вона користується Інтернетом, слухає рок-музику.

— Людей, з котрими я спілкуюся, навпаки — радує ця реліктовість, як ви висловилися, православ’я, наш консерватизм. Це право бути іншим, бути різним. Відома фраза Цвєтаєвої: «У мене є право не бути власним сучасником». Церква дає можливість вибирати, чиїм сучасником ти хочеш бути. Мене радує, що я входжу до храму й молюся тими самими словами, якими молилися Сергій Радонєжський, Серафим Саровський.

— Ви молитеся мовою Саровського й розумієте його, а для більшості текст молитви — щось темне й незрозуміле. Часто це нерозуміння й заважає достояти до кінця служби, прилучитися до таїнств. Кажуть, була в Москві парафія, де служба йшла російською, і віруючі зізнавалися, що лише прослухавши її, вони нарешті зрозуміли зміст.

— Звісно, служба національною мовою багато що зробила б зрозумілим. Але я не думаю, що саме внаслідок цього певні люди стали б ближчі до церкви. Біда наших парафій, на мою думку, в іншому. Не в наявності церковнослов’янської мови, а у відсутності мови любові. Я переконаний: якби отець Серафим Саровський здійснював літургію навіть китайською, люди б усе одно до нього йшли. Вони бачили б дух цього пастиря, його очі, обличчя, небайдужість до тих, хто стоїть перед ним. Поки в наших панотців будуть запасні виходи з вівтаря, аби швидше піти від парафіян, аби ніхто не зупинив, не затримав, люди не відчуватимуть, що вони в себе в церкві, як удома, якою б мовою не служив. Важливо, хто священик — пастир чи найманець. І не можна не враховувати тут ще одну обставину, хоча вона не вирішальна: у різних текстів різне призначення. Одні існують для того, щоб донести до людей певну інформацію, інші — аби знайти відгук у душі людини. Ми читаємо ранкові молитви не з тієї самою метою, з якою читаємо ранкові газети. Тому критерій зрозумілості тут усе-таки не головний. Дуже багато релігійних традицій світу зберігають цю дивну двомовність. У мусульман є арабська мова, і кримські татари моляться нею, хоча вона зовсім не схожа на їхню рідну мову. Індуїсти моляться на санскриті, хоча він вельми відрізняється від сучасних мов Індії. Буддисти всього світу моляться на палі чи тибетською мовою, дуже далекою від сучасної калмицької чи бурятської.

— Освічена людина може з певними допущеннями порівняти своє життя з канонами церкви, а вихована в радянській школі злякається численних заборон і не прийде до храму.

— Так, ця проблема, звісно, є.

— Це проблема віруючих чи церкви?

— У мене немає рецепта для її розв’язання. Не в моїх принципах давати поради. А тим більше всій церкві. Річ у тім, що в нашого покоління немає права на церковні форми. Був такий анекдот. Вірменське радіо запитують: скільки дипломів треба мати, щоб вважатися інтелігентною людиною? Відповідь була такою: три дипломи про вищу освіту: дідуся, батька та свій власний. Щось подібне є й у церковному житті. Щоб стати по-справжньому церковною людиною, потрібно мати цю наступність поколінь. А про нас можна сказати словами російського поета Вознесенського: «Расформированное поколение, мы в одиночку к истине бредем». Кожен з нас несе в собі слід цього перелому від атеїзму до віри й шарахкається з крайності в крайність. І наші діти за це ще відповідатимуть. Я кілька разів чув такі історії від молодих священиків. От перед старшою дитинкою ми винні, ми йому дитинство зламали. Коли до церкви пішли, не могли ще всерйоз зорієнтуватися. Хтось нам сказав, що казки — це страшний гріх, язичництво. І тому ми дитину виховували лише на житіях святих. А от коли друга народилася, ми вже порозумнішали, воцерковилися й зрозуміли, що світ казок і див дитині потрібен. Отож наші діти, діти неофітів також розплачуватимуться. А ось наші онуки почуватимуться в церкві як в батьківському домі. І в них буде право щось змінювати. У нас його немає. Ми можемо лише думати на ці теми.