Розіп’яте село

Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору характер геноциду

Ален Безансон, професор історії (Сорбонна, Франція)

Минулого вівторка Верховна Рада ухвалила Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», запропонований президентом Віктором Ющенком, з поправками голови Верховної Ради Олександра Мороза та інших депутатів. «За» проголосували 233 народні депутати (БЮТ - 118, «Наша Україна» - 79, СПУ - 30, позафракційні - 4, Партія регіонів - 2).

У статті 1 закону сказано: «Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом українського народу». (У варіанті, поданому президентом, - «української нації».) В ухваленому законі «публічне заперечення Голодомору 1932-1933 рр. в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу і є протиправним» (ст.2). У тримісячний строк нормативно-правові акти України мають бути приведені у відповідність до статей зазначеного закону (у президентському варіанті було поставлено вимогу внести зміни до Кодексу України про адміністративні порушення). Після його ухвалення Віктор Ющенко сказав: «Я ... буду робити все можливе, щоб норма юридичної відповідальності людей, які заперечують Голодомор, знайшла своє відображення в законі».

У світі офіційно, на рівні ООН, геноцидом визнано винищення євреїв у роки Другої світової війни (Голокост), етнічні чистки в Руанді і Бурунді в 90-х рр. минулого століття, а також злочини режиму «червоних кхмерів» у Камбоджі (70-80-ті рр. XX ст.). Навіть винищення турками 1,5 мільйона вірменів у 1915 році під час Першої світової війни (доведене незаперечними фактами) так і не визнане геноцидом на світовому рівні. На жаль, маємо констатувати, що світова спільнота й сьогодні використовує політику подвійних стандартів. Хай як прикро, але позиція Росії (постійного члена Ради Безпеки ООН) щодо визнання геноцидом Голодомору 1932-1933 років в Україні вельми нагадує реакцію Туреччини на спроби визнати геноцидом різанину, влаштовану щодо вірменів у Східній Туреччині. Так, речник МЗС РФ Михайло Каминін заявив: «Такого роду питання мають розглядатися істориками-фахівцями в рамках наявних двосторонніх відповідних механізмів, і це питання не треба політизувати».

Поняття «геноцид» абсолютно неприйнятне для більшості представників Партії регіонів, які наполягали на тому, що, крім українців, постраждали представники інших національностей, які проживали на території УСРР. Так, незаперечним є факт загибелі також росіян, євреїв, поляків, молдаван, німців, болгар, греків... Але ж відбувався геноцид українського народу як політичної нації.

Конвенція ООН від 9.12.1948 року «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» (вступила в дію 12.01.1951 р.) визначає геноцид як діяння, які вчиняються з наміром «знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:

- вбивство членів групи;

- заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам групи;

- умисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її;

- заходи, розраховані на запобігання дітонародженню в середовищі групи;

- насильницька передача дітей з однієї групи до іншої».

Голодомор 1932-1933 рр. в Україні має всі ознаки геноциду (за Конвенцією є три його форми - фізичний, біологічний і націо-культурний). Кремль, не визнаючи самого факту голоду, відмовився від допомоги іноземних держав і далі збільшував обсяг продажу хліба з України за кордон (державний хлібозаготівельний план став удавкою на українському селі - читайте збірку «Український хліб на експорт: 1932-1933»). Навіть некондиційне зерно з елеваторів України відправляли в інші республіки СРСР. У 1932 році з СРСР вивезено 527 тис. тонн пшениці, 417 тис. тонн - жита, 422 тис. тонн - ячменю і 308 тис. тонн кукурудзи. У 1933 році ці показники становили відповідно: 743 тисячі, 145 тисяч, 565 тисяч і 130 тисяч тонн. Згідно з планом хлібозаготівель на 1932 рік саме Україна була найбільшим «донором» в СРСР: 5881 тис. тонн (ЦДАВОВУ. - Ф. 27. - Оп. 13. - Спр. 1191. - Арк. 98). Постановою РНК СРСР передбачалося вивезти з Північного Кавказу 2227,7 тис. тонн зерна, Центрально-Чорноземної області - 1900,1 тис. тонн, Нижнього Поволжя - 1263,3 тис. тонн, Середнього Поволжя - 1180 тис. тонн, Башкирії - 425,9 тис. тонн, Татарстану - 393,1 тис. тонн … (ЦДАВОВУ. - Ф. 27. - Оп. 13. - Спр. 1191. - Арк. 99 - 101).

