Робота, їжа й не тільки: як людина знищує себе і що з цим робити

Можливо, самовдосконалення — це не відповідь, можливо, саморуйнування — це відповідь.

Чак Поланік, «Бійцівський клуб»

Як ви відреагуєте, дізнавшись, що хтось із ваших знайомих свідомо чинить собі фізичну шкоду, наприклад ріже шкіру на руках чи ногах? Скривитесь і порадите звернутися до психотерапевта? Це ж щось вочевидь нездорове, і навіть думка про таке викликає неприємні відчуття. А як відреагуєте на те, що хтось не може кинути курити вже три роки поспіль? Чи залишити роботу, яка буквально вбиває його повільно? Ну це ж звичні речі, таке буває. Нічого особливого чи шокуючого. А що коли я скажу, що ці явища не так уже й сильно різняться стратегічно? Ба більше: перший варіант інколи може виявитися навіть менш шкідливим.

Спробуймо розібратися, і почнімо з понятійного апарату. Можливо, ви чули термін selfharm – «самопошкодження» англійською. Його найчастіше вживають, коли йдеться про умисне заподіяння собі фізичної шкоди різними способами. Є також термін самосаботаж: він застосовується, коли людина не чинить собі прямої шкоди, однак буквально ігнорує щось для себе добре й корисне, при цьому толеруючи щось шкідливе й руйнівне. Ці терміни входять до спільного – аутоагресія, однак остання – значно ширше поняття, ніж тільки селфхарм та самосаботаж. Вченим цікаво, як пов’язані всі ці явища та які нейробіологічні процеси стоять за ними.

unsplash/innernature

Було кілька спроб зрозуміти генетичний внесок у таку поведінку, чітко розмежувати не-суїцидальне самопошкодження та роль селфхарму у схильності до безпосередньо самовбивства. Однозначних і простих відповідей поки що в нас нема. Парадоксально, та існує версія, що самопошкоджувальна поведінка не тільки не завжди пов’язана з суїцидальними нахилами, а й часто буває, так би мовити, антисуїцидальною: адже люди роблять собі локально боляче для того, щоб, буквально, відчути себе живими, а не для того, щоб пришвидшити смерть. Тим часом власне суїцидальна поведінка (причому на рівні як вчинків, так і роздумів про них) заслуговує на окреме обговорення. Самосаботаж, своєю чергою, ближчий до пасивно-суїцидальних тенденцій, адже, роблячи собі стратегічно погано й уникаючи певних позитивних зрушень, людина підвищує ймовірність померти раніше.

Як клітинна біологиня та популяризаторка науки не можу не зробити маленького ліричного відступу про наше тіло. Всередині організму постійно відбуваються тисячі процесів відновлення і руйнування, народження і помирання на клітинному рівні. Для того, щоб ми були відносно здоровими й нормально функціонували, ці процеси мають перебувати в балансі. Ситуації ж, коли нічого не руйнується й не помирає вчасно, можуть призвести до серйозних захворювань. Наприклад, збої у процесах запрограмованої смерті клітин можуть стати першими кроками до появи пухлин.

Але повернімося до самопошкоджувальної поведінки. Висловлю не дуже популярну думку, що для окремих людей у певних ситуаціях чи особливих життєвих періодах локальне й контрольоване самопошкодження може бути захисною реакцією, яка несе більше користі, ніж шкоди. На відміну від самосаботажу, здатного негативно позначитися на якості життя та його тривалості, місцеве самопошкодження можна певною мірою обмежувати та контролювати. Це і про ходіння по цвяхах, і деякі релігійні ритуали, і БДСМ.

unsplash/linghua

Фізичного самопошкодження можна досягати й несвідомо, непрямим шляхом. Тобто якщо йдеться про підлітка, котрий раптом починає періодично різати себе, – оточення рано чи пізно зверне на це увагу (є винятки, але все ж коли така інформація виявляється — досить висока ймовірність, що будуть намагання запобігти такій поведінці). Тим часом навколо нас багато людей, які вчиняють самопошкодження, інколи навіть не усвідомлюючи цього, й не викликають підозр. Ну подумаєш, людина так гралася з котиком, що в неї всі руки роздряпані (якщо це один раз — нічого підозрілого, але якщо спостерігається тенденція — варто задуматись). А ось жінка на 15-сантиметрових підборах із натертою п’яткою — ну буває (справді буває, але не тоді, коли відверто незручне взуття залишається в гардеробі, незважаючи на постійні травми).

