РЕМЕСЛО — СНАЙПЕР, АБО ПРАВО НА ОДИН ПОСТРІЛ

Це поети і художники люблять білі ночі. Снайпер їх просто ненавидить лютою ненавистю. Адже доводиться переміщатися й обладнувати свої позиції, не забуваючи про інфрачервоний приціл противника. І хоч як потайливо крадешся, все одно ні на секунду не залишає огидне відчуття власної безпорадності: ти — під прицілом. І твоя доля залежить тільки від холоднокровності, твердості руки й одного точного пострілу твого ворога. Але рука його візаві здригнулася...

Він став жертвою снайперської формули: «Один постріл — один труп»... Десь далеко лунав гуркіт бою. А чийсь пронизливий крик донісся невідомо звідки: «Санітара сюди, санітара!» Хтось поруч цинічно промовив: «Санітар йому вже не потрібен». Снайпер Василь Поспєлов лежав у калюжі власної крові. Куля «колеги» розкришила йому підборіддя, вибила зуби і вийшла крізь шию. Сталося це в серпні 41-го на Красногвардійському напрямку Ленінградського фронту.

І через 62 роки Василь Юхимович упевнений, що на побачення зі смертю відправила його куля далекого одноплемінника. Адже за довгі місяці війни він досконально вивчив повадки своїх колег, які перебували по той бік барикад.

— Це фін, — стверджує Поспєлов, — тільки він міг випередити мене. Німці хороші снайпери, але з фінами їм не змагатися. Знімати німецьких снайперів було не так вже й важко. А от якщо фін попадався, то тут — або я його, або він мене.

Сам Василь Юхимович народився в сім’ї вепсів. (Вепси — нащадки фінського племені весь, які промишляли полюванням і риболовлею. Плем’я це в ході еволюції асимілювалося зі слов’янами. — Авт.) Очевидно, кров далеких вепсів і мисливські навички предків дали про себе знати. Василю було всього п’ять років, коли він вийшов із батьком на перше своє полювання. Незабаром меткий і влучний хлопчак красувався перед однолітками у власноручно зшитій білячій шапці.

Юнак постійно практикувався в стрільбі, тому його груди незабаром прикрасив такий жаданий для молоді передвоєнної пори значок «Ворошиловський стрілок». 1937-го за комсомольською путівкою Василь був призваний у прикордонні війська. Після строкової служби було Новопетергофське прикордонне військово-політичне училище імені Климента Ворошилова, де він опанував мистецтво стрільби з пістолета, гвинтівки і протитанкової гвинтівки. Незабаром Поспєлов виконав норму майстра спорту.

Почалася війна. Поспєлов пішов захищати свій рідний край. Снайперська мосінська трилінійка Василя разила німців наповал. Причому так, що незабаром старшого політрука Поспєлова призначили комісаром снайперської школи 16-го полку військ НКВС. Бойове стажування снайпери проходили в з’єднаннях і частинах Західного фронту. Мабуть, це одна із найяскравіших сторінок у бойовій біографії Василя Юхимовича.

Свідчення тому — наказ командуючого 16-ю армією генерал-лейтенанта Івана Баграмяна від 7 листопада 1942 року. Ось витяг із цього документа: «У період із 18 жовтня по 1 листопада 1942 р. діючі у стрілецьких частинах 16-ї армії снайпери військ НКВС Західного фронту під безпосереднім керівництвом старшого політрука Поспєлова знищили 1104 фашистів...»

Загін Василя налічував 90 чоловік. Добором кандидатів у свій снайперський легіон Поспєлов займався сам. І, слід визнати, робив це якісно. Тому командуючі арміями Західного фронту, котрий протягом багатьох місяців вів позиційні бої, знали: коли з’явилися снайпери противника і наші офіцери починали класти свої голови, отже, треба викликати загін Поспєлова.

— Василю Юхимовичу, які критерії добору були головними при визначенні підготовленості кандидата до служби у вашому загоні?

— Насамперед, звісно ж, точна стрільба. Але скажу вам відверто, боєць, який вирізняється чудовою влучністю, не завжди може стати снайпером. Насамперед, він повинен мати кмітливість і невгавуче бажання вдосконалюватися, я сказав би, творчо підходити до свого ремесла.

— Перепрошую, Василю Юхимовичу, що значить творчо? Адже снайпер повинен добре стріляти, знищуючи якнайбільше ворогів.

— Снайперське мистецтво... так, так, саме мистецтво, складається з багатьох компонентів, як уроджених, так і вироблених протягом багатьох років. Насамперед це стосується маскування. Адже позиційна війна, а на ряді ділянок радянсько-німецького фронту вона велася досить тривалий час — пора розквіту снайперського руху. Снайпер, як правило, працював на нейтральній, себто нічийній смузі. І тому повинен був так сховатися, щоб ворог навіть подумати не міг, що у нього під носом снайпер. Далі стрілок повинен був попрацювати над приманкою.