За розпорядженням сталінської верхівки здійснювалася сувора охорона кордонів УСРР і Кубанського краю, населеного переважно українцями. Навколо великих промислових міст самої України було виставлено кордони з військ і міліції для недопущення в них голодних селян. 15 листопада 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалює рішення «Про паспортну систему і розвантаження міст від зайвих елементів» (паспортизації не підлягають селяни, які фактично вдруге закріпачуються). 22 січня 1933 р. Сталін і Молотов надсилають до Харкова директиву, в якій, зокрема, зазначено, що міграції, які почалися внаслідок голоду, організовані «ворогами Радянської влади, есерами та агентами Польщі».

Чому свідомо винищували саме селян? Бо майже 88% жителів сіл були українці. Бо саме вони залишалися носіями національного духу.

Великі міста України на тлі села, яке вимирало, були такими собі острівцями відносного благополуччя (працювала карткова система, спецпайків для номенклатури). За переписом населення 1926 року в УСРР проживало 28,9 млн. людей, з них 23,2 млн. - українці; а з 23,6 млн. сільських жителів українців було 20,6 млн. У містах проживало 5,3 млн. людей, з них українців - 2,6 млн., інших національностей - 2,7 млн. (Арсен Хоменко. Національний склад людності УСРР, Харків, 1929). У жодному великому місті українці не становили більшості: у Харкові - 38,3%, у Києві - 42,1%, у Дніпропетровську - 35,9%, в Одесі - 17,4% (за В.Кубійовичем).

Чому Голодомор мав яскраво виражену антиукраїнську направленість? Конфіскація всього продовольства відбувалася виключно в УСРР і на Кубані. Ці акції майже збіглися в часі з повною відмовою від українізації/коренізації як в УСРР, так і в тих регіонах РРФСР, де проживали здебільшого українці. Кампанія терору проти національної інтелігенції розпочалася ще наприкінці 20-х років (справа «Спілки визволення України»). І, головне, - відбувалося знищення села як носія українського національно-визвольного руху. Сталін та його поплічники завжди вважали українців, як і місцевих парткерівників, перефарбованими «петлюрівцями». Репресії проти національної інтелігенції завдали руйнівного удару по духовній сфері нашої країни.

Не можна стверджувати, що мовчали всі партійні працівники, які перебували під постійним пресом Кремля і безпосередніх керманичів. Так, секретар Вінницького обкому КП(б)У В.Чернявський у ківтні 1933 року в листі до ЦК КП(б)У констатує, що у тяжкому продовольчому становищі перебувають 37 районів області. Голодом охоплено 300 сіл із населенням 50 тисяч: «Останнім часом почастішали випадки голоду, збільшилися випадки смерті і не припиняються факти людоїдства і трупоїдства». Він просить у С.Косіора дозволу безпосередньо звернутися по допомогу до Москви. Як тут не згадати блюзнірських висловлювань депутата ВР України від КПУ пані А.Александровської щодо «так званого Голодомору», які слово в слово повторювали попередження МЗС РФ українським парламентарям про можливі негативні наслідки для взаємовідносин двох країн у разі ухвалення закону.

Ось рядки з листа селянина до самого Й.Сталіна у 1932 році: «Я бачив, що в Росії пуд хліба 10 рублів, а на Україні 80 крб. І немає його, і всі їдуть на Росію» (ЦДАГОУ. - Спр. 5254. - Арк. 19). А ось що пише один партійний працівник з Київщини того ж року: «Боляче дивитись на тих нещасних дітей і жінок, котрі пропадають з голоду, чекають, що з Москви батько привезе один-два буханці хліба. Адже всі їдуть до Москви, Ленінграда, Мінська за хлібом…» (ЦДАГОУ. - Арк. 12-13).

Голодомор відбувався на тлі мобілізації в населення іноземної валюти, золота та інших коштовностей. Зібрані ресурси спрямовувалися на індустріалізацію, утримання диппредставництв, підтримку комуністичних рухів за межами СРСР. Уже з весни 1932 року магазини «Торгсіну» обслуговували здебільшого селян. Василь Марочко: «…Золота лихоманка в Україні 1932-1933 років, яку радянський уряд свідомо розпочав для поповнення валютного і золотого запасу держави, - досить цинічна й витончена акція морального і фізичного терору проти українських хліборобів».

