«РОДИЧКА» МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО

Знаю людей, якi мають не таку вже й щасливу, як на стороннiй погляд, долю. Але в щоденнiй молитвi кажуть вони: «Дякую тобi, Господи: ти даєш менi найкраще з того, що я мiг би мати...» Може, це i є життєва мудрiсть?

Моя розповiдь — про звичайну-незвичайну жiнку. Її можна було бачити серед аматорiв-спiвакiв хору «Гомiн» у часи, коли виступи його вважалися чи не «крамолою» (вперше-бо в Києвi саме цей колектив виконав «Ще не вмерла України i слава, i воля...») В пору мiтингiв i демонстрацiй вона, як i чимало iнших, також була пiдхоплена вихором наївної вiри у швидкi змiни на краще. Серед її друзiв-приятелiв — не тiльки «кровнi українцi», а й грузини, росiяни, євреї, литовцi, поляки, азербайджанцi. Безстрашна й беззахисна, легковiрна i тверда — вона рiзна. Знайомтеся — директор Київського лiтературно-меморiального музею Максима Рильського Нiла ПІДПАЛА.

Темноока, чорноволоса, як циганка, непосидюча, запальна, вона, виростаючи у своїй «зеленокудрiй Сквирi», звiсно, сном-духом не вiдала, яка доля чекала на неї у великому мiстi. В дитинствi була хлопчакувата: «мала бандитка»— так нiжно картала її мама, вже й не знаючи, якої витiвки чекати вiд дочки. Так, матерi своїй вона дорого далася. Вона — з тих дiтей, батьки яких, може, й не здогадуючись, що зачали нове життя, пiшли на фронт. І вже нiколи не довiдалися, хто прийшов на свiт пiсля них...

Ім’я — незвичне для провiнцiї: Нiла. Знаки долi? Може, i в тому також, що, вперше у життi потрапивши в музей — повезла вчителька до Бiлої Церкви у краєзнавчий, — вражена була неймовiрно. В школi любила уроки математики i лiтератури. Особливо ж — писати твори, чого iншi терпiти не могли: не вистачало фантазiї. Чого-чого, а вигадки їй нiколи не бракувало. Як i темпераменту. Вже пiзнiше, значно пiзнiше, один чоловiк, про якого ще йтиметься, напише, даруючи їй книгу: «Будьте й надалi такою ж самовiдданою, енергiйною, iнiцiативною, вигадливою, наполегливою, вимогливою, принциповою, турботливою, небайдужою, працьовитою, щирою». Тодi, у свої шiстнадцять-сiмнадцять, коли б могла зазирнути наперед, вона, звiсно, тiльки розсмiялася б на такi поважнi слова. Була легка, як вiтер, i «зеленокудра Сквира» налаштовувала на iнший лад: простiр, свобода-воля, перша закоханiсть i — цiла вiчнiсть попереду.

* * *

Василь Цимбалюк, вiдомий учитель, також родом зi Сквири. Вiн i порадив вступати на фiлологiчний факультет Київського унiверситету. Нiла ж планувала на журналiстику. «На фiлфацi хоч мову добре вивчиш»,— порадив старший товариш, тодi вже студент. Досi вдячна йому.

З першої спроби Київ не дався. Залишилася у Сквирi, пiшла продавцем — iз потаємною думкою: мовляв, нарештi цукерок наїмся досхочу. Було не до цукерок. Торгiвля, з’ясувалося, — не її стихiя. Та ще й — смiшно сказати — пiсля роботи розносила по хатах здачу всiм, хто залишав її, пару-десять копiйок, на прилавку. Пiсля другої спроби таки переступила порiг знаменитого «жовтого корпусу» на Шевченковому бульварi. То був час «вiдлиги», i студентська молодь поринула у вир свободи, хоч i позiрної. Тодi Нiла вперше почула iмена з «розстрiляного вiдродження». Плужник, Свiдзинський, «самвидав», шiстдесятники, молода Лiна Костенко — було вiд чого захмелiти допитливому розуму i вiдкритому серцю. До слова: згадуючи свої фiлологiчнi часи — вже «застiйної» пори, коли нас буквально заганяли на нуднющi, бездушнi, заофiцiйщенi вечори, — менi важко повiрити, що студенти самi, без жодного примусу якихось кураторiв, рвалися зорганiзовувати лiтературний вечiр чи поїздку будь-куди.

