Роман Шухевич і політика пам’яті в сучасній Україні

Деякі думки у зв’язку з майбутнім 100-річчям головнокомандувача УПА

Сучасні дослідники часто згадують тезу Мішеля Фуко про наявність «пам’яті» (себто того, що нав’язує держава через офіційний історичний наратив) і «контрпам’яті» (тобто того, що не відповідає офіційній версії історичних подій).

Після серпня 1991 року національно-демократичні сили в Україні взяли на озброєння наратив національно-визвольної боротьби. Деякі уважні й прискіпливі критики зауважили, що при цьому не було зроблено якихось поважних спроб «переглянути його чи принаймні найсуперечливіші його складники».

А складники ці, виявляється, пов’язані насамперед із Організацією українських націоналістів (ОУН), Українською повстанською армією (УПА) та з «неприєм­ними» сторінками їхньої діяльності. До цих сторінок відносять тероризм, причетність до етнічних чисток, непоодинокі випадки співпраці з нацистською Німеч­чиною тощо. Усе це ніби відій­шло на другий план, оскільки діячів ОУН і УПА в незалежній Ук­раїні почали зображувати насамперед як борців за незалежну Ук­раїну (якими вони, власне, і були), забуваючи про їхні «гріхи».

Розпочалося все це ще за президентства Леоніда Кравчука, а особливо Леоніда Кучми. Саме тоді з’явилися нові шкільні підручники (приміром, підручник новітньої історії України, що його написав професор Федір Турченко), в яких беззастережно глорифікувалася боротьба ОУН і УПА, рішуче ревізувалися стереотипи радянської історії.

Одначе найрішучіші спроби «націоналізувати» історію України приписують президентові Вік­тору Ющенку. Причому вважається, що це не принесло йому політичних дивідендів. Чому? Тому що він намагається грати роль, сказати б, історико-політич­ного Фігаро. З одного боку, неревізовані ключові радянські дефініції (такі, наприклад, як «винахід» сталінського академіка Омеляна Ярославського під наз­вою «Великая Отечественная вой­на»), а з іншого — Віктор Ющен­ко віддає належне ОУН і УПА, тобто силам, які послідовно боролися проти комуністичного режиму, його адептів, їхніх уявлень про Україну.

Дві цитати. Виступаючи 9 травня 2005 року у Меморіальному комплексі «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років», президент Віктор Ющенко сказав: «Моє прохання, шановні ветерани, до вас — живіть якомога довше серед нас, допомагайте нам будувати вільну, демократичну країну. Таку країну, як хотіли, очевидно, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Володимир Великий та Ярослав Мудрий».

І у «Зверненні з нагоди Дня Перемоги» 9 травня цього року: «Я твердо переконаний — ми повинні пишатися численними світлими прикладами єдності і мужності нашого народу у роки війни. Ця єдність існувала всупереч злу, всупереч насильству, всупереч фронтам і воєнним лініям.

Цю єдність творили мільйони українських імен, тисячі бойових звершень. Від Олександра Довженка до Oлеся Гончара. Від Миколи Ватутіна до Никифора Шолуденка. Від Олександра Са­бурова до Івана Кожедуба. Від Романа Шухевича до Олени Теліги».

На думку президента Ющен­ка, «настав час щиро і по-братньому сказати одне одному — кожен, хто боровся за Україну, заслуговує на довічну шану і подяку. Тому вірю, що праця, яка має врегулювати законодавчий статус усіх, хто в 20, 30, 40 і 50-х роках боровся за Україну та її незалежність, нарешті буде завершена, буде втілена як правда, як історична справедливість».

Насправді «законодавчий статус» таких діячів, як Степан Бандера, Роман Шухевич, Андрій Мельник, Ярослав Стецько, дотепер залишається невизначеним, а заклики президента Ющенка до радянських та упівських ветеранів потиснути одне одному руку не знаходять (і, здається, не знайдуть) розуміння. На запитання, чи готовий до такого рукостискання останній головнокомандувач УПА Василь Кук, він нещодавно відповів: «Ні, не готовий. З такими людьми, як генерал Ґерасімов... який стоїть на відверто антиукраїнських позиціях, не може бути ніякої спільної мови».