За деякими даними, любов до тату та пірсингу теж має відтінок самопошкоджувальної поведінки (тут важко узагальнювати, і це не завжди так, але є справді яскраві приклади). А ще — популярна схильність роздирати ледве загоєні ранки до стану, коли маленька подряпина залишається на тілі значно довше, ніж могла б, якби ніхто не заважав їй гоїтися. Хронічне неконтрольоване кусання губів, щік, розчухування укусів комах тощо – все це може бути варіантом самопошкоджувальної поведінки на фізичному рівні, яка навіть може ставати механічною, тобто такою, що відбувається «на автоматі».

Потреба такої поведінки може дуже сильно різнитися в різних людей, і навіть в однієї й тієї ж людини в різні періоди життя. На сьогодні чіткої відповіді на питання про фізіологічні її причини в науковців немає, але є низка припущень, пов’язаних із механізмами роботи дофамінової системи й індивідуальних особливостей сприйняття та обробки больових сигналів. Там і про внутрішні опіати, і про чутливість, і про схильність до залежностей (це, знову-таки, дофамінова тема, але з величезною кількістю тонких нюансів, про які забувають ті, хто любить прості узагальнення на кшталт «вам просто не вистачає адреналіну/дофаміну/серотоніну/чого-завгодно»). Це все — теми, що базуються на безлічі досліджень складних молекулярних процесів, які дуже важко вивчати в контексті поведінки людини.

Ще один напрям, описуючи який, важко, але необхідно відмежуватися від віктимблейдингу, це — провокування певної шкоди собі від інших людей чи обставин. Тут ідеться і про ризиковані види спорту, і про конфліктну поведінку, зокрема – в Інтернеті, де ризики фізичної шкоди нижчі, але можна каталізувати шкоду ментальну, яку вже потім сублімувати іншими способами. Дуже складне питання – чи вважати виявами цього ж явища постійне залучення до аб’юзивних стосунків та обрання шкідливих для себе комунікацій.

unsplash/jolleytasha

Розлади харчової поведінки — окрема активно обговорювана тема. Яка також частково підпадає під визначення самопошкоджувальної поведінки та самосаботажу. Нездатність відмовитися від зайвого келиха алкоголю, кинути палити, ходити на роботу, яка завдає ментальної, а інколи — і фізичної шкоди більше, ніж може компенсувати зарплатня, та ще багато прикладів. Не робити для себе щось корисне хронічно інколи шкідливіше, ніж зробити безпосередньо некорисне один раз. Придивіться до себе та свого оточення, спробуйте відловити ті моменти, коли вас чи близьку людину починає затягувати залежність від самодеструктивних вчинків. Подумайте, чому відбувається саме ця дія, і саме зараз, та чи можна її якось контролювати, сублімувати і знижувати шкоду. Для випадків фізичного самопошкодження популярною (і справді ефективною) порадою є концентрація на моменті, на сенсорних нюансах: температурі, дотиках, запахах, смаках. Про це багато написано психологами.

Моя основна теза, що спонукала торкнутися цієї складної теми, — дестигматизація людей із відкритим самопошкодженням, привернення уваги до людей із менш очевидними його формами, а особливо — зі схильністю до самосаботажу, і загальне підвищення уваги до самопізнання. Адже все вищеописане найчастіше відбувається не з якоїсь однієї чіткої причини, яку можна легко усунути, а через сукупність індивідуальних схильностей та обставин, що супроводжують людину все її життя. Вміння стежити за своїми особливостями, відловлювати певні закономірності та реалізовувати свої потреби допомагає підвищити якість життя і є необхідним компонентом того самого здорового способу життя, що його часто помилково асоціюють виключно з дієтою та фізкультурою.