«А якi однокурсники в мене знаменитi, — пишається Нiла Пiдпала, — Емма Бабчук, Людмила Зiнчук, Іван Іллєнко, Леонiд Череватенко, Михайло Наєнко, Анатолiй Погрiбний, Дiна Сливiнська... Оточення, дух часу, друзi, незабутнi нашi викладачi зробили з мене українку. Особливi спогади — про Петра Тодосiйовича Бойка, який викладав у нас виразне читання. Шляхетний, з чiткими рисами обличчя, з прекрасним голосом, вiн був для мене уособленням усього найкращого, що є в нашiй нацiї. Як майже всi провiнцiали, я так чи iнак почувалася закомплексованою, приїхавши до столицi. Надто це стосувалося рiдної мови, яку, виявилося, знала досить поганенько. І це страшенно гостро вiдчула, познайомившись iз Володею Пiдпалим».

* * *

Власне, познайомилася з ним, коли була (вже вдруге) абiтурiєнткою. Жила в гуртожитку. Зайшла до дiвчат-сусiдок позичити голку. А там якраз — компанiя хлопцiв, студентiв-старшокурсникiв. Зайшла — та й вийшла. А один iз тих хлопцiв — русявий, iз блакитними очима — сказав, як дверi за Нiлою зачинилися: «Оце буде моя жiнка». Зухвалий, самовпевнений? Тим бiльше — невiдомо було, чи вступить та чорнявка до унiверситету.

Студенткою Нiла стала. «Гранiт науки» гризла сумлiнно, «крутити романи» не поспiшала. Хоча нiде правди дiти — видною була, яскравою: темна коса, гострий виразний погляд. Хтось навiть охрестив її «Софi Лорен» — за жiночi принади. Голосиста, смiхотлива. Та й Володя Пiдпалий — не з останнiх: поет, розумник, добра душа — багатьом дiвчатам запав у серце. Але — не Нiлi. Одне вiдчувала: вiн весь час тримає її в полi зору. Хоч би куди пiшла — а все наче випадково з Пiдпалим зустрiнеться. І чого б то? Довго, таки довго топтав до неї стежку. Призвичаював до себе? Вивчав? Одного разу навiть у ресторан запросив, то Нiла мало не всiх однокурсниць перепитала: йти чи не йти? Це ж тiльки дiвчата «легкої поведiнки» в ресторани ходять! Але Володя серйозно до неї ставився: навiть на «Ви» звертався. А що так гарно, так чисто розмовляв українською, то їй поруч аж... незручно, нiяково було. «Будь ласка, двi склянки соку», — це ж треба так, коли всi просто кажуть: «стакан». Справдi, бувало, дивно почувалася поруч із ним — от же «нацiоналiст»! Але Володя — такий природний у своєму поводженнi, звертаннi, мовi, що не складалося враження, нiби вiн кидається на «амбразуру», розмовляючи рiдною мовою. І, врештi, й Нiла-першокурсниця вiдчула смак до соковитої, невимученої мови, забувши навiки про свiй сквирський калiчний «суржик». Мало того, сама стала «нацiоналiсткою». Пригадує, одного разу, ще в «застiйнi» часи, коли за всiм шикувалися черги, стояла за чимось. А продавщиця надто вже часто пропускала тих, хто зумiв протиснутися без черги. І тут голосиста Пiдпала не витримала, запротестувала. А здоровезний вiдставник їй: «Что ты здесь на своем мужицком языке разошлась?» О, тут уже йому було непереливки. І черга пiдтримала Нiлу (по-росiйськи, мiж iншим): «А вы чье сало едите, кто вас кормит?» Звiсно, сало — аргумент «залiзний».

* * *

Одного разу пiшки вдвох iшли з унiверситету — аж до Ломоносова (вулиця, на якiй гуртожитки унiверситетськi). Чого тiльки не переговорили за дорогу! Все життя своє розповіла йому, а Володя — Нiлi. Якщо ви думаєте, що відтоді й почався у них бурхливий роман, то — нiчого такого. І чого той Пiдпалий так «тягнув»? Наче ж i не з боязких, навпаки. Аж поки одного разу, про те про се поговоривши, раптом запитав її: «Ти що сьогоднi ввечерi робитимеш?» З усiєю простодушнiстю i щирiстю вiдповiла: «О шостiй — зустрiчаюся з Іваном, о сьомiй — з Жорою, о восьмiй — з Петром...» Не встигла викласти напружений графiк, як Володя перебив: «Буду в тебе о десятiй — скажи всiм своїм хлопцям, щоб бiльше не приходили. Хай знають — у тебе є наречений». Коли розгублено зиркнула на Пiдпалого, той виразно, як нiколи, промовив: «Я — твiй наречений».— «Диви, який самовпевнений», — подумала вона тодi. Та поки дiйшла до гуртожицької кiмнати, закохалася в нього. Навiки.

