РЕЗА ПЕХЛЕВІ: ІЗ КОЗАКІВ — У КОРОЛІ

Перша половина XX століття — складний період в історії країн третього світу. Імперії Заходу вели наступ на всіх континентах, перетворюючи ще непідкорені території на свої колонії. Саме в таких умовах у країнах Азії й Африки на політичних небосхилах спалахували зірки харизматичних лідерів, які очолили боротьбу за незалежність. Серед них — лідери Туреччини і Єгипту Кемаль Ататюрк і Гамаль Абдель Насер. В Ірані (Персії) такою людиною став Реза Пехлеві. Неймовірний факт: у минулому неосвічений солдат зумів зійти на престол, об’єднати країну і створити зовсім новий образ держави з багатовіковою історією.

Нинішнього року виповнюється 60 років із дня смерті Рези Пехлеві. Іран дуже змінився за цей час. Він став ісламською державою — антиподом тієї, яку створював Реза. Але його внесок у сучасну іранську державність велетенський — відстоявши незалежність країни, шах здійснив її модернізацію, плодами якої іранці користуються досі.

Реза-хан Мірпяндж народився 16 березня 1878 року в маленькому селі на півночі Ірану, тоді — ще Персії. Він був вихідцем із сім’ї військових: батько служив полковником у місцевому полку, а дід у чині майора загинув задовго до народження Рези — 1856 року під час походу на Герат.

Після смерті батька в сім’ї почалися сварки через спадщину, і його мати, наймолодша з дружин і тому найбезправніша, змушена була втікати з сином у столицю — Тегеран. Там, маючи чудові фізичні дані, Реза-хан вже у віці 14 років був зарахований у козачу бригаду — найбоєздатнішу частину іранської армії. Цю бригаду створили, навчили й озброїли російські козачі офіцери, вони ж і обіймали в ній низку командних посад. Козаки-мусульмани чудово скакали на ахалтекінських конях, влучно стріляли з сідла, билися на шаблях. Завдяки своїм особистим рисам Реза-хан зумів просунутися по службі і став офіцером. 1916 року він у званні полковника очолив один із загонів козачої бригади.

Наприкінці Першої світової війни в Ірані панувала повна анархія. На півночі країни, у провінції Гілян, до влади рвалися комуністи, на півдні перебували англійські війська, що окупували нафтові родовища; бандитські зграї та загони кочовиків грабували мирне населення. Ахмед-шах із династії Каджарів був іграшкою в руках придворних.

Великобританія 1919 року вирішує встановити над країною повний контроль. Англійські дипломати дають іранському уряду хабар на суму 131 тисяча фунтів стерлінгів. Мета підкупу — укладання угоди, відповідно до якої Персія, по суті, перетворюється на англійський протекторат. Умови цієї угоди передбачали позику у 2 мільйони фунтів стерлінгів терміном на 20 років під 7% річних, що означало фактичний контроль Англії над фінансами країни, роботу в Ірані англійських цивільних та військових спеціалістів, будівництво європейцями залізниць...

Підписання кабальної угоди викликало вибух обурення в країні, що і призвело до відставки уряду. Новий кабінет почав активні переговори з Москвою (вже більшовицькою), так само традиційно зацікавленою в іранських справах. Англійці в такій ситуації готують державний переворот. Природно, не своїми, а чужими руками, бо інакше це викликало б міжнародний скандал і дало б привід більшовикам ввести свої війська в Персію. Лондон старанно добирає кандидата; ця людина мала заслужити довіру іранської громадськості. Після відхилення кількох кандидатур вибір випав на командира Казвінського загону козачої бригади полковника Реза-хана. Пояснювалося це тим, що він був сміливим і рішучим офіцером, затятим противником місцевих більшовиків, із якими успішно воював у Гіляні. Змовники не втаємничували полковника в тонкощі політики, пояснивши лише, що він повинен привести свій загін у Тегеран для гарантування безпеки Ахмед-шахові від корумпованих аристократів, які прагнуть захопити владу.

21 лютого 1921 року Реза-хан на чолі кавалерійського загону вступає в Тегеран, відігравши, таким чином, вирішальну роль у державному перевороті. Організатори змови поділили між собою міністерські портфелі, а Реза-хана вирішили тримати на віддалі, так і не давши йому портфеля військового міністра. Однак він призначається командиром козачої бригади, єдиної боєздатної на той час частини. Відчувши смак влади, Реза-хан вирішив із нею більше не розлучатися.

