Різдвяний вечір – святий вечір в Європі XIX століття

Українська культура сягає своїм корінням у глиб тисячоліть. В її основі лежать звичаї та обрядові канони, які склалися задовго до християнської доби, ще в період язичництва. Але є свята, які відзначають усі християни, так би мовити, в планетарному масштабі. Приурочені вони до конкретних історичних подій. Одними з найцікавіших є різдвяно-новорічні свята нашого народу. Їх можна вважати справжньою окрасою всього календарно-обрядового циклу українців. То цілий комплекс заходів, у якому рівноправно співіснують, доповнюючи і збагачуючи одне одне, музичні, театральні й карнавальні дійства, а також заклинання, приспівки, молитви, ритуальні страви тощо. Про це писано-переписано.

Нині ж - про те, як святкували в ХІХ столітті Різдво Ісуса Христа наші європейські одновірці.

Різдво по-англійськи

Англійці свято шанують різдвяні гуляння. Щоправда, в середині XVII століття пуритани спробували викорінити цей звичай як «суміш клерикалізму з ідолопоклонством». Але народ не піддався тиску і продовжував дотримуватися своїх звичаїв. Недарма ж Англію називають країною традицій, порушення яких може спричинити неабияке невдоволення.

Зокрема, варто нагадати, що звичай вітати з Різдвом відкритками - відкритими листами - прийшов у світ з Англії. Вважається, що першу різдвяну відкритку створив англійський художник Добсон у 1794 році. Перша серійна поштівка теж з’я­вилася у Великій Британії. 1840 ро­ку державний чиновник сер Г.Коул звернувся до знайомого художника Дж.Корслі з проханням намалювати щось оригінальне для поздоровлення родичів. Митець виконав замовлення: на аркуші розміром 12 на 7 см намалював за різдвяним столом родину Коула, а з обох боків - сцени доброчинних діянь милосердної родини. Картинку доповнював напис: «Веселого Різдва і щасливого Нового року!». Британцям вона так сподобалася, що з неї було надруковано тисячу копій.

Передвісниками майбутніх різдвяних торжеств на Британських островах були вуличні музики, які ще за три тижні до свят ходили вечірнім містом і грою на ріжках сповіща­ли городян про наближення свята.

У святий вечір ледь не всі міщани й селяни виходили на вулиці, вітаючи одне одного зі святом. Улюб­леним різдвяним дійством мешканців Альбіону були вуличні пантоміми з обов’язковим блазнем. Уперше такий парад провів 1702 року лондонський танцмейстер Ульєром. А ще існував звичай прикрашати оселі, паби й крамниці вічнозеленими рослинами, зазвичай омелою. Зелень прикріплював до сволока парубок, і якщо дівчина проходила під обрядовою гілкою, хлопець мав право на поцілунок.

Досить дивним звичаєм, запозиченим, імовірно, в скандинавських народів, було спалювання «різдвяного оцупка». Недогоріле поліно зберігали до наступного Різдва і від нього запалювали нове різдвяне багаття. Поки в каміні горів вогонь, господарі повинні були щедро частувати прислугу елем. У деяких графствах фермери після святкової вечері йшли в сад «пригощати» запашними пирогами та пуншем яблуню - на знак подяки за торішній урожай.

Головною стравою різдвяного столу вважалася кабаняча голова, прикрашена цитриною між іклами. Під пісню The boars head in hand bear I (Я несу в руках кабанячу голову) її ставили на найпочесніше місце святкового столу. У наші дні кабана замінила доступніша індичка. Гордістю англійського меню на Різдво вважався плам-пудинг. У доб­рі старі часи його попередником був суп із чорносливом або родзинками.

З різдвяними святами пов’язано багато народних прикмет. В одних місцевостях вважалося великим нещастям отримати на Різдво в подарунок нове взуття чи будь-який шкіряний виріб, в інших - коли до оселі на Різдво першим увійде мужчина, ще в інших не можна було палити речі зеленого кольору. Ворікширські селяни в Новорічні свята нікому не давали вогню, бо на родину звалиться нещастя. В сусідній Шотландії прислуга вдосвіта йшла до колодязя, бо різдвяна вода - найкращий засіб проти злих чарів. Зеленою гілкою, змоченою в цій воді, з найкращими побажаннями кропили перехожих.