Така позиція навряд чи може розцінюватись як дивна за умов сучасної державної політики пам’яті. Для науковців вона також створює доволі специфічні умови. Якщо давати загальну оцінку стану досліджень Другої світової війни в сучасній Україні, то доводиться констатувати, що в них до цього часу дається взнаки відчутний вплив агресивних ретроградів, які ідеологізують і міфологізують цю проблематику, і далі популяризують сумнівні стереотипи сталінсько-брежнєвської історіографії. Понад те, вони стверджують, що лише їм відома правда про війну. Невеличка когорта відносно молодих (і немолодих) дослідників, здатних мислити незаангажовано, де-факто змушена маневрувати між старими і новими підходами.

Це, зрозуміло, не дає змоги з’ясувати багато важливих речей, справжню роль тих чи інших осіб, а з-поміж них Романа Шухе­вича. І не веде до національної консолідації та подолання протистояння всередині українського суспільства. Не посприяв поки що цьому і найсерйозніший, на перший погляд, комеморативний проект Віктора Ющенка — Інститут національної пам’яті, створений у 2006 році.

Поза сумнівом, створення такого інституту — факт позитивний. Свідчення того, що влада не забула своїх «помаранчевих» (часом незграбних і кон’юнктур­них, але все-таки) апеляцій до минулого та обіцянок подолати політику амнезії, що її тихо, але послідовно (особливо щодо радянського минулого) провадив істеблішмент часів президента Леоніда Кучми.

Але прикро, що нова інституція з початку свого існування понизила свій статус, представлена людьми, які навряд чи здатні реально посприяти досягненню консенсусу в українському суспільстві щодо ключових проблем минулого, навряд чи здатні змінити парадигму сучасної «політики історії».

Чому так? Це до певної міри пояснив німецький історик Штефан Трьобст. Він умовно поділив посткомуністичні суспільства Центральної та Східної Європи на чотири групи.

1. Суспільства, в яких переважає думка, що комунізм їм було нав’язано ззовні, у тому числі етнічно (Естонія, Латвія, Литва).

2. Суспільства, в яких немає подібного базового консенсусу, а отже, тривають дискусії щодо інтерпретації соціалістичного минулого (Польща, Угорщина, Україна).

3. Суспільства, де переважає подвійне (з наявністю індиферентного) ставлення до минулого. З одного боку, комунізм сприймається як нав’язаний іззовні, а з іншого — поширена думка, що не все так «погано» в минулому, що все-таки було здійснено певну модернізацію (Румунія, Болгарія, інші Балканські країни).

4. Суспільства, в яких нова еліта не просто вийшла із старої, комуністичної, але перебуває в союзі з нею, тобто наявний континуїтет авторитарних структур, що не відмежувалися від комуністичної практики, з чим погоджуються громадяни і природність чого не ставлять під сумнів (Російська Федерація, Молдова, інші держави СНГ, а також країни, де еліта відверто спирається на комуністичну модель (Білорусь, Молдова).

Україна, на думку Трьобста, «єдина республіка СНГ, де культура пам’яті стала найважливішим полем битви між двома політичними таборами — посткомуністами і націонал-лібералами». До цього слід додати тезу, що її цілком обґрунтовано обстоює Микола Рябчук: офіційна політика пам’яті в Україні така сама подвійна, як і офіційна політика в цілому — внутрішня і зовнішня. А це є наслідком гібридної природи режиму, що виник після серпня 1991 року внаслідок компромісу між ідеологічними супротивниками — націонал-демократами і суверен-комуністами.

Тож не дивно, що сьогодні існує ніби два Романи Шухевичі. Перший — легендарний націоналіст–борець за незалежну Україну, нескорений головнокомандувач УПА (саме так — «Нескорений» — називався присвячений йому романтичний кінофільм), голова генерального секретаріату Української голов­ної визвольної ради (УГВР). «Роман Шухе­вич, — пише, наприклад, — Петро Дужий, — поєднував у собі риси військовика високого рангу і політика, причому його політичні та провід­ницькі якості особливо виділялися і були найголовнішими рисами цієї великої особистости».