Через два місяці його призначили військовим міністром, 1923 року — прем’єр-міністром, а 21 грудня 1925 року, після повалення Ахмед-шаха, який тоді жив у Парижі, — правителем Ірану, першим шахом нової династії Пехлеві. Менш як за п’ять років непримітний аполітичний полковник, що не належав до якогось аристократичного роду, став шахом Ірану! На шляху Реза-хана до влади стояли придворні, які кілька разів намагалися організувати на нього замах. Першу таку спробу було зроблено у грудні 1922 року. Під час поїздки шаха в Шираз, куди його супроводжував і Реза-хан, до Ахмед-шаха на аудієнцію прийшли два місцевих релігійних лідери — улеми. Вони й запропонували план убивства Реза-хана: шах організовує звану вечерю у вузькому колі; за традицією, при вході у внутрішні покої всі мусять здати зброю. У цей час кілька людей нападуть на Реза-хана і вб’ють його. План був безпрограшний, але Ахмед-шах, оскільки не відзначався відвагою, злякався й не дав своєї згоди. Вочевидь, як пишуть учасники тих подій, правителю вже набридли і Іран, і іранці. Шаха влаштовував наявний стан речей, коли країною фактично правив прем’єр-міністр, а він, під приводом хвороби, а насправді задля розваг, часто виїжджав за кордон. У всіх країнах світу шах жив у почестях, уряд щомісяця висилав йому грошове утримання і премії, а також керував його гаремом.

Майже постійна відсутність монарха була на руку прем’єрові. Головне питання, яким переймався Реза-хан, — армія та її фінансування. Він був готовий позичати гроші в усіх: в англійців, американців і навіть у своїх затятих ворогів — комуністів. Уряд почав регулярно виплачувати солдатам та офіцерам платню; не шкодували коштів на оснащення й озброєння. Реза-хан розумів, що армія — його головна опора в політичній боротьбі зі своїми противниками — аристократією та духівництвом. Він свідомо насаджував культ армії, піднявши її статус до такого рівня, якого вона ніколи раніше не мала. І як результат, армія беззаперечно підкорялася Реза-хану.

Після реорганізації збройних сил (злиття козачої бригади, жандармерії, поліції і десятків розрізнених військових загонів у єдину армію під своїм командуванням) Реза-хан установив контроль над усією країною, призначив губернаторами провінцій відданих йому офіцерів. З прийняттям 1925 року закону про загальну військову повинність, розробкою статутів збройних сил, запровадженням нової уніфікованої військової форми армія Ірану перетворилась на одну з найсильніших у регіоні.

Зміцнення армії стало запорукою військових успіхів Реза-хана. Він придушив повстання комуністів у Гіляні, поклав край племінному сепаратизму і свавіллю кочових банд, послабив вплив англійців, змусивши їх вивести з іранської території свої війська. Таким чином Реза-хан заклав базу для проведення задуманих ним фундаментальних реформ із модернізації іранської держави.

Спочатку в Реза-хана була ідея створити в Ірані республіку за прикладом Туреччини. У цьому його підтримував меджліс, де більшість становили представники націоналістичної партії «Таджддод» і соціалісти. Однак ідея мала й численних противників. Духівництво вважало, що встановлення республіканського ладу приведе до поширення в країні західних цінностей і секуляризації, як це сталося в Туреччині. Проти республіки виступали й окремі представники інтелігенції, вважаючи її ширмою, прикриваючись якою Реза-хан хоче знехтувати конституцією і встановити військову диктатуру. Та й сам Ахмед-шах формально все ще залишався главою держави. Боротьбу з республіканським рухом очолило духівництво й особисто аятола Модаррес.

Прем’єр зрештою відступив. Поворотним моментом став його візит 1924 року в релігійний центр Ірану — місто Кум. Під тиском духівництва 31 березня 1924 року Реза-хан офіційно зрікся республіканської форми правління. Іран залишився монархією, а він сам згодом на установчих зборах був обраний шахом Ірану, узявши династичне ім’я — Пехлеві.