Молодiсть. Романтика. Улюблена яблунька у старому саду бiля гуртожиткiв. «Володя коси мої любив — гарне було волосся, як i все в молодостi...»

Характер мала норовистий, конозистий — а з Володею раптом слухняна ставала, податлива. «Вiн мене лiпив: свiтогляд, поведiнку, мову. Смак розвивав, спостережливiсть. І так умiв ненав’язливо це робити, що зовсiм не викликав спротиву. Всi дивувалися: як це непокiрна Нiлка раптом iншою ставала на очах. Хоч iнколи вдача таки проривалася. Тодi Володя незлостиво казав: «Злидень — але з перцем». Я не ображалася. Володя був вроджений iнтелiгент, хоч зi звичайної селянської родини на Полтавщинi. Вихований, тактовний. Його й студенти-кияни любили i поважали, а вiдомо ж: у столичних — упередження до «селюкiв».

Володя скрiзь умiв — ненав’язливо, не вип’ячуючи власного «я», бути своїм. Як привезла Нiла у Сквиру знайомити з рідними, казус стався: мати вiдмовляла Володю брати доньку замiж. І молода ще, мовляв, учитися треба, i нiчогiсiнько не вмiє, i ледача, i така й сяка... А бабусi жених дуже сподобався, бо гарно спiвав, чистою мовою розмовляв i — у вишиванцi. Врештi-решт таки побралися незабаром. І теща згодом полюбила свого зятя — ось уже двадцять вiсiм рокiв немає його на сiм свiтi, а вона все за ним сумує...

* * *

Трохи наперед я забiгла. А було ж у молодих прекрасне щасливе життя. «Як отримали квартирку нашу — голо, порожньо у нiй, тiльки в кожному кутку Володя по пляшчинi коньяку поставив. Але друзiв назбиралося — яблуку нiде впасти». Гостi не переводилися — затишно було у Пiдпалих. І знову — читали вiршi, сперечалися про лiтературу й полiтику, до всього було дiло. Життя — щаслива круговерть: Володя працював у видавництвi редактором (до слова: кращi поетичнi видання «Радянського письменника» кiнця 60-х — початку 70-х ним редагованi), сам активно друкувався. Невiдомо, коли й де вiршi писалися: сiм’я поповнилася двома нащадками: донькою Олечкою та сином Андрiйком. Але в дружнiй родинi все наче само собою робиться. І Нiла виявилася чудовою господинею, та й Володя не цурався жодної «жiночої» роботи. Скажу по секрету: на початку сiмейного життя навiть смажити картоплю вчив дружину. А на своє сорокарiччя Пiдпала наготувала власноруч сорок страв — i треба ж такий клопiт на власну голову придумати! Але ж смачнюще все було, оригiнальнi наїдки — досi пам’ятаю.

Звiсно, тепер, по стiлькох роках, здається: була суцiльна гармонiя. Вслухаймося-вчитаймося в рядки Володимира Пiдпалого, присвяченi дружинi:

Чого я ночi нашої боюсь,

Чого сказать

«люблю тебе» боюся?

Люблю за те,

що не така, як iншi,

І не люблю за те,

що не така, як iншi.

Така вона, Нiла, була — вся
з парадоксiв. «Моя печале, радосте моя... Моя утрато, спокою неспокiй...» — писав Володя.

Труднощi? Чимало було, рiзних. Поки сил, запалу, натхнення — працювати б на користь людям. Та почастiшали у Пiдпалого прикрощi на роботi: «вiдлига» згорталася, i що це означало для тих, хто повiрив у «соцiалiзм iз людським обличчям», тепер особливо ясно бачиться. Працювали обоє. Моя героїня набувала редакторського досвiду у рiзних видавництвах Києва (ось де знадобилося знання мови ), хоч мрiяла, правду сказати, про працю в музеї. Зокрема Лесi Українки. Та не склалося. І, як пророцтво, уже чи не в останнiй передсмертнiй розмовi (а хворiв Володя Пiдпалий два роки на невилiковну недугу) вирік своїй Нiлi: працюватимеш у музеї Максима Рильського. Сон такий йому приснився.

