Реформа ЗМІ: страчувати не можна помилувати

Страчувати

Законопроекти про реформування державних і комунальних друкованих ЗМІ, суть яких зводиться до їх роздержавлення, підготовлені Мін’юстом і Національ­ною спілкою журналістів України (НСЖУ). Але, судячи з розмов, які майже два роки точаться навколо них, робота над законами розпочалася не вчора. Зрозуміло, що до набрання чинності змінами до Конституції думка президента «Роздержавити. Крапка!» для міністерства була визначальною. Такою, мабуть, за інерцією вона залишається й досі. Навпаки, НСЖУ, з відомих їй причин, наполягає на роздержавленні цілеспрямовано.

Ще один переконаний прихильник законопроектів — комітет із питань свободи слова та інформації ВР. Його традиційно очолюють представники БЮТ. Рішення комітету, за підсумками останніх слухань на цю тему, містить п’ять першочергових кроків, які гарантують необоротність процесу роздержавлення. А сам процес, на думку комітету і НСЖУ, має бути завершений у 2009 році. Постанову про це ось-ось запропонують прийняти Верховній Раді.

Прибічники реформування спішать, як золотошукачі, що прагнуть «застовпити» золотонос­ну ділянку. Їм важливо якомога швидше проголосити: «Роздер­жав­ленню бути!» Причому гучно, з парламентської трибуни. А це вже не просто помилка. Це вирок. Для переважної більшості комунальних і особливо районних газет — рівносильний смерт­ному. За що ж тоді страчувати?

Аргументів у реформаторів небагато, але кожен, на їхнє переконання, важковаговий, ніби снаряд до облогової гармати.

На їхню думку, жодній владі не під силу втриматися, щоб не скористатися комунальними ЗМІ, як жінками легкої поведінки. Знову ж таки, вважають вони, нас не зрозуміє Європа. Немає там бюджетних ЗМІ. Ще один нищівний доказ — «нерівна конкуренція». Часткове фінансування комунальних газет за рахунок місцевих бюджетів і пенсії їхнім співробітникам, що прирівнюються до пенсій держслужбовців, здаються реформаторам більш руйнівними, ніж «зони пріоритетного розвитку» противникам їх відродження. І, нарешті, останнє. «Комунальні ЗМІ за бюджетні гроші виробляють продукт, на який немає попиту», а передплату, як у давні часи, проводять ледь не в примусовому порядку. Ось загалом і вся аргументація.

Страчувати не можна

Надамо слово захисту. По-перше, якщо влада на місцях так легко піддається спокусі, то слід усе-таки грішити не на жінок, а на владу або тих у ній, хто «ведеться». По-друге, про Європу. Там, як стверджують реформатори, бюджетних ЗМІ немає. Проте там немає і шістдесяти семи відсотків населення, які, як ми, живуть на межі бідності чи за її межею. Не брати до уваги, наскільки доступна інформація для мільйонів незаможних людей, небезпечно. Сон розуму, як відомо, породжує чудовиськ. Чи здатні комерційні видавництва запропонувати суспільно-політич­ні газети за низькою ціною? Запитання риторичне.

Дуже переконливими, якщо не заглиблюватися в них, видаються аргументи про «нерівну конкуренцію». Тим часом сільська лікарня, якій виділяються якісь бюджетні кошти, і платна клініка, де за все потрібно викладати свої «кревні», — теж нерівна конкуренція. Як і загальноосвітня школа порівняно з приватною або ж державні вузи, які навчають малозабезпечених за квотою за бюджетні кошти. Усе це, включно з комунальними ЗМІ, — величини одного порядку. У нашій країні мільйони людей ще тривалий час потребуватимуть такої «нерівності».

Ціна іншим привілеям теж відома. Працівники комерційних видань, які працюють переважно в містах, не місячи болото на оранці, не вгрузаючи по кісточки у гній, не топлячи піч вугіллям, отримують, як мінімум, утричі-вчетверо більше, ніж у «районках». Для годиться і для податкової — за відомістю, а решту, як правило, «у конверті».

Останній доказ реформаторів (а він про непопулярність районної преси) схожий на заржавілий фугас часів Другої світової війни. Наведу лише один приклад. У Куйбишевському районі Запо­різької області живе двадцять шість тисяч чоловік. Місцева газета «Рідний край» виходить тиражем п’ять із половиною тисяч примірників і вся розходиться за передплатою. У розрахунку на сім’ю, її читає кожен куйбишевець, котрий доріс до «Букваря». Скажіть, яким позахмарним тиражем має вимірюватися популярність будь-якої з найвідоміших загальноукраїнських газет, аби попит на неї можна було порівняти з куйбишевським?!