Власне, саме на такого Шухе­вича і натякав президент Віктор Ющенко у своєму цьогорічному зверненні
9 травня. Проте в сучас­ній Україні існує й інший Шухе­вич. У цьому дуже легко переконатися, звернувшись до Інтернету, що став справжньою ареною для критики офіційної політики пам’яті й артикулювання альтернативних версій історії України, значення окремих осіб (у тому числі й Романа Шухевича).

Особливо тут виділяється сайт під назвою «Антиоранж». Тут, зокрема, можна знайти статтю «Бандеровские преступники: Роман Шухевич: часть 1», а в ній таке: «О Романе Шухевиче… писали многие оуновские авторы, «труды» которых, без излишней ложной скромности, позволю себе считать скорее художественными панегириками, чем серьезными исследованиями, претендующими хотя бы на элементарную объективность. Пожалуй, наиболее известными из этих «трудов» являются статья Степана Бандеры «Командир — провідник», впервые напечатанная в еженедельнике «Шлях перемоги» за март-апрель 1954 года; работа известного оуновского историка-дезинформатора общественного мнения Петра Мирчука «Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) командир армії безсмертних» (Нью-Йорк—Торонто—Лондон, 1970); «научный труд» последнего командира УПА Ва­силя Кука «Генерал Роман Шухе­вич — головний командир Україн­ської Повстанської Армії (УПА)», появившаяся в Киеве в 1997 г.; а также книга-панегирик известного оуновца Петра Дужого «Ро­ман Шухевич — політик, воїн, громадянин», изданная во Львове в 1998 году. Общим для этих авторов принципом исследования проблемы можно считать безмерное возвеличивание личности Р.Шухевича, уход от серьезной полемики с оппонентами, отсутствие каких-либо попыток исследовать архивные материалы и труды наиболее известных ученых, не принадлежащих к лагерю ОУН».

А ось один з коментарів на форумі (до речі, досить розлогому) цього сайта: «Эти звери не заслуживают, чтобы о них даже вспоминали. А если вспоминать, то только как о фашистских головарезах. Вечный позор и проклятие бандерам и ихнему ющенко».

Справедливо вважається, що заполітизованість, емоційність, моралізаторство не належать до чеснот будь-якого історика. Тому я не коментуватиму цитованих висловлювань, але зверну увагу на абсолютно точно вказану необхідність полеміки з опонентами, всебічного дослідження архівних матеріалів, праць тих авторів, які не належать до «національно свідомих» чи «патріотично» орієнтованих. У 2007 році побачив світло 45 том канадійської серії Літопису УПА, в якому надруковано спогади про Романа Шухевича. Уміщена тут бібліографія праць про нього яскраво підтверджує необхідність подальшого наукового пошуку, створення наукової біографії Шухевича з реалістичним потрактуванням непростих колізій його життя та діяльності, а не чергової патріотичної агітки.

Це диктується і пильною увагою до постаті Шухевича, як і взагалі до повоєнних подій у Західній Україні, з боку російських авторів. Одним з них є Геор­гій Санніков, який у 2002 році видав книжку «Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине». Тут не місце аналізувати все, про що пише колишній працівник радянської спецслужби, у принципі не причетний до ухвалення серйозних рішень. Одначе цінність цього видання, як і завжди в літературі такого роду, у деталях. Санніков констатує: «Ми виграли цю війну в Західній Україні, але не перемогли. Автор переконаний і сьогодні, що виконання волі партії та держави було священним обов’язком кожного чекіста».

Звернімо увагу й на інші нюанси в книзі. Санніков визнає, що ОУН і УПА мали неформальну народну підтримку на західноукраїнських землях: «В очах міс­цевого населення оунівці були героями, борцями за їхню рідну Україну, за її самостійність».

