Радянський акваріум, або Хто розвалив колоса на глиняних ногах

Є в нашій історії міф, один із найбільш живучих: мовляв, могутня радянська держава так і рухалася б шляхом комунізму (через соціалізм «із людським обличчям»), якби не підступність імперіалізму, Америки, масонів та інших «шкідників»... Саме таку ідею мусує в Україні ліва преса, а в РФ — націонал-патріотична. По той бік міфу лежить небажання бачити внутрішні чинники глибокої системної кризи, що охопили практично всі сторони економіки, політики та міжнаціональних відносин в СРСР. Активному розпаду на початку 90-х передував тривалий період «напіврозпаду» 70—80-х, який зробив його неминучим і невідворотним.

Польський фантаст Станіслав Лем показав в одному з оповідань далеку планету, правлячий режим якої вимагає від місцевих жителів, щоб вони обов’язково жили у воді, ще краще — під водою. Єдиним способом спілкування між мешканцями є булькіт. Офіційна пропаганда, не шкодуючи сил і коштів, переконує — найкраще у світі — бути мокрим. Дихання повітрям, попри те, що воно необхідне з фізіологічних причин, оголошене ледь не державним злочином. Усі жителі планети страждають на ревматизм і мріють хоча б день пожити в сухому помешканні. Але пропаганда наполягає, що такий спосіб життя, особливо підводне дихання, — соціальний ідеал, якого потрібно прагнути... СРСР до кінця 80-х, по суті, і був таким акваріумом у плані ідеології та соціальних умов.

Вважається, що горбачовська гласність підточила ідейні засади радянського акваріума. Але чи була альтернатива гласності, яка її анатомія?.. Гласність почалася з припинення глушіння західних радіостанцій, які вели мовлення мовами народів СРСР. Це були Бі-бі-сі, «Голос Америки», «Німецька хвиля» і особливо не жалуване спецслужбами Радіо «Свобода». Чималу роль у цьому відіграла дорожнеча глушіння та обслуговування антен.

Гласність потрібна була партійним реформаторам, щоб поквитатися з консервативними чиновниками — від секретаря обкому до начальника жеку — патологічними противниками перебудови. Однак там, де під загрозою опинялися монополія партії на владу і на саму гласність, починали діяти обмежувальні закони. 1987 року було накладено заборону на кооперативну діяльність видавництв і ЗМІ. Ксерокси перебували тільки в розпорядженні установ, підконтрольних КДБ. Табуйованою темою залишалося питання партійного самодержавства. Коли на з’їзді народних депутатів академік Андрій Сахаров запропонував виключити з конституції 6-ту статтю (тотальне всевладдя КПРС), Михайло Горбачов кілька разів переривав промовця... Сахаров холоднокровно продовжував свою промову — йому відключили мікрофон.

Про якусь гласність не могло бути й мови, коли порушувалися питання національного самовизначення чи суверенітету. У хід ішли саперні лопатки (Тбілісі 1989 року) або танки й кулемети (Вільнюс 1990-го). Спецслужби на той час уже навчилися маніпулювати «національним пробудженням». 1988 року в Сумгаїті та Баку прокотилися страшні вірменські погроми; радянських вірменів «переконували» у їхній беззахисності перед обличчям тюркського світу (громадські діячі напередодні виступили за вихід зі складу СРСР). Коли застрашливий ефект справили — в Баку ввели танки, також продемонструвавши силу Центру.

Перебудова і напіврозпад

Хіба це жарти — через 70 років будівництва комунізму дійти висновку, що його треба докорінно перебудовувати. Причини зрозуміти неважко. СРСР виробляв найбільше у світі сталі, але металу хронічно бракувало. Кількість вироблених в СРСР комбайнів у шістнадцятеро перевищувала показники США, але не вирішувала продовольчої проблеми. Вже з кінця 1970-х кожен другий окраєць хліба, куплений у країні, котра володіла найбільшим у світі орним ареалом, був привезений з-за океану.

Катастрофічне відставання спостерігалося у сфері технологій (не пов’язаних безпосередньо з «оборонкою»). Якщо на початку 80-х персональний комп’ютер на столі західного студента заміняв набір олівців та логарифмічну лінійку, то в СРСР навіть у ЦСУ користувалися (у кращому разі) калькуляторами і складували тонни макулатури. Факс і ксерокс були атрибутами лише спецустанов — «поштових скриньок», підвідомчих КДБ.

Для зростання у промисловому виробництві з кінця 70-х років просто не залишалося передумов. Річ навіть не у кваліфікації наукових кадрів, а в принциповому небажанні впроваджувати високі технології. До 60% патентів, розроблених радянськими інженерами, впроваджувалися на Заході, куди потрапляли цілком легальним шляхом (через публікації в журналі «Техника — молодежи» та ін.). Причини економічного відставання були банальні — відсутність ринку та творчої конкуренції. Керівники підприємств не прагнули підвищувати кваліфікацію персоналу. В СРСР щодня фіксували понад 4 млн. прогулів. Ідеться не про страйки та лікарняні — люди проводили час у чергах за продуктами і дефіцитними товарами або ж на дачах і присадибних ділянках. Навіть на роботі радянський трудівник працював повільно, неефективно. Прямий наслідок умов праці — низька якість виробленої продукції, особливо товарів широкого вжитку (одяг, взуття, побутова техніка й ін.) і занепад у сфері послуг.

