РОДИНА В ПАРАЛЕЛЬНИХ КОЛАХ

Про нашу Ярославну — королеву Франції — я згадала під час розмови з відомим французьким психологом, автором безлічі книжок, професором Жаком Пужолем (він проводив у Києві семінари з питань сім’ї та шлюбу). Скільки води спливло відтоді, як Ярославна брала шлюб! За цей час стосунки між чоловіком і жінкою, та й самі уявлення про шлюб у світі неабияк змінилися. Що ж їм властиве?

— Шлюб — досить універсальне поняття, хоча, безперечно, соціальні та економічні умови вносять свої корективи.

У перші місяці сімейного життя він і вона завжди вірять, що справді знайшли одне одного. Послуговуючись мовою психологів, наявна «ілюзія кохання». У них повне злиття, таке відчуття, неначе вони знову в лоні матері. Поясню, чому.

Що відчуває дитина в материнському лоні? Там є, по-перше, пуповина, яка пов’язує її з матір’ю, тобто зі світом іншої людини. І жодних проблем, жодних конфліктів — тебе прийнято беззастережно. По-друге, плацента — вона забезпечує постійне харчування. Потім, води, рідина — у цьому середовищі дитина почувається цілком безпечно, практично не відчуває власної ваги. (До речі, відчуття ваги після народження завдає дитині сильної психічної травми. Так само, як і холод кімнатної температури.) І четверте — дитина смокче свій пальчик, мацає себе й насолоджується свободою рухів — будь-якої хвилини (а її після народження сповиють, обмежать рухи, годуватимуть по годинах — знову травми). Отже, у лоні матері дитина прийнята, люба, захищена й насолоджується — без заборон, конфліктів, обмежень. Після народження вона все це втрачає, але підсвідомо протягом усього подальшого життя шукатиме. У глибині її свідомості живе ідея ідеальної абсолютної любові. І щоразу, закохуючись, людина вірить, що знайшла її, що знову здобула той стан, у якому вже була колись в утробі матері. Але, як і там, він, на жаль, також триває не довше дев’яти місяців.

— І на цей час припадає перший критичний період у житті подружжя...

— Цілком правильно. Питання в тому, як пережити цю кризу, чи зможе подружжя перетворити це, «невротичне», за визначенням психологів, кохання на кохання реальне. Потрібно зрозуміти, що інший — це не мама. І це — не він (вона) сам (сама). Це — інший.

Люди ніколи не закохуються без неврозів. Але вони необхідні, позаяк дозволяють зроститися одне з одним. Та після першої фази абсолютної спрямованості одне на одного і цілковитої байдужості до навколишнього світу подружжя мусить зрозуміти, що кожне з них відрізняється від іншого, будує свої стосунки на основі не схожості, а відмінностей, мусить жити не за принципом: «Наскільки ти схожий на мене? Як я можу підкорити тебе собі?», а «Наскільки ти відрізняєшся від мене? Як я можу тебе зрозуміти та прийняти?».

Другий критичний період у житті родини — народження дитини. У Франції люди одружуються приблизно в 25-річному віці, і через три роки в сім’ї з’являється дитина. Якщо подружжя не навчилося будувати свої стосунки саме на основі відмінностей, третя особа, розділяючи його, стає джерелом конфліктів, бо чоловік і дружина постійно сперечатимуться щодо виховання немовляти. Хочу зокрема наголосити, що коли психічний, культурний, освітній рівні чоловіка та дружини дуже відрізняються, вони ніколи не зустрінуться внутрішньо — і такий шлюб приречений.

А рецепт подолання кризи для подружжя одного рівня досить простий, передусім — навчитися приймати себе таким, як є, бути впевненим у собі, тоді ти навчишся приймати іншого з усіма його вадами. Саме в шлюбі проявляються старі рани, психічні травми дитинства. Якщо кризу подолано, кохання стає більш зрілим, воно наче конструює обох. Це актуально саме сьогодні, коли жінка має однакові з чоловіком права. Раніше чоловік цілком пригнічував жінку. Графічно ці стосунки можна зобразити так: (велике коло — чоловік, маленьке — жінка). Чоловік давав жінці ім’я, репутацію. Так було у Франції споконвіку і тривало приблизно до Першої світової війни. Боротьба жінок за свої права привела до розвитку стосунків іншого плану: . Кожен ніби трішечки віддавав частину себе в подружжя, але при цьому залишався значною мірою незалежним. Так було приблизно до 1985 року. А нині дедалі більше говорять про подружжя як про двоє паралельних кіл: , а саме поняття «подружжя» — це простір, що міститься посередині між ними. Тобто, подружжя вже не існує за принципом доповнення одне одного, двоє йдуть у подружжя, при цьому повертаючись до себе, взаємно збагачуючи одне одного. Мій чоловік (моя дружина) — це не та частина, якої бракувало мені, а я додав її до себе, — це цілий космос, із яким я взаємодію і який мене збагачує. Простір між двома всесвітами потрібно вміло конструювати.