Ми вже писали про «вдалі» контрзаходи Кремля щодо введення в оману світової громадськості («ДТ», № 44, 2006). І все ж на голод в Україні відгукнулися деякі періодичні видання Європи та Америки. Серед них - лондонська «Таймс», паризька «Фігаро», «Газета Лозанни». У «Манчестер Гардіан» Малькольм Маггерідж публікував репортажі про Голодомор на Кубані і в Україні. 25 вересня 1933 року до Женеви на адресу Ліги Націй надійшло звернення депутатів Польського сейму від Галичини: «Факти голоду є незаперечними, не дивлячися на зусилля, що совітський уряд вживає, щоби прикрити правдиву дійсність, заперечити існування цієї справжньої катастрофи, спричиненої голодом. Цей факт підтверджується тисячами листів, які ми отримуємо від наших земляків з того боку совітського кордону, свідченнями сотень українських біженців, свідченнями, складеними як акти офіційні, свідченнями і сторонніх нейтральних осіб, головним чином чужинецьких журналістів, яким вдалося, не дивлячись на заборону совітських влад, побувати на українській території, на якій лютує голод» (Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин уряду У.Н.Р. на чужині. - Париж, 1934).

Італійський консул у Харкові С.Граденіго був свідком «санітарного очищення» столиці України навесні 1933 року від померлих прямо на вулицях, а також опухлих і виснажених селян. Останніх виловлювали спеціальні загони ДПУ і санітари: «Біля королівського консульства стоять три великі споруди, тому машина зупинилася перед ними, і два службовці вийшли з вилами, щоб шукати мертвих. Я бачив, як підібрали з землі тими вилами 7 трупів, серед них двох чоловіків… Опухлих перевозять товарним поїздом у поле - кілометрів 50-60 від міста, і залишають там, щоб помирали, ніким не бачені. Вагони, як тільки наповнюються, зачиняють штабою. Часто буває, що поїзд відправляють через кілька днів… Коли приїздять на місце, де їх (опухлих) скидають, то викопують великі ями і витягають з вагонів усіх мертвих… Часто можна побачити, як кинутий у яму оживає й рухається в останньому прояві життя».

Дехто запитує, чому ж, мовляв, українські селяни не чинили опору злочинній владі? Це неправда. Під час боротьби з «бандитизмом», радше боротьби із власним народом, органи ДПУ УСРР лише за 11 місяців 1932 року вилучили 28200 одиниць зброї. Фізичне упокорення селян відбувалося на тлі їхніх збройних нападів на колгоспи та радгоспи, МТС; селяни вбивали особливо ревних активістів - членів партії і комсомольців, які з батогами і наганами забирали останнє - не тільки зерно, а й усе, що могло згодитися в їжу. Лише за три місяці (листопад 1932 - січень 1933 рр.) в селах України зареєстровано 436 терактів, за цей же час заарештовано 37797 осіб і засуджено до розстрілу - 719, вислано - 2533, відправлено в табори - 8003 особи. Голодомор зламав хребет нації, а його наслідки - небаченої сили удар по ментальності народу.

Уже покійний американець з українською душею Джеймс Мейс (його внесок у віднайдення правди про Голодомор в Україні важко переоцінити) писав: «Москва пов’язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозу імперським інтересам… Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували в Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещадно здійснили це в Україні в 1932-1933 рр. засобом штучного голоду».

Після Голодомору 1932-1933 років українці перетворилися на постгеноцидну націю, найменші прояви самоідентифікації сприймалися як «націоналізм», «петлюрівщина». Про жахливі наслідки спроб створити нову спільноту - радянський народ - з гіркотою писав у своєму «Щоденнику» 7.11.1956 р. Олександр Довженко: «На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Згадую листи Леніна з національного питання і думаю: не говоріть мені більше нічого… Яка нечувана аморальність… Який жорстокий обман… І жаль, і сором…»

Ален Безансон, професор Сорбонни, у промові, виголошеній 1983 року на відзначення 50-річчя Великого Голоду в Україні сказав: «Жертви чекають помсти і справедливого суду історії. Крім молитви, все, що ми можемо зробити для незліченних цих мучеників, - це пам’ятати. Що означає: знати, досліджувати, зафіксувати й аналізувати події». Ми в неоплатному боргу перед своїми співвітчизниками, які загинули від терору голодом, навмисно організованого Кремлем, тож мусимо прислухатися до цих слів.