І залишилась вона у тридцять один рiк молодою вдовою з двома малими дiтьми. Безпросвiтна пiтьма обступила довкруж i ввiйшла у самiсiньке серце.

* * *

Перший робочий день у музеї Максима Рильського випав якраз на день народження поета, 19 березня. Був 1974 рiк. Мало-помалу почало розвиднюватися на серцi. Екскурсiї — як сеанси психотерапiї. «Не йшла на них, а летiла — так хотiлося розповiдати людям про Рильського», — зiзнається Нiла Андрiївна. Не зважала, що iнколи паморочиться в голові — ще давалася взнаки душевна травма. А що так емоцiйно розповiдала про Максима Тадейовича, то часто вiдвiдувачi запитували: «Ви часом не родичка Рильському?»

Зустрiла в музеї душевну пiдтримку, щиру атмосферу: в будиночку край Голосiївського лiсу працював невеличкий здружений колектив на чолi з директором Богданом Рильським, сином поета. Тут моя героїня i пройшла свiй шлях «музейця» — вiд звичайного науковця до старшого, завiдувала експозицiйним вiддiлом, була заступником директора з наукової роботи.

Запалу, енергiї Нiлi Пiдпалiй не позичати. Малий Андрiйко виростав у музейнiй атмосферi (таки недаремно: тривалий час i вiн працює тут, водночас навчається в унiверситетськiй аспiрантурi). Чесно кажучи, музей «приносився» додому: дiти звикли — у мами тiльки й розмов, що про Рильського. Так вони й виростали: мама постiйно радилася з ними, дiлилася сумнiвами, планами, проблемами. Сiмейна рада — звична атмосфера в домi Пiдпалих. Як рацiонально розподiлити скромний бюджет, кому яку обновку справити — все це обговорюється на рiвних з тих пiр, коли дiти ще були школярами. Нiла Пiдпала пригадує: мала розраховувати на свої вiсiмдесят плюс сорок п’ять пенсiї на двох дiтей. Але на день народження дарувався або квиток у театр, або гарна книга. Останнi грошi (на чорний день) вiддавалися на екскурсiї. Тепер дiти дякують мамi за таке виховання. Нинi донька Ольга — кандидат бiологiчних наук, учений секретар спецiалiзованої ради із захисту дисертацiй в Інститутi генетики. За Андрiя вже говорено. Обоє друкуються: пишуть поезiю — рiзну, як i їхнi характери. Ольга — врiвноважена, спокiйна, глибинно-вразлива, Андрiй — запальний, упертий, як мама.

...Хто тепер напевне скаже, чому так i не вийшла Нiла вдруге замiж? Чи занадто думала про дiтей, якi пiдростали i не уявляли собi когось iншого на мiсцi батька? Чи вродилася вона однолюбкою? Весела в товариствi, яскрава, темпераментна, говiрка, зi спiвочою душею й сильним голосом, вона мала прихильникiв i шанувальникiв. Але, зрештою, залишилася вiрною своєму Володi. Хiба забудеться: вiн помер стоячи в її обiймах. Його голову на своєму плечi вiдчуває досi. Чоловiк просив Нiлу не лишатися самотою. Та мимоволi кожного, хто шукав її руки, засипала спогадами про свого Володю. Звiсно, чоловiки ревнували до пам’ятi про незабутнього Пiдпалого i вiдступали.

Нiла поклала собi скрiзь, де можна,— в школах, унiверситетах — розповiдати про поета Володимира Пiдпалого. Не одну його посмертну збiрку поезiй видрукувала, спогади про нього. «Вiн зробив мене людиною, особистiстю», — часто пiдкреслювала, хоч уже давно сама «огранює» себе, здобуваючи досвiд справжнього музейного працiвника. Цього в унiверситетi не вчили.