Помилувати

Тепер аргументи на користь комунальних ЗМІ. У різних місцях тієї ж таки Запорізької області за один номер районної газети передплатник платить від тридцяти до сорока копійок, а собівартість його — п’ятдесят шість копійок. Комерційні ЗМІ за визначенням не можуть продавати свій «продукт» собі на збитки. Вгадайте з трьох разів, кого дотують місцеві бюджети: газету чи малозабезпечену частину населення — сільського жителя?

Позбавити комунальні ЗМІ часткових дотацій або транспорту і приміщень — все одно що закрити їх. Як бути в такому разі з корінним населенням країни, українцями? Адже більшість «районок» залишаються повсякденними носіями української мови на нашому переважно російсь­комовному інформаційному ринку. Маса надзвичайно серйозних проблем виникне й у зв’язку із закриттям чи перепрофілюванням переважної більшості газет, а це 750 видань! Багато професійно підготовлених людей опиняться без роботи, і їх потрібно буде перенавчати.

Ідея про роздержавлення комунальних ЗМІ не виникла на голому місці — вона лягла в добре угноєний ґрунт. Першими її ревнителями була Українська асоціація видавців періодичної преси, яка об’єднувала власників приватних видань. Їх інтерес зрозумілий. Товстим, у «кольорі» і відносно дорогим комерційним тижневикам не до повсякденних потреб глибинки. На цьому великих тиражів не зробиш. А ось «зачистити» від «районок» поле і, не скопуючи, не вирощуючи й не поливаючи, «зрубати капусту» з нових рекламодавців — латифундистів та переробників — власників заводів, які інтенсивно народжуються на місцях, — інша річ. Не можна дозволити приватним підприємцям монополізувати весь регіональний газетний ринок. Тим паче напередодні скасування мораторію з 1 січ­ня 2008 на продаж землі сільськогосподарського призначення!

Проблема коми

Що рухає прибічниками роздержавлення, крім зрозумілого нам комерційного інтересу? Резолюція ПАРЄ «Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною» від 5 жовтня 2005 року. Але резолюція, спрямована, зокрема, і на забезпечення свободи слова, не вимагає від нас сліпо керуватися якоюсь однією моделлю.

Що ще? Політика! Привид дежавю. Страх, що комунальні ЗМІ, як неодноразово вже бувало, знову «ляжуть під владу». А приватні не ляжуть?! Найбільше у роздержавленні зацікавлені любителі ловити рибку в каламутній воді: людям, котрі погано орієнтуються в економіці, політиці та законах, простіше згодувати будь-яку наживку. Якщо рішення про роздержавлення ухвалять, його жертвою насамперед стануть жителі сіл, райцентрів, працівники містечок та селищ. Ті, кого сьогодні пориваються позбавити доступної їм за ціною комунальної преси.

Наполегливі спроби роздержавлення провокативні. Місцеві громади позбавляють їхнього природного права у найкращих демократичних традиціях вирішувати: мати їм свої засоби масової інформації — чи ні. Істотно урізують повноваження рад різних рівнів.

Ті, хто прагне справжньої свободи слова, а не імітує її, копіюючи Захід, розуміють: потрібен абсолютно інший, альтернативний роздержавленню підхід, свіжий погляд на проблему. Система комунальних ЗМІ, яку ми отримали у спадок, унікальна. Вона створює реальну можливість швидкого і безболісного трансформування її в систему громадських ЗМІ. Досить тільки змінити правила — законодавчо запровадити три основні умови:

— укладання обов’язкового типового договору між засновником (органом місцевого самоврядування) і трудовим колективом (редакцією) про невтручання в редакційну політику;

— створення з представників парламентських і непарламентських партій та громадських організацій спостережних рад при кожній редакції, які здійснюватимуть контроль за рівним (але з урахуванням обов’язкових для органів самоврядування публікацій) доступом до громадських ЗМІ та об’єктивним висвітленням ними всіх точок зору;

— забезпечення незалежності редакторів шляхом призначення їх тільки на конкурсній договірній основі, бажано за узгодженням із НСЖУ — наймасовішою громадською творчою організацією в країні.

Такий закон не потребує жодного додаткового фінансування. Лише політичної волі. Ті, хто його розробить і внесе на розгляд парламенту, отримають підтримку більшості народних депутатів. А самі ввійдуть в історію. Як творці системи громадських засобів масової інформації в масштабах усієї країни. І це серйозно. Вперше завдяки демократичним перетворенням у нас з’явиться реальна можливість рівного доступу до друкованих комунальних ЗМІ — громадських газет, не залежних від політичних уподобань засновників і від того, по який бік від Дніпра вони виходять.