Був у мене дзвіночок. З дому взяв на щастя. Мій напарник прив’язував його до палиці, висував над бруствером і за моєю командою починав дзвонити. Цікавість згубила не одного ворога... Мені ж дзвіночок таки приніс щастя — повернувся додому живий.

Полювали ми і групою. Одного разу, коли наші позиції знаходилися трохи вище від німецьких, я наказав знайти два колеса і з’єднати їх віссю. До цієї «конструкції» мої бійці прив’язали порожні консервні банки й інший «металобрухт», котрий під час руху видавав досить цікавий для ворога звук. Ми запускали звукову «шарманку», і німці купувалися на цю хитрість... Залп моїх бійців — і для ворожої похоронної команди була робота.

— Досить жорстоко.

— Була війна, і гасло було таке: «товарищ снайпер, придет победа! Знай, поверь и, снайперски прищурив око, увидев в оптику: фашистский зверь залез в наш дом ох как далеко. Смерть фашисту — приговор наш одинокий, таков закон войны жестокий».

— Василю Юхимовичу, війна, звісно, справа чоловіча. Але у вашому загоні були й жінки...

— Так. Правда, були дві жінки, але стрілками вони були відмінними. На відміну від нас, мужиків, у них була цінна для снайпера риса, а саме — плавний спуск. Це дозволяло їм влучати в ціль зі стовідсотковим результатом.

— Василю Юхимовичу, із усього букета рис, що їх повинен мати снайпер, якій особисто ви віддали б перевагу?

— Безсумнівно, це терпіння. Іноді доводилося годинами, по кілька діб вистежувати ворожого снайпера, котрий деморалізує передній край того чи іншого підрозділу. Із вуст у вуста під час війни передавалася б історія про те, як такий собі Джон Унетл під час Першої світової війни вичікував снайпера протягом трьох днів, не змінював позицію і справляв нужду в штани, щоб не поворухнутися, — аби зробити усього лише один точний постріл.

На рахунку Миколи Ільїна 494 убиті вороги;

Володимира Пчелінцева — 456, із них 14 снайперів;

Івана Горелікова — 338;

Людмили Павличенко — 309, із них 39 снайперів;

Василя Зайцева — 306;

Павла Шореца — 261.

На рахунку десяти найкращих радянських снайперів за роки війни значилося 4200 ворогів. А двадцятка влучних стрілків знищила 7400, що дорівнює двом піхотним полкам.

— Василю Юхимовичу, скільки знищених ворогів на вашому рахунку?

— Більше шести десятків. Але я спеціалізувався на фашистських снайперах і своїх хлопців учив цьому мистецтву.

А одного разу жертвою поспєловської вправності став німецький танк! Ворог, намагаючись викурити нашу піхоту з окопів, кинув на радянські позиції свої танки. Василь відклав убік свою снайперку і влучний постріл із протитанкової гвинтівки уразив броньовану ціль. Але нашого снайпера помітили, й інша машина пішла прямо на сміливця. Поспєлов устиг залягти на дно окопу. Після декількох хвилин «прасування» краї укриття не витримали, і офіцер опинився живцем похованим під товстим шаром землі. Коли артилеристи змусили танки відступити, бійці швидко відкопали снайпера. Василь відбувся двома зламаними ребрами...

А ще Василь Поспєлов писав вірші. Після одного з поєдинків, точним пострілом знявши маститого німецького снайпера, котрий тривалий час деморалізовував передній край оборони, Поспєлов написав:

«Фашистский снайпер

влез в нейтралку.

И, окопавшись, бой ведет.

Стреляет в спешке

и в приманку,

Значит, смерть ему придет!

Я вскоре сделал ложной цель,

Его засек на свой прицел.

Фриц только

взял ружье в упор,

Я — тут же вынес приговор…»

Стосовно снайперів можна скільки завгодно полемізувати на теми моралі. Але відомо одне — немає страшнішої зброї на полі битви, аніж влучний стрілок-одиночка, чий постріл майже напевно означає смерть для ворога. Відомо також, що радянські снайпери своєю влучною стрільбою врятували тисячі, десятки тисяч життів наших солдат, знищивши ворога до того, як той починав убивати сам. У легіоні найкращих радянських снайперів був і залишається Василь Юхимович Поспєлов. Складно навіть уявити, скільки наших бійців зобов’язані йому життям. Батьківщина гідно оцінила ратний труд свого солдата. Поспєлов нагороджений двома орденами Вітчизняної війни обох ступенів, двома орденами Червоної Зірки, медалями «За відвагу» і «Бойові заслуги».

Війну Василь Юхимович закінчив у Кенігсберзі. А 24 червня 1945-го в складі зведеного прикордонного полку брав участь у Параді Перемоги на Червоній площі в Москві.

Я наважився і запитав у Василя Юхимовича про те, що відчуває людина, виносячи вирок ворогу.

— Була війна. А в бою головне — вижити й убити ворога раніше, аніж він уб’є тебе. Адже ми не засуджуємо біблійного Давида, котрий усього лише одним влучним кидком каменю з пращі убив могутнього воїтеля філістимлян Голіафа...