А чи слід було очікувати іншого ставлення до комуністичної праці? Рівень середньої зарплати в СРСР на початку 80-х упав нижче межі, за якою вона перестає виконувати економічні функції, тобто бути стимулом якості праці і підвищення її продуктивності, не кажучи вже про трудову етику. Крилатий вислів із кінокомедії 60-х «Щоб ти жив на саму зарплату!» у 80-ті роки звучав вироком радянським лікарям, педагогам, усім, хто не входив у держапарат і не працював у «органах».

Особливо жалюгідною була ситуація в «безплатній» радянській медицині. Наприклад, одноразові шприци до кінця 80-х використовувалися тільки у клініках VIP-обслуговування, тобто там, де лікувалася номенклатура. За рівнем дитячої смертності СРСР посідав 50-те місці у світі після Маврикію та Барбадосу, а за кількістю абортів — більш ніж у двадцятеро випереджав ФРН (дані 1976—1979 рр.).

Ті, кому у 80-х траплялося побувати в Москві, пам’ятають, із якими труднощами вдавалося впхатися в автобус, тролейбус, метро. А витрати ж на утримання понад півмільйона персональних авто вчетверо перевищували витрати на весь громадський транспорт. Жити у столиці було не так небезпечно для здоров’я. Навіть до чорнобильської катастрофи (1986) у 104 містах країни концентрація забруднюючих речовин у десять і більше разів перевищувала допустимі норми. Чорний список, звісно, не розголошували, але те, що країна перебувала на межі екологічної катастрофи, — факт загальновідомий. На початку перебудови радянські економісти підрахували, що реальний приріст ВВП в СРСР за період 1980—1985 рр. дорівнював нулю!

Один із революційних заходів перебудови був спрямований на зменшення до непристойності роздутого апарату управління. Образ чиновника ще у часи відлиги 60-х був притчею во язицех (згадаймо сатиричні інтермедії А.Райкіна). 1987 року в СРСР армія апаратників налічувала 18 млн. чоловік — 15% трудових ресурсів країни. На утримання апарату витрачалася сума, що вдвічі перевищувала приріст національного доходу! Три роки адміністративної реформи продемонстрували повний крах спроб зазіхнути на Систему методом указів та звітів. Їх писали не гірше, ніж сатиру на апаратників. Наприклад, після указу про скорочення кількості працівників міністерств і відомств на 10% у штат терміново вводилися ті ж таки 10% позаштатних працівників (прибиральниці, сантехніки...), яких потім нещадно скорочували. Номенклатурне питання було каменем спотикання і в армії. У період перебудови скасували майже 1400 генеральських посад, тоді як в армії США налічувалося всього 1073 генерали. І навіть після цього в РА на одного військового припадало вп’ятеро більше генералів, аніж в арміях НАТО. На підвищення боєздатності, як показав сумний досвід «Афгану», це аж ніяк не впливало, не кажучи вже про вирішення побутових проблем і реабілітацію ветеранів-«афганців».

Операція «кооперація»

Моментом істини радянського ревізіонізму, який прагнув приборкати розвал імперії, був рух кооперації, що набрав розмаху після ухвалення Закону «Про індивідуальну трудову діяльність» (1987). Реальний ефект від законодавчих новацій визначався постановою Кабміну «Про заходи посилення боротьби з нетрудовими доходами». Та ось межу між легальним доходом від приватного підприємництва і нетрудовими доходами у «приватній крамничці» з труднощами розрізняли навіть юристи. В особі кооператора відродився приватник-глитай, куркуль, яких традиційно зневажав пролетаріат. Кооператора ненавиділи всі — від міністра до дільничного. На запитання журналіста до міністра фінансів СРСР, чому, на його думку, в кооперативах гроші заробляють нечесно, той із приголомшливою простотою відповів: «Тому що на чесній праці не розживешся».

На кооперативну діяльність, як і за Сталіна в 1926 р., вводиться прогресивний податок на доход, який на певному рівні сягав позначки 70%. Більш як 30 органів перевіряли кооперативи й нещадно переслідували «спекуляцію». Кооператорів часто громили сусіди й місцеві жителі, вважаючи, як у часи колективізації, що «багатіїв» треба і можна грабувати (тільки в республіках Прибалтики повага до приватної власності збереглася на рівні культурного коду).

Кооперація, яка, на думку Горбачова, мала вдарити по тіньовій економіці, сама шукала «дах» у тіньовій економіці, оскільки не знайшла ні підтримки, ні розуміння в держсекторі. У такому вигляді кооперація пережила саму державу, сформувавши фінансову, адміністративну й політичну еліту на всьому пострадянському просторі. Неможливість легальної діяльності в кооперативах і формальне держзамовлення на них створили тип радянської мафії, дуже не схожий на італійську в серіалах a-la «Спрут», американську з бойовиків про гангстерів та непідкупних поліцейських-одинаків. Мафія практично зрослася з державою, існувала ніби «в законі», борючись за насичення ринку дефіцитними товарами, вносячи розмаїття у сферу послуг.

Звичайне диво

Великий інