Роги й копита, або Партнер на довірі

Про Олександра Кононова та його сири за останні два роки не написав тільки ледачий. Кількості журналістів, які побували за цей час у Богом забутому селі на Житомирщині під назвою Десятини, сміливо може позаздрити будь-який політик другого ешелону. Втім, Санич значно цікавіший і колоритніший, ніж більшість медійних персонажів.

Ще до війни він невдало потрапив у тріскоподрібнювальний верстат і дивом вижив, розпрощавшись із правою рукою й лівою ногою. Не здався, не спився, став на протез і почав жити заново. Коли почалася війна, опинився в самому центрі подій. Його містечко на Луганщині вирувало й самовизначалося зі своєю позицією. Саничу було простіше. Він точно розумів, на чиєму боці й чого хоче. Буквально з перших днів підсобляв військовим. Тягав на блокпости допомогу, перевозив людей своєю колимагою. Сама його присутність уже надихала. Потім був полон, "липові" розстріли, три місяці впевненості в тому, що життя закінчиться прямо тут, у брудному підвалі Ленінського райвідділу міліції, - і дивом отримана свобода за обмінними списками, які у 2014 р. ще активно працювали. І знову поїздки по блокпостах. Всупереч інстинкту самозбереження та здоровому глузду. Не звернути на нього увагу було неможливо - височенний, із довгим козацьким оселедцем, він хвацько давав раду будь-якій роботі "однією лівою", стоячи на одній правій. Збоку взагалі складалося враження, що йому все дається завиграшки. Його завжди було багато. Багато тексту, багато оптимізму, багато сміху, багато харизми.

Коли Санич, на запрошення свого знайомого, перебрався із Сєверодонецька на Житомирщину - щоб спробувати на порожньому місці створити козину ферму, ні в кого особливих сумнівів не виникало: цей - точно зможе. На голому ентузіазмі й такому ж голому оптимізмі. І допомагати йому, теж із ентузіазмом, почали всі кому не лінь. Стара хатинка, яка обійшлася в 13 тис. грн, напіврозвалений корівник та десяток кіз - чудовий старт для людини з оптимізмом. Головне - вірити, що все вийде так, як задумав.

Через зовсім мало часу Санич уже мотався по Києву, розвозячи замовлення. Сир, бринза, рікота - у великій сумці через плече. Коли хтось із друзів міг - допомагав машиною. Але частіше він весь день їздив містом громадським транспортом, аби продати перші зразки сироваріння. У той період у сумці можна було знайти що завгодно: сир із м'ятою, з грибами, з кмином. Він не боявся експериментувати, намагаючись намацати те, що виходитиме краще і на що знайдеться покупець. Ні рука, ні нога в нього, звісно, на той час не відросли, але це звично не заважало бурхливій активності. Потім на міському ярмарку з'явився намет із написом "Сири Санича", і справа пішла веселіше. Кози докуповувалися, котилися, отара доросла до 200 з лишком голів. Волонтери допомогли перекрити дах ферми, купити дещо з обладнання. Грант від Міжнародної організації з міграції теж виявився до речі. Та й просто небайдужі люди, бачачи, як Санич на коліні піднімає господарство, допомагали чим могли - хто холодильником, хто комп'ютером, хто вакууматором. Санич почав замислюватися про зелений туризм, про реабілітацію тваринами, про можливість оживити забите село, в якому живе менше десятка сімей. Благо, будиночки - не дорожчі тисячі доларів, можна їхати, було б навіщо. Мабуть, через ще кілька років так би воно все й сталося, але…

…Два тижні тому Санич розгублено намагався пояснити трохи отетерілим від того, що відбувається, волонтерам, чому "Сирів Санича" більше немає, а в нього самого не залишилося нічого, крім протезів, інвалідного візка, боргу на
150 тис. грн за останню покупку кіз і кредиту на 100 тис. грн, тіло якого треба починати виплачувати вже через три тижні.

Про те, що в Санича є партнер по бізнесу, багато хто чув. Дехто навіть бачив. Це на його запрошення Сашко свого часу приїхав у Десятини. Віталік був місцевим і ще до війни встиг обзавестися невеликим аграрним господарством. Побудувати поруч ще й молочне виробництво було логічно й розумно. Нелогічним і нерозумним виявилося інше: за два з гаком роки Санич не здогадався підписати зі своїм партнером жодного паперу. Взагалі, жодного. Просто жив, просто працював, абсолютно не замислюючись над тим, чим це може для нього обернутися.