— А що в цьому просторі?

— Оце кожне подружжя вирішує для себе самостійно. У цьому й полягає шлюб. За такої конструкції родини людина ні від чого в собі не відмовляється, як раніше, коли кожен віддавав часточку себе.

— Чому виникла конструкція ?

— Мабуть, це пов’язано із розвитком епохи індивідуалізму, коли дедалі більше враховуються інтереси кожної окремої особистості, а не тільки суспільства загалом. Звісно, це я про цивілізовані західні країни. Для африканських племен така конструкція не працює.

— Проте й у Франції так живуть, мабуть, не всі сім’ї?

— Ні, в середньому, вони живуть саме так. Більше того, ця конструкція поширюється на всі сфери людських взаємин: роботу, релігію, родину. «Ти — повинен» перетворилося на «Ти маєш право». Нині стосунки будуються на правах, а не на обов’язках. Я беру шлюб тому, що маю право на щастя, на задоволення, на самореалізацію, на кар’єру. На зміну обов’язкам — дітей щодо батьків, матері щодо дітей, батька щодо родини — сьогодні прийшла відповідальність. Сьогодні людина не під примусом, а під відповідальністю. Я відповідаю за те, щоб моя сім’я жила нормально. Але ніхто не може мене до цього примусити, крім мене самого.

— Тобто, сьогодні людина стала свідомішою?

— Ну, я сподіваюся. Принаймні подружжя сьогодні, поза сумнівом, щасливіше, ніж 50 років тому. Потенційно воно багатше. Але й крихкіше. Коли кола частково накладалися, важче було розділитися. Сьогодні подружжя більш гнучке, рухливіше у своїй структурі, й це створює нові проблеми. І передусім для чоловіків. Це проблеми психологічного порядку, джерела яких слід шукати в історично сформованих відмінностях у ставленні суспільства до чоловіка й жінки. У чоловіків завжди була тенденція вважати жінку своєю власністю. Сьогодні вона стає співробітницею. Але багато чоловіків досі мислять старими категоріями, ось чому з десяти розлучень у Франції в семи випадках ініціатором є жінка.

— Тобто саме чоловіки сьогодні мусять більше працювати над собою?

— Так. І саме чоловіки сьогодні найбільш вразливі.

— Сьогодні жінки освічені, роблять кар’єру нарівні з чоловіками. Але є діти, дім. Як розв’язувати ці проблеми? Традиційні ролі чоловіка та дружини нібито знівельовано...

— Потрібно розрізняти соціальну функцію і психологічну роль. Колись ці дві функції були злиті. Приміром, психологічна роль жінки — годувальниця. Саме вона виношує дитину, вигодовує її грудьми.

— Цю роль жінці доводиться відігравати й щодо всіх близьких їй людей?

— Авжеж, це ширше, ніж просто стосунки матері й дитини. Звідси соціальна функція: оскільки жінка відіграє психологічну роль годувальниці, потрібно, щоб вона також робила соціально значущі речі — працювала на кухні, виховувала дитину, вела господарство. А сьогодні ці поняття розділилися: так, справді, дитину потрібно годувати, в оселі потрібно прибирати, але це вже не пов’язано з психологічною роллю, а залишилося тільки як соціальна функція. Точнісінько так само нагодувати дитину, покласти її спати, кинути білизну в пральну машину, з’їздити за покупками та зварити суп може батько. Чоловік повинен навчитися брати участь у домашніх справах. Нас довго привчали, що є суворі, сильні чоловіки і є ніжні, тендітні жінки. Насправді це не так, оскільки психологія стверджує (і це правда), що психологічно ніхто не є чоловіком чи жінкою цілком. Є жінки, котрим більше до вподоби керувати, стріляти, підніматися на нескорені вершини, і є чоловіки, які плачуть над книжками та в кінозалах, яким краще сидіти біля каміна або пекти торти. Рівновага виникає лише тоді, коли людина правильно приймає співіснування в собі чоловічої та жіночої сутностей і не намагається ламати себе, позаяк їх відсоткове співвідношення в кожній людині різне.