Це важливе визнання, адже довгі роки комуністична пропаганда твердила, що «банди УПА» складалися з «класово-ворожих» чи навіть «кримінальних елементів». Отже, Санніков наближається до визнання того, що кожна з воюючих сторін мала свою правду і свою логіку. Проте — звернімо увагу! — прикладом він вважає останнього головнокомандувача УПА Василя Кука, з яким авторові книги (зрозуміло, після арешту Кука) довелося спілкуватися ще в 1950-х роках, вести «виховні» та інші розмови: «Я поважав цю людину, свого супротивника, за його ідеологічну стійкість, за непокірність долі, за безстрашшя і мужність».

Щоправда, при цьому Георгій Санніков сповідує селективний підхід: симпатизуючи останньому командирові УПА, він таврує попереднього — Романа Шухеви­ча: «Як свідчить історія, його справжнє обличчя затавроване свастикою нацистів, кривавий слід цього «героя», а точніше — ката і підручного гітлерівців, був прокладений не лише в Україні, а й у ряді інших країн».

Прецікавий для професійного чекіста нюанс — «хороший» Кук і «поганий» Шухевич. Ніби ці люди боролися по різні боки барикад. Це спроба розколоти керівників УПА своєрідним «ретроспективним» методом. До речі, у своїй новій книзі «Операция «Рейд», или История одной любви», що вийшла 2007 року в Москві, Санніков знов гудить Шухевича, а свої симпатії висловлює Василеві Галасі, шкодує, що «така людина… волею історії та долі опинилася по інший бік боротьби, не разом із нами». Зрештою, Санніков, як і кожен із нас, має право на симпатії та антипатії, але не повинна страждати правда.

Потреба в науковій біографії Романа Шухевича актуалізується і тією увагою, яку з недавнього часу приділяють феномену ОУН і УПА закордонні дослідники і не лише дослідники. Достатньо вказати на найновіший приклад — гостру полеміку, що виникла довкола вміщеної у травні 2006 року в часописі «Критика» статті німецького історика Вільфрида Їльґе під назвою «Змагання жертв». Їльге, зокрема, висловлює здивування тим, що в Україні в нових підручниках історії Романа Шухе­вича зображено як державного діяча, котрий виступав не лише за українську незалежність, а й за «демократичне, плюралістичне суспільство».

Нарешті, потреба в науковій біографії Романа Шухевича диктується, як уже зазначалося, брутальними політичними провокаціями щодо його особи. Прикладів багато, але наведу той, що стосується Івано-Франківської області. На сайті Партії регіонів на початку травня 2007 року було розміщено матеріал, в якому критикуються дії обласної державної адміністрації за те, що вона звернулася до президента України Віктора Ющенка з проханням присвоїти Роману Шухевичу звання Героя України. Автор матеріалу стверджує, що в біографії Шухевича є занадто багато сторінок, що «ніколи не забудуться народом. Це він, Шухевич, зі своїм «Шуцманшафт батальйоном № 201» увійшов до складу фашистського корпусу СС генерала Баха-Залевського і боровся з партизанами Білорусії. Це він, Шухевич як командувач УПА вчинив різню на Волині 1943 року, де було по-звірячому вбито 120 тисяч поляків. А скільки смертей і горя його «вояки» принесли місцевим жителям на західноукраїнських землях… Бандит завжди залишається бандитом. Його звіряче обличчя добре увиразнює один штрих: у день 5-ї річниці УПА в подарунок Шухевичу, за словами свідків, були піднесені п’ять голів замучених поляків».

Зрозуміло, що автор цитованих рядків пропонує не надавати Шухевичу звання Героя України. Читаючи такого роду твердження, не можна не згадати слів Жана Кокто, який колись із сумною іронією зауважив: «Історія — це правда, що стала брехнею, а міф — це брехня, що стала правдою». Завдання незааганжованих дослідників — деміфологізувати образ Романа Шухевича. І ні в якому разі не створювати нових міфів навколо неоднозначної, але визначної особи Романа Шухевича.