Риталінові крайнощі

Що таке синдром дефіциту уваги (СДУ) і як із ним боротися? Відповідь на це запитання дуже залежить від того, з якого боку Атлантики воно лунає. Американські лікарі ставлять такий діагноз двом мільйонам дітей на рік, а європейські фахівці переважно розглядають такий стан як нормальний прояв становлення дитячої психіки. Проте останні дослідження показали, що на дану патологію справді страждає від трьох до п’яти відсотків дітей шкільного віку, і обійтися без кваліфікованої медичної допомоги вони не можуть.

Найчастіше СДУ виявляють в п’яти-шестирічному віці, але найгостріше питання про необхідність правильної діагностики виникає в процесі шкільного навчання. Попри те, що практично в кожному класі є невгамовні, некеровані діти, не здатні тривалий час зосереджувати увагу на одному завданні, дотримуватися дисципліни і виконувати вказівки вчителя, далеко не всі вони потребують медичного втручання. У науковій медицині широко поширені дані про те, що цей синдром має явно виражену спадкову складову: батьки кожної третьої дитини з СДУ самі страждають або страждали на цю патологію, а знайти досить близького родича з аналогічним діагнозом можна практично в кожного пацієнта. До того ж в однояйцевих близнюків збіг прояву даного синдрому, можна сказати, стовідсотковий, у різнояйцевих — дещо нижчий.

На цей синдром накладається чимало інших чинників, серед яких найчастіше вказують на порушення внутрішньоутробного розвитку, пологові травми, особливості раннього формування дитячої психіки (алкоголізм і сварки батьків тощо). У результаті мозок дитини не в змозі впоратися з інформацією, що надходить, і найзвичайнісінькі подразники діють сильніше, викликаючи занепокоєння, дратівливість, агресивність. Не встигнувши взяти в руки ручку, вона вже біжить до вікна, подивитися, який птах там пролетів, кидається до портфеля, щоб дістати яблуко, або починає бійку із сусідом. Утім, так поводяться лише ті діти, у яких СДУ обтяжений гіперактивністю — це відбувається в 60 відсотках випадків. І в основному в хлопчиків. Власне, і на сам СДУ хлопчики страждають значно частіше, ніж дівчатка. А може, в останніх це не так яскраво виявляється, і в багатьох випадках патологія залишається недіагностованою.

Реакція європейських і американських педагогів на таку поведінку дітей дуже відрізняється. У першому випадку дитині загрожують різноманітні заходи дисциплінарного впливу, а в другому — консультація психіатра, який ще нещодавно без особливих вагань прописував психотропні препарати. Проте й у тому, і в іншому випадку проведенням диференційованого діагнозу ніхто себе особливо не обтяжує. Тому в Європі ті, хто страждає на СДУ, залишається без належної медичної допомоги, а в Америці пілюлі призначають і тим дітям, які страждали від дефіциту уваги хіба що з боку батьків. За деякими даними, у старших класах кожному п’ятому американському юнаку призначали схоже лікування, а у випадку з афроамериканцями — навіть кожному третьому чи другому. Найпоширеніший при цьому захворюванні препарат — риталін із групи амфетамінів — виявляється ефективним у 75—80 випадках. Проте при цьому він має численні побічні ефекти: затримка росту, дратівливість, порушення сну, зниження апетиту й маси тіла, провокація тиків, диспепсії, сухість у роті, запаморочення, іноді звикання. Зате ті діти, які справді страждають на СДУ, без лікування зіштовхуються з дуже серйозними проблемами. Як свідчить статистика, у 80 відсотків злочинців визначався діагноз СДУ з гіперактивністю. 40 відсотків дівчаток, що мають такий синдром, ставали вагітними до настання повноліття. 40 відсоткам як хлопчиків, так і дівчаток потрібно було спеціальне навчання, а 20 відсотків ставали наркоманами. Зате при адекватній медичній допомозі «носії» цього синдрому згодом перетворювалися на зірок шоу-бізнесу, видних політичних і громадських діячів. Хоча, знову ж за статистикою, СДУ, який ще донедавна вважали виключно дитячою проблемою, у 60 відсотках випадків зберігався і в дорослому житті. Зокрема, і серед тих, хто свого часу зловживав риталіном, не намагаючись виробити більш ефективні механізми управління своєю психікою.

Останнім часом американські контролюючі органи стали забороняти повсюдне призначення психотропних препаратів, особливо дітям, водночас як у деяких європейських країнах вони взагалі не пройшли процес ліцензування (приміром, в Італії). При цьому дійових альтернативних методик лікування цього синдрому в психіатрів досі немає. От і виходить, що найчастіше все, що вони можуть зробити, зіштовхнувшись із такими дітьми, — призначити психотропні препарати, передусім антидепресанти, ... їхнім батькам і вчителям.