— Чи означає це, що чоловік, у котрому більше жіночого начала, повинен шукати собі партнерку, в якої більше начала чоловічого?

— Саме про це й мова.

— Чи не перешкоджають реалізації соціальної рівності фізіологічні відмінності між чоловіком і жінкою?

— Рівність не означає схожості, тут немає підміни фізіологічних ролей. Проте людина завжди прагне позбутися чогось такого в іншому, що проявляє конфлікти в ній самій. Вона часто визнає за краще не пристосовуватися, а видаляти те, що викликає в неї конфлікт.

— Але ж це неконструктивна позиція!

— Е, ні. Коли доходить до розлучення — це конструктивно? Проте якщо ти не можеш прийняти стиль життя іншого, настільки ж неконструктивно залишатися разом, аби руйнувати одне одного. Потрібно вибирати те, що тебе найменше руйнує. І коли люди приходять до розлучення, це означає, що подружжя й не було.

— У які ще періоди криза може спіткати подружжя?

— Третя критична точка припадає на 40—45 років, коли діти залишають дім. З’являється порожнеча — чоловік і дружина знову залишаються вдвох, але їхні стосунки вже не можуть будуватися так, як на початку родинного життя. Якщо їхні стосунки трималися лише на спільній турботі про дітей чи якщо один займався тільки кар’єрою, а інший — тільки вихованням дітей, якщо немає щирої міцної дружби, побудованої на спільних інтересах, то в них не залишається нічого спільного, і шлюб закінчується.

Останній критичний період — у 55—60 років, у момент виходу на пенсію. Постає питання: чи згоден(згодна) я старіти разом з тобою? Чи нагромадили ми для цього досить вагомий життєвий капітал? Поки людина багато працювала і проводила поза сім’єю багато часу, вона могла заплющувати очі на те, що її не влаштовувало вдома. Або поставимо питання інакше: чи кохає мене чоловік (дружина) настільки, щоб, бачачи, як я старію, кохати мене й далі? Чи він (вона) зробить мою старість ще нестерпнішою?

— Ви як психолог згодні з досить поширеною думкою, що життя з молодшим партнером нібито омолоджує, продовжує роки?

— (Сміється.) Це — тиранія.

— З чийого боку?

— З боку старшого. Йому доводиться бути відповідним.

— І це не впливає на нього позитивно?

— Принцип залишається той самий: чи зможе він прийняти свої недоліки. Якщо так, то зможе конструювати свої стосунки з молодшим. Як правило, коли не врегульовано проблеми в першому шлюбі, вони завжди постануть і в другому. Розвиток шлюбу відбувається через подолання подружніх конфліктів. Після кожної успішно пройденої критичної точки шлюб стає міцнішим. Але ніколи шлюб не складеться успішно, якщо кожен у подружжі не працюватиме над собою.

— Чи може шлюб триматися тільки на успішних сексуальних стосунках?

— Якщо ми говоримо про пристрасть, то можемо розраховувати на термін до одного року: психологи називають це явище «патологічним коханням». А в тривалих подружніх стосунках сексуальний бік, навпаки, є своєрідним індикатором: якщо в цьому плані все нормально, отже, нормально й в іншому. Коли щось неправильно розвивається у стосунках пари, то це відразу ж позначається на сексуальності. Якщо не досить повноцінно будується спілкування, якщо немає конструкції дружби, немає комплексності стосунків, то сексуальні контакти перетворюються на механічний акт. І тоді вони даватимуть лише 5—10% того, що могли б. Хоча сьогодні сексуальність важливіша, ніж колись.

— Чому?

— Бо колись, особливо в минулі століття, вважалося хорошим тоном, аби жінка була більшою мірою об’єктом бажання, ніж стороною, яка бажає. А позаяк нині партнери рівні, у шлюбі обоє мають право насолоджуватися сексом, який також є одним із засобів творення, конструювання кожного з партнерів. Проте якщо насолоду від сексу має тільки одне з подружжя, а друге страждає від цього, то хтось творить себе, а хтось руйнує. В результаті такої нерівності щодо будь-кого із партнерів сьогодні шлюб розпадається. Якщо ж чоловік і дружина шанують одне одного, якщо їм удається бути спокусливими одне для одного, розуміти, що другий не автомат, щодня завойовувати одне одного, — тоді все гаразд.