Серйозний опір реформам шаха могли чинити як аристократи й духівництво, що традиційно опиралися всім змінам, так і ліві радикали, які мріяли про будівництво «світлого майбутнього». Але парадокс був у тому, що Реза Пехлеві — деспот і диктатор по суті, вирішив силою впроваджувати в іранське суспільство елементи демократичних політичних систем західного світу. Створення в Ірані сучасної, економічно сильної держави, на його думку, було єдиним способом звільнити країну від впливу радянської Росії, Великобританії та інших держав.

Для розробки і проведення реформ шах створив команду освічених професіоналів. Абдул Теймураш, Фіруз Мірза й Алі Акбар Довер стали «мозковим центром» адміністрації. Саме вони розробляли законопроекти, слухняно схвалювані парламентом. Найчастіше законопроекти навіть не проходили передбаченої конституцією і регламентом громіздкої й тривалої процедури слухань і відразу ж затверджувалися депутатами. Щоправда, ніхто з цього тріумвірату жодного разу не обіймав посаду прем’єр-міністра країни: побоюючись посилення позицій когось зі своїх найближчих помічників, Реза Пехлеві намагався на пост глави уряду не призначати авторитетних людей.

У внутрішній політиці Реза-хана вирізнялися два основних компоненти: націоналізм і модернізація. У цьому плані його можна порівняти з Петром I. Найбільший вплив на Реза-хана справив лідер Турецької республіки Кемаль Ататюрк. Обидва східних диктатори багато в чому схожі — вони були націоналістами й патріотами своїх країн, прагнули до модернізації, критично ставилися до втручання релігії в суспільне життя. Однак були між ними й істотні розбіжності: якщо Кемаль Ататюрк прагнув порвати з османським минулим, то Реза-хан ніколи не зрікався своїх історії та традицій.

Головною метою реформ Реза-хана було створення в Ірані інфраструктури сучасної держави. Кардинальні зміни розпочалися із судової реформи 1927 року, в основу якої лягла структура судових органів Франції; прерогативи середньовічних шаріатських судів були значно урізані. У їхньому віданні залишилися справи, що стосувалися сім’ї та релігії. Сторони, за небажання розглядати сімейні справи в шаріатському суді, могли звернутися до цивільного суду.

У рамках законодавчої реформи з 1925 по 1928 рік було прийнято новий звід законів: кримінальний, цивільний, комерційний кодекси, що базувалися на нормах європейського законодавства. Було введене право приватної власності, розпродано землі, що належали духівництву і мечетям. 1930 року засновано національний банк. Замість срібного крана національною валютою став золотий ріал.

По всій країні споруджувалися промислові підприємства, реалізовувалися грандіозні проекти: побудована за 10 років Трансіранська залізниця простяглася на 1394 км від узбережжя Каспійського моря до Перської затоки. Залізницю будували німецькі й американські, а потім — датські і шведські компанії; але повністю на іранські гроші, чим Реза-хан дуже пишався. Для здійснення проекту побудували сотні мостів і тунелів, а на узбережжі Перської затоки було споруджено новий порт.

Усі ці реформи мали величезне значення: вони ліквідували багато середньовічних інститутів, заохочували підприємництво, підривали всевладдя духівництва; вони підготували грунт і для незалежної зовнішньої політики країни. Найгостріше для Ірану стояло питання скасування «капітуляційного режиму». Досі іноземці були непідсудні іранській владі через різкі відмінності судової системи та норм права Ірану і країн Заходу. Іноземці й іноземні компанії мали численні привілеї. Шах вчинив як далекоглядний політик: він не пішов на повний розрив із колоніальними імперіями, що могло призвести до вторгнення в Іран іноземних військ. У травні 1927-го уряд за рік попередив усі держави, що мали інтереси в Ірані, про скасування «капітуляційного режиму». Було оголошено і про перегляд усіх договорів та угод, що випливали з цього режиму (але не про їх односторонній розрив).

Другою проблемою, що стояла перед Резою Пехлеві в зовнішній політиці країни, був сильний вплив у Ірані радянської Росії та Великобританії. Шах намагався знайти йому противагу. 1937 року він вступив у регіональний союз, відомий як Саацабський договір (Туреччина, Іран, Афганістан). Також Реза Пехлеві запрошував на провідні адміністративні посади американців та німців, вбачаючи в них противагу «традиційним» наддержавам у цьому регіоні.