* * *

Одним iз «унiверситетiв» для Нiли Пiдпалої (та й для багатьох iз нас, бо, зiзнаюсь, авторка цих рядкiв також чимало лiт пропрацювала в Київському лiтературно-меморіальному музеї М. Рильського) було спiлкування з сином класика — Богданом Максимовичем, який директорував там. Скромний, вiн нiколи не рвався до виступiв на людних зiбраннях. Зате у тiсному музейному колi любив розповiдати бувальщини про батька, його оточення тощо. Розгорталася жива, не за пiдручниками, iсторiя української лiтератури. Неоціненними були години одкровень нашого директора. Нiла Пiдпала, може, як нiхто, вмiла запам’ятати колоритнi подробицi — i це не раз стало в пригодi. Зокрема й тодi, коли разом iз Богданом Максимовичем працювала над рецензуванням 20-томного видання творiв Рильського, укладала й коментувала листи, що увiйшли до двох останнiх томiв. «Люба i рiдна Нiло Андрiївно! У день свого шiстдесятирiччя дякую Вам за цей том, у який Ви вклали стiльки душi i сил, любовi, натхнення, з великою i щирою синiвською вдячнiстю за все те, що ви робите, аби пам’ять про батька жила в народi», — так написав Богдан Максимович на сигнальному примiрниковi 20-го тому 12 листопада 1990 року.

Незабаром, у сiчнi наступного року, нагла смерть наздогнала Б. Рильського просто на схiдцях, якi вели до музею. Приголомшеними, розгубленими були всi, хто знав цю людину. Розгубилися й рiднi. Тодi Нiла Пiдпала наполягла, щоб домовина з тiлом Богдана Максимовича переночувала — за давнiм звичаєм — у батькiвському голосiївському домi. Всю нiч Нiла була поряд. При скорботних прощальних свiчках ставила на програвач його улюбленi речi: «Елегiю» Массне, «Мiсячну сонату» Бетховена, народнi пiснi «Ой гай, мати..», «Ой чий то кiнь стоїть...» Виявляється, нiби жартома Богдан Максимович уклав одного разу список: «Репертуар мого похорону» — i вiддав той аркушик Нiлi Андрiївнi...

Саме Н. Пiдпала вмовила Б. Рильського розпочати працю над спогадами про батька. І книжка мемуарiв зрештою з’явилася на свiт завдяки її старанням — але вже потому, коли його не стало.

Довелося Нiлi Андрiївнi очолити музей — i з того часу й донинi працює вона директором цього культурного закладу столицi.

* * *

Можна, за бажання, добачити начебто певнi знаки у тому, що така ось Нiла Пiдпала зi Сквири фактично чи не все свiдоме життя присвятила М. Рильському. Вiн чотири мiсяцi жив там, звiдки родом моя героїня. Його брат Іван працював недовго у Сквирi головою земської управи. А Максим секретарював там-таки. «Тут я ходив ногами молодими», — напише пiзнiше поет у поемi «Мандрiвка в молодiсть», присвятивши провiнцiйному мiстечку не один рядок. Серед яких, щоправда, й такий: «Нема, мабуть, бруднiших городiв...» Ще пiзнiше бував Рильський тут-таки в гостях у знаменитого садiвника Й. Магомета. Гарно, звiсно, було б, якби Нiла одного разу побачила живого класика у своїй Сквирi — i це справило на неї грандiозне враження. Нiчого такого тоді не сталося. Правда ж те, що Пiдпала так увiбрала фактаж життя М.Рильського, нiби весь час була при ньому лiтописцем. Тримає в пам’ятi чи не всi сюжети фотокарток, на яких зафiксований поет, — а їх сотнi. З цитатами, звiсно, те саме: з якого твору вони, коли був написаний, за яких обставин — усе тримає Нiла в головi. Здається, що ж тут дивного: стiльки рокiв у музеї. Але по-рiзному буває в подiбних випадках. Зрештою, активностi пам’ятi сприяла постiйна робота Н. Пiдпалої над текстами класика, зокрема — рецензування згадуваного 20-томовика творiв Рильського i надто — укладання та коментування його листiв. До речi, академiк Л. Новиченко рекомендував їй: за вiдповiдного оформлення ця праця Нiли могла б зарахуватися за кандидатську. Та до цього все руки не доходили.