Звертали увагу в цей день і на погоду. Дощ на Різдво віщував посуху, а сильний вітер - добру днину. Місяць уповні в різдвяну ніч - бути поганому врожаю.

А яке ж свято без дітлахів! У Йоркширському графстві на святий вечір дітвора з піснями ходила до сусідів і родичів з Wesleyhob - сплетеним із зелених гілок і прикрашеним стрічками кошиком, наповненим помаранчами, яблуками, го­ріхами. Згодом англійські колядники почали носити попід хати Vessel - дерев’яний ящик з двома ляльками, що символізували Мадонну і Сина Божого. Vessel прикривали білою хусткою, яку, під спів The seven joys of the virgin (Сім радостей Пресвятої Діви) знімали перед кожним будинком.

Стримана й одночасно весела (merry England) Англія в цей день ніколи не забувала, та й не забуває, про бідних і знедолених.

Різдво на Апеннінах

Дивно, але в християнській Італії ХІХ століття святкування Різдва не мало загальнонародного характеру. Взагалі в усіх латинських країнах, за винятком хіба що православної Румунії, простий люд більшого значення надавав Новорічним святам. На початку року ходили в гості, робили подарунки й веселилися набагато більше, ніж на Різдво. Втім, у Римі святкування Різдва дечим відрізнялося. В це свято жителі Вічного міста виставляли у вікна будинків і у вітрини крамниць доричні колони з сиру, гірлянди сосисок, різні копченості. Всі ті апетитні припаси переплітали лавровим зіл­лям та гілками апельсинових дерев, що мало нагадувати про заможність насельників благодатної країни. Дехто перед вікнами запалював свічки, встановлював дзеркала для різних оптичних ефектів тощо. На початку ХІХ століття з віддалених гірських сіл до Рима на Різдво сходилися волинщики, які своєю невигадливою музикою розважали міщан. Але місцева влада чомусь заборонила їм грати на вулицях. Пастухів замінили монахи і хресні ходи. Строкатий одяг священнослужителів - білий, чорний, кавовий, сірий; незвичні головні убори монахинь; випадкові священики східного обряду з довгими бородами і в пурпурових облаченнях серед ан­тич­них руїн і середньовічних храмів - вносили неповторний, якийсь театральний, колорит у міське життя.

Але найулюбленішим дійством римлян і гостей міста було й залишається Presepio - імпровізована сцена народження Христа. Presepio встановлювали в храмах по всій Італії. На майстерно виготовлені й щедро прикрашені ясла, фігурки немовляти, Марії, волхвів, овець, пастухів, ангелів ішли подивитися родинами. Фігурки персонажів виготовляли з дерева, оздоблювали дорогоцінним камінням, одяг шили з найдорожчої матерії.

Різдво у Німеччині

Характерна риса німецького різдвяного обряду - задушевність, стирання будь-яких соціальних меж, злиття всіх верств у єдиній дружній сім’ї. В різні епохи історичного шляху Німеччини (в Середньовіччі вона складалася з багатьох десятків практично незалежних держав) цей день був народним святом. Зародження традиції прикрашати ялинку мусимо шукати в глибинах сивої давнини. Деякі дослідники стверджують, що її коріння сягає часів єгипетських фараонів. У Європі цю традицію пов’язують із язичництвом - у день зимового рівнодення далекі пращури встановлювали сосну - як символ невмирущої природи - і величали благодатне сонце круглим пирогом. Утім, точно відомо, що перша письмова згадка про різдвяну ялинку датується ХVІ століттям. У німецькому документі 1561 року сказано, що на Різдво в житлі має бути не більше однієї ялинки. В Страсбурзі і бідняки, і заможні родини святкову ялинку - як символ райського дерева - прикрашали кольоровим папером, фруктами і солодощами. Поступово обряд поширився країнами Європи. До Америки різдвяну ялинку завезли переселенці, з колоністами традиція потрапила й до України.

Упродовж усього Середньовіччя, свято Різдва слугувало сигналом до маскарадів і карнавалів. Убрані в чудернацький одяг, у високих капелюхах із дзвіночками, озброєні «чаклунськими» ковіньками, гурти ходили по вулицях з несамовитими танцями, розвагами й пустощами. Блазень - цар цього дійства, а всі інші, від малого до старого, - діючі особи гуляння, що тривало протягом усіх дванадцяти днів Різдва. Німецький історик у 1889 році писав: «Сучасне святкування Різдва є блідим відбитком старовинних звичаїв. Можливо, суспільство й виграло щодо моралі, але безумовно втратило яскравий колорит колишніх забав і процесій». У другій половині 1880-х років свято набуло більш філантропічного характеру і, замість дитячих пустощів і безтурботності, з якими пращури раділи життю, німці почали більше уваги приділяти благодійності. В цей день двері багатої оселі відчиняли для бідного люду, до столу запрошували прислугу, незаможних сусідів, дітей, щоб біля ялинки розділити з ними радість народження Христа.