Шах активно працював і над іміджем країни. Його соціокультурні реформи були по суті проєвропейськими. Вплинув на проведення реформ у цій сфері візит Рези Пехлеві до Туреччини (1934 р.) і його зустріч із Кемалем Ататюрком. Реза-хан відразу береться за справу: він видає указ про заборону жінкам носити чадру, дозволяє їм вступати у вищі навчальні заклади. Чоловіки, особливо чиновники, зобов’язані були носити одяг європейського покрою. В ужиток увійшли «пехлевійки» — фетрові капелюхи з козирком. Духовні особи, котрі хотіли носити традиційний одяг, мусили отримати дозвіл у міністерстві освіти. Також з-під контролю духівництва було виведено систему освіти, що перейшла у відання міністерства освіти; на початку 30-х років прийнято закони про загальну обов’язкову початкову освіту. За роки правління Реза-хана кількість початкових шкіл зросла вп’ятеро, а середніх навіть більше — увосьмеро. 1934 року було створено Тегеранський університет. Освічена молодь поповнила лави державних службовців, світської інтелігенції, офіцерського корпусу, і звісно ж, була особисто віддана режимові.

Природно, всі ці зміни наштовхнулися на опір духівництва, але протести жорстоко каралися, чимало впливових релігійних діячів було страчено. Так, хранителю гробниці імама Рези винесли смертний вирок, а його родича Форужа усунули з посади прем’єр-міністра. Аятолу Модарреса, який свого часу очолював у країні рух проти республіканських реформ і був одним із найпомітніших та найвпливовіших релігійних діячів у країні, заарештували, а потім стратили.

Страти релігійних діячів такого високого сану були небаченими подіями для ісламської країни. Але шиїтське духівництво зберігало вплив: у столиці й містах правили губернатори, а на решті території — мулли. Ця проблема спливла на поверхню вже під час правління сина Рези Пехлеві — Мохаммеда — 1979 року, коли духівництво, скориставшись кризою і зростанням невдоволення серед населення, взяло владу у свої руки.

Шах прагнув побудувати в Ірані сучасну державу, але його диктаторські методи не залишили шансів для розвитку партійної діяльності та демократії. На початку своєї кар’єри Реза-хан використовував партії та їхніх лідерів для посилення власних позицій. Ставши шахом, він узяв курс на повну ліквідацію партій, вирішивши спиратися тільки на армію та вірних йому людей. Згодом він розправився й з однодумцями, з якими починав модернізовувати країну. Так, 1933 року за його наказом заарештували, а потім і вбили у в’язниці Теймураша, могутнього міністра двору, в якому Реза-хан став убачати небезпечного конкурента. 1929 року стратили принца Фіруза Мірзу, міністра фінансів, 1936 року наклав на себе руки Довер, архітектор нової судової системи Ірану.

Репресії сприяли зміцненню влади шаха (як нам це знайоме — у ці ж роки Сталін в СРСР також «закручував гайки») всередині країни, але, втративши найкращих радників, Реза-хан заплутався в надзвичайно складних проблемах міжнародних відносин 30-х років, установив особливі відносини з гітлерівською Німеччиною. Намагаючись знайти в Берліні противагу Лондону та Москві, Реза Пехлеві фактично занапастив свій режим. На початку Другої світової війни, під приводом того, що шах сприяє німецькій агентурі в Ірані, британські та радянські війська окупували територію країни. 16 вересня 1941 року Рез-хан змушений був зректися престолу на користь свого 22-річного сина Мохаммеда Рези.

Колишнього шаха посадили на британський корабель, що взяв курс на острів святого Маврикія. Навесні 1942 року, вже тяжкохворий, Реза Пехлеві переїхав до Південної Африки (Йоганнесбург), де й помер 26 липня 1944 року. Його останки перевезли до Ірану. На батьківщині 1949 року меджліс надав екс-шахові титул «Великий».

Є, щоправда, й неофіційна версія останніх днів життя Рези Пехлеві. Згідно з легендою, Реза-хан мирно помер у розкішній резиденції на березі Каспійського моря, схиливши голову на балюстраду фонтана і слухаючи вірші Фірдоусі. Напівграмотний солдафон, він страшенно любив вірші.

Сьогодні Іран — ісламська держава, і шаха Резу Пехлеві, який проводив світські реформи, тут не заведено вихваляти. Але не слід забувати і про внесок, зроблений ним у становлення своєї держави. Реза Пехлеві знову надав колишнього блиску короні перських шахів. Він із ряду тих нечисленних правителів, хто зумів об’єднати монарха і реформатора в одній особі.