Коли розпитувати Нiлу Пiдпалу, яким усе-таки бачиться їй поет, — а пережити йому довелося такi рiзнi епохи! — то ось що вона пiдкреслює. Передусiм — його шляхетнiсть. Аристократ за походженням, демократ за вихованням i переконаннями. Окрема iсторiя — його батько, шляхтич, «хлопоман», «громадiвець», однодумець знаменитого Володимира Антоновича. Ще замолоду вони, освiченi молодi люди, пiшли в народ, вирiшивши служити йому вiрою-правдою. Мiж iншим, поширювали моднi тодi соцiалiстичнi та народофiльськi iдеї, за що не спускала з них ока пильна iмперська адмiнiстрацiя. Максим Рильський, син простої сiльської жiнки i шляхтича, був однаково природним i у вишуканому ресторанi, й пiд копицею сiна, i в бiднiй хатi. «Пролетарська культура» не прощала йому нi походження, нi поводження — як i багатьом iншим. Принизити, «забруднити», «опустити» — було її завданням i призначенням. У 30-тi Рильського називали «попутником», «м’якотiлим», «лiбералом» — звiсно, це звучало як вирок. Режим манив «пряником» i в потрiбнi моменти цьвохкав над головою нагайкою. Нагороди, премiї — i Лук’янiвська тюрма у 31-му, цькування у 47-му, та й у 51-му, коли громили Сосюру за «Любiть Україну...» Згодом стало вiдомо: 1946 року режим готував Рильському таку смерть, якої зазнав Галан: начебто вiд рук «нацiоналiстiв». Тим часом поет не побоявся стати на захист багатьох колег, євреїв за походження, коли в 1949-му боролися з «безродними космополiтами».

Як вижив Рильський, озираючись за вбитими владою побратимами-неокласиками? Виняткова компанiйськiсть, вiдкритiсть душевна порятували його. І чарчина також — нiде правди дiти. Якби зацiпенiв, закляк — так iз мерзлою душею й залишився б. Коли не мiг писати власних творiв — рятувався перекладами. Деякi з них — як-от поема Мiцкевича «Пан Тадеуш» — на рiвнi конгенiальностi. Та й «Євгенiя Онєгiна» Пушкiна вiртуозно перекладено. А французька поезiя!.. Велика трагедiя — несвобода митцiв — позначилася й на Рильському. Та недаремно навiть рiзкий Маланюк вiдгукнувся на смерть Рильського з-за океану сумним словом прощання, назвавши його «закладником режиму».

«Я намагалася завжди бачити в Рильському живу людину — вiдважну й грiшну, iронiчну й сумну, людину, яка прагла реалiзуватися, але не мала на це достатнiх умов, — каже Н. Пiдпала. — Натура нашого класика — i в цiй бувальщинi, яку донесла до нас дружина Остапа Вишнi. Пiшли вони одного разу в улюблений ресторан. А що бiля них, звiсно, завжди крутилися «лiтературознавцi у цивiльному», то Рильський, хитренько примруживши очi, голосно гукнув до офiцiантки: «Шановна, подайте-но нам, будь ласка, українського радянського борщу!»

* * *

Не знаю, як тепер, а ранiше Нiла Пiдпала була дуже незручною для будь-якого начальства над нею. А все тому, що не запобiгала нi перед ким, не вислужувалася й мала власну думку, яку не боялася висловити. Чи за своє мiсце не боялася? Нi, певна «безшабашнiсть», «авантюрнiсть» — у її натурi. Ще коли навчалася в унiверситетi i була комсоргом курсу, викликали її i попередили: 22 травня, у день «солiдарностi з українськими буржуазними нацiоналiстами», — й носа не показувати бiля пам’ятника Шевченковi. Вона ж: коли заборонено, то — треба! Сама зiбрала грошi на великий букет i — до пам’ятника. Тiльки дивом не запроторили в «каталажку». Втiм, тодi ще тривала видимiсть «вiдлиги».

Отож, свого часу директор Богдан Максимович запропонував їй посаду свого заступника в музеї. А що ця посада вважалася iдеологiчною, а Пiдпала — безпартiйна, то знадобилася рекомендацiя мiськкому партiї. Мiськком таку згоду дав — «незважаючи» i «попри». І ось на затвердження своєї персони прийшла Нiла на прийом до тодiшньої заступницi начальника столичного управлiння культури. Тим часом вiдбувалася там нарада, на якій, зокрема, обговорювалося, чи не перенести «фiрмове» свято «Голосiївська осiнь» з музею М.Рильського в парк його iменi. Присутнi почали схилятися до думки, що варто «обмасовити» його, отже — «вiддати» парковi. І тут ще не затверджена у своїй «начальницькiй iпостасi» Нiла Пiдпала зривається з мiсця i гаряче обстоює думку: парк — парком, але саме в Домi Поета — особлива атмосфера, яка робить свято неповторним. Категоричнiсть «вискочки» розсердила начальницю. Та, врештi-решт, саме ця непоступливiсть й аргументованiсть сподобалися — так безпартiйна Нiла Пiдпала стала заступником директора з наукової роботи.