Традиційним був різдвяний ярмарок. У Берліні навіть на Замковій площі (Schlo?platz) монтували традиційний балаган, а імператорська родина не противилася торгівлі різдвяними медяниками й горіхами під брамою своєї резиденції. У Німеч­чині ХІХ століття, як ніде інде, шанували звичай дарувати подарунки. Батьки обдаровували дітей, діти - батьків, господарі частували челядь, знайомі обмінювалися знаками поваги у вигляді різноманітних дрібничок. Базарні площі, крамниці напередодні Різдва, переповнені веселим натовпом покупців і просто цікавих, нагадували вселенське стовпотворіння. Доповнював передсвяткову картину запальний концерт у виконанні невтомних вуличних музик. Поруч із базарними ятками пуб­ліку зазивали на театральні вистави, відвідати панорами, музеї з восковими фігурами тощо.

У протестантській частині Ні­меч­чини, де сімейні торжества мали прогресивніший характер, ніж у католицьких провінціях, існував звичай, коли діти підкладали батькам списки (Wunschzettel) того, що бажали отримати в подарунок до свята. Втім, це не заважало розсудливим батькам втілювати фантастичні мрії своїх чад із власними корективами - враховуючи нагальні або більш практичні потреби дітей.

Німецька хатня «ялинка» в жодній родині не обходилася без участі прислуги. Поруч із подарунками для дітей обов’язково стояла таця з дарами для челяді. Їх називали «щедроти святого Миколая». За звичаєм «щедроти» складалися з якихось потрібних предметів. Більше того, різдвяні подарунки обумовлювалися в контракті при наймі на роботу - на кшталт преміальних у натуральному виг­ляді.

Свято закінчувалося родинною вечерею з традиційного запеченого коропа, маківників та пуншу.

Різдво за Піренеями

Перед святим вечором, о півдні, як у селах, так і в містах Іс­панії, припинялася будь-яка робота. Ста­рий і молодий поспішали додому, аби підготувати достойний карнавальний костюм для «доброї но­чі» (noche buona). Уве­чері вулиці оживали від ілюмінації, яскравого одягу, сухо­злотиці... Торгові ряди рясніли помаранчами, яблуками, горіхами, цукатами, смаженими каштанами тощо, своїм апетитним виглядом і неймовірними пахощами заманюючи, притягуючи, наче магнітом, до прилавків перехожих і провокуючи до покупок навіть волоцюг. Хлопчаки-тор­говці розносили по домівках традиційний мигдальний пиріг (turron): простіший - для голоти, з витребеньками - для багатіїв. Не купити turron означало образити святість празника. Тим часом у помешканнях правовірних творилися кулінарні дива - благочестиві донни-господині готували різдвяні страви: мигдальний суп (sopa de almendrus), різдвяну рибу (resugo) і головну стра­ву - індичку з трюфелями (pavo trufado).

На вулиці гамірно, то тут, то там чути тріск петард, веселуни б’ють у бубни, лунають радісні вигуки, різдвяні пісні на кшталт українських колядок - Noci el ninno de Dios (Народився Син Божий). Але опівночі веселощі припинялися і в свої права вступала релігія. Миряни йшли до храмів. Після різдвяної меси починалася хресна хода, духовенство виносило на поклоніння народу «Сина Божого» - розкішно вдягнуту й прикрашену стрічками статую Ісуса Христа. Люд молитовно клякав, хрестився. Вулиці й площі порожніли, і лише монотонні кро­ки нічної сторожі переривали час від часу спокій святої доброї ночі.

У день Різдва селяни сплачували поміщику «десятину», натомість отримували на знак подяки трохи грошей або солодкий пиріг. Лікарів і священиків обдаровували грошима чи гостинцями їхні пацієнти та прихожани. Свою лепту діставали й бідні - іспанці дуже благочестиві, щоб не скористатися нагодою сотворити добро.

З Різдвом Христовим!