Від зими 2013 р., коли люди вперше за довгі роки навчилися відчувати одне одного й безпомилково визначати маркер "свій-чужий", минуло довгих чотири роки. Межа між "своїми" і "чужими" встигла розмитися й потьмяніти. "Свої" йшли у владу і ставали її частиною, заробляли політичні та фінансові капітали, робили великі й дрібні пакості, відходили від справ, розчаровувалися, виїжджали з країни, вихваляли нових кумирів і взагалі поводилися досить різноманітно. Не всі, звісно, навіть не критична маса. Саме тому в багатьох продовжувала жити впевненість: "свій" - це абсолютна гарантія того, що можна ні про що не думати й просто вірити на слово. Поняття "свій" визначалося для кожного по-своєму. Патріот, ветеран, волонтер, боєць, медик, громадський діяч. Не так важливо. Важливо, що кожне з цих понять, зведене в ранг абсолютної довіри, геть чисто вирубувало критичне мислення. Ми, практично, розучилися розрізняти за статусом людини її особистість. І це помилка не тільки Санича. Цим грішать майже всі. Просто ставки у всіх різні.

Маркерів "свій" для тепер уже колишнього партнера в Санича виявилося одразу кілька. Фермер. Волонтер. Свій же. Звісно, свій.

…"Свій" Віталік чесно дивився в очі компанії волонтерів, що несподівано нагрянула поцікавитися, що тут, власне, відбувається.

- А хто вам сказав, що він мій партнер? Він найманий працівник. Я його взагалі з жалості покликав.

- Як хто сказав? Ти ж рік тому мені особисто говорив, що ви - партнери.

- Ну так. Говорив. Ну мені ж на розкручування бізнесу гроші потрібні були? А він - чудовий медійний персонаж. На мене б не дали. На нього давали охоче.

- Почекай, ти хочеш сказати, що ти нам усім брехав?

- Ну, виходить що так…

Питання, що "медійний персонаж" і сам до останніх днів не був у курсі того, що він тут, по суті, ніхто, якось навіть і не порушувалося.

- Виходить, він у тебе найманий працівник?

- Ну так.

- А зарплата в нього яка?

- Та яка зарплата? Він із самого початку казав, що готовий роками хрін без солі жерти, тільки б бізнес підняти. У нього ж пенсія є й переселенські. Що йому ще треба?

Тут і сперечатися якось ніяково. Якщо людина готова працювати без зарплати, то навіщо їй щось платити? Ідеальний працівник. Гроші приносить, зарплати не вимагає, журналісти валом валять подивитися й написати. Мрія, а не діловий партнер… Навіть документи оформити не вимагає. З таким можна роками жити душа в душу й молитися, щоб його ентузіазм не згас. Мало того, у процесі з'ясувалося, що ідеальний найманий працівник без договору і зарплати був настільки відданий своєму роботодавцеві, що взяв кредит на 100 тис. грн на розвиток виробництва й навіть не став сам стежити за використанням грошей. Просто віддав своєму "хазяїнові" картку й пішов далі сир варити.

Кредитні гроші, до речі, розчинилися рівно за місяць. 20 тис. пішло на купівлю сироварки, ще 50, коли вірити Віталікові, - у рахунок якогось давнього боргу, а решта "розлетілися".

Мабуть, ідилічне партнерство тривало б ще не один рік, якби Санич одного разу не поцікавився, а скільки, власне, вони заробили й куди пішли гроші. Тут і виявилося, що ферма, згідно з паперами, належить Віталікові, а в Санича з особистого майна - тільки те, з чим він прийшов, та борги. Навіть будинок, який за цей час із руїни з дірявою грубкою перетворився на цілком стерпне житло, і той належить Віталікові. До речі, коли конфлікт зайшов у невирішувану фазу, Віталік пішов зовсім простим і невитратним шляхом - відрубав будинок від електрики. Померти від холоду там, звісно, нереально. Але залишитися на далекому хуторі без зв'язку із зовнішнім світом - те ще задоволення. Раптом що - по допомогу доведеться посилати поштового голуба. Ну або спробувати навчити поштової справи кіз.

Втім, коли мова зайшла про необхідність "цивілізованого розлучення", під тиском усе тих-таки волонтерів, Віталік не став виштовхувати свого колишнього чи то працівника, чи то партнера за двері в самій спідній. Він вчинив "шляхетно", запропонувавши забрати з собою 30-
40 голів худоби. Ну й борги, звичайно. Це - справа свята.

Дуже хочеться написати, як Санич, підперезавшись мотузкою й закинувши на плече підпряжний протез, вирушає пішки куди очі бачать, женучи перед собою отару кіз. Як цокотять копита по мокрому камінні. Як вони йдуть путівцем, що з'єднує село Десятини з великим світом, крізь березовий ліс, із якого облітає листя, під дрібним осіннім дощем і зникають у тумані невідомості. Титри. Сльози. Темрява.

Насправді ж Санич подумав, що забирати частину отари на зиму без кормів, без даху над головою і в очікуванні окоту означає занапастити тварин усіх до єдиної. І відмовився від "щедрої" пропозиції. Точніше, першим поривом було виїхати з козами в будь-яке місце, де готові прийняти. Але готовими прийняти виявилися тільки дивні на вигляд персонажі з-під Прилук, які дуже змахували на прибульців із 1990-х років, що провалилися в сьогодення крізь часову діру, навіть не встигнувши змінити характерного прикиду й не менш характерного виразу облич. Роздивившись раптових благодійників ближче, Санич різко передумав замовляти фуру для перевезення худоби…

А більше варіантів не знайшлося. Тож кіз довелося залишити "щедрому" Віталікові. Самому, зрештою, завжди знайдеться де перезимувати. А тварин жаль. Це тільки в казках кози можуть узимку гризти кору з дерев, а навесні водити хороводи на галявинах у мальовничих віночках між ріжками. У реальності без теплої ферми та заготовленого корму їх тільки на м'ясо пустити можна. Втім, з дійних кіз м'яса - самі сльози. Навіть частини кредиту не покриє.

- Слухай, Віталіку, а тобі не здається, що борги треба було б теж поділити справедливо? І взагалі, сісти й нормально порахувати - хто скільки вклав, на що витратили, що залишилося. Ми ж тут начебто всі нормальні люди?

Нормальні люди, до речі, з останніх сил стримувалися, аби не забути, що вони - нормальні. Бо хотілося боляче бити обох. Одного - тому, що в 50 років не можна бути таким наївним, а другого - за тверду впевненість, що йому все зійде з рук.

- Та що він, взагалі, міг принести? Голова балакуча. Пенсію свою?

Після цих слів бити його хотілося сильніше… І за зневагу, що прорізалася в голосі, до людини, котра готова бути "жерти хрін без солі", тільки б ферма розвивалася. І за нерозуміння того, що можна вкладати в бізнес мільйони, але без грамотної реклами не продати нічого й нікому. Втім, після спроби подивитися на фінансові розрахунки ставити питання грамотної рекламної кампанії вже було зрідні лекції з квантової механіки в першому класі.

- Ось, дивіться, це те, що я вклав.

Першим пунктом значився продаж земельної ділянки. Другим - продаж породистого коня.

- Слухай, але ж ти коня купив з тих грошей, які виручив за земельну ділянку.

- Ну?

- А потім продав його, коли він виявився непотрібним.

- Ну?

- То це ті самі гроші.

- Так?

Так. При цьому Віталік абсолютно щирий у своїх фінансових звітах, які не тягнуть навіть на твір у сьомому класі на тему "як я провів літо". Йому й на гадку не спадає вести якусь звітність, заповнювати папери. Бодай для себе. Як не спадає на гадку підписати хоч один договір хоча б з одним працівником. Просто тому, що він продовжує жити, як звик, - за правилами сільського господарства на окремо взятому городі, навіть не намагаючись прорахувати щось хоч на крок уперед. Принесли гроші - добре, поклав у гаманець. Треба гроші взяти - дістав із гаманця. І неважливо - на купівлю корму козам, на нову сукню доньці чи на ремонт своєї машини. Адже гаманець один. І начебто не порожніє. Тож усе нормально. А тонкощі ведення бізнесу - це надто складно . Ну їх. Туди ж, куди й звіти. А кому не подобається, як у мене тут усе влаштоване, то нікого ж не тримаю. Бізнес у нас сімейний. А ти людина стороння. Радій, що тебе з твоєї еЛеНеРії привезли й допомагають. Правда, чим допомагають - так ніхто й не зрозумів.

Чи буде користь від того, що сталося, тепер уже одноосібному хазяїнові ферми? Важко сказати. З одного боку - борги зіпхнув, господарство залишив. Начебто в плюсі. З іншого - як і в кожній справі, треба не тільки прагнути заробітку. Треба любити те, що робиш, і вміти мріяти. Санич умів. Разом із ним із села зникли мрії про те, як оживити цей куточок, дуже захотівши. Мрії про нові сім'ї, в яких ростимуть діти. Мрії про зелений туризм, для якого тут є все - від блакитних озер до мальовничих гранітних кар'єрів. Мрії про маленький реабілітаційний центр, де можна буде гладити за вушком ягня, годувати яблуками ослика й лікувати втомлені душі…

….У Десятинах осінь. В окремому загончику сумує улюбленець Санича, віслючок на ймення Хунта. Біля спорожнілого будинку доцвітають останні осінні квіти. Навесні тут уже нікому буде садити клумбу. Різьблена табличка "Сири Санича" захована від дощу під дах. Мало що, раптом знадобиться колись в іншому місці? Зрештою, чи не все одно, де починати все спочатку? Рука є. Нога є. Неоціненний досвід бізнесу "по дружбі" теж є. Решта додасться.