* * *

Що ж до своєї «iдеологiчної мiсiї» — то її вона розумiла по-своєму. Зокрема як могла «пiдбурювала» рiдний музейний колектив проти русифiкацiї. До прикладу: завдяки їй та ще, звiсно, Б. Рильському i тодiшньому охоронцевi фондiв Вiрi Янченко музей М. Рильського був чи не єдиним у столицi УРСР, який вiдмовився виконувати «Инструкцию по учету и хранению музейных ценностей» 1984 року, відповідно до якої, «вся учетно-хранительская документация ведется на русском языке».

Взагалi, смiливiсть i принциповiсть Нiли Андрiївни, помножена на її темперамент, бувало, спантеличувала нас. Врiвноваженого i, нiде правди дiти, iнколи й нерiшучого Богдана Максимовича вона могла довести до пiдвищених модуляцiй голосу. І тодi ми, пiдлеглi, боязко пробiгали повз кабiнет наших начальникiв, щоб не потрапити пiд гарячу руку. Втiм, Пiдпала могла бути й м’якою, вмiла переконувати: тим-то наш директор посилав свою заступницю «вибивати» дефiцитнi тодi будматерiали, випрошувати кошти на рiзнi потреби. А чого вартувала нова експозицiя та капiтальний ремонт музею — може бiльш-менш повно уявити собi людина, причетна до «культурного будiвництва». Тодi з лексикону Пiдпалої не виводилися слова «шлiфшкурка», «черепиця», «рахунок-фактура», «кошторис» та iншi важкотравнi для фiлолога поняття. Інколи доходило до «професiйного кретинiзму»: нi про що iнше, як про ремонт, матерiали та нову експозицiю, Нiла Андрiївна не могла говорити — i хто це витримає?..

Двадцять вiсiм рокiв працi на одному мiсцi — це і вiрнiсть своїй справi, i певна непорушність. Нi, останнє, певна, Пiдпалiй не загрожує: вона завжди в пошуках нових форм роботи, поруч iз нею «спокiй тiльки сниться». То придумає «Вечiрнi голосiївськi розмови» — коли в кiнцi 80-х збиралися у вiтальнi дому Рильського непересiчнi творчi особистостi. То збурить «малу батькiвщину» поета — i Романiвка на Житомирщинi щороку чекає на свою «Романiвську весну». То, вiдкинувши пiсний офiцiоз, запропонує вiдзначати день народження Рильського «Голосiївською зав’яззю» — i тодi молодi та юнi київськi поети виходять на гору, в гостi до класика, де читають свої вiршi. Вигадлива, iнiцiативна, вона не терпить нудьги й застою — тому побiля неї витримують тiльки ентузiасти й однодумцi.

Завдяки Рильському Нiла Пiдпала заприязнилася з унiкальними людьми — це Аббас Абдула, Отар Баканiдзе, Петрусь Бровка, Янка Бриль, Расул Гамзатов, Геворг Емiн, Сiльвiя Капутiкян, Григорiй Кочур, Іван Козловський, родина Дейчiв. До слова, iнших таких справжнiх друзiв української культури в Москвi годi було пошукати. Нещодавно Євгенiя Кузьмiвна, дружина Олександра Дейча, передала музею — за його заповiтом — пiвтори тисячi томiв українiки з домашньої книгозбiрнi.

За збиральницькою роботою Н. Пiдпала об’їхала — в часи Союзу— пiвкраїни, чи не мiшками привозячи в Україну унiкальнi матерiали, пов’язанi з Рильським. Виняткова її комунiкабельнiсть притягує до себе багатьох. У неї багато друзiв, вона носить «титул» «найкумiстичнiшої куми Києва». І коли Нiла запитує себе подумки, чи щаслива, — то сама собi, принаймнi, може вiдповiсти: нiколи не була байдужою, «нiякою», пiсною. А ще ловить себе на тому, що iнколи й сама задумається: «Може, я й справдi — родичка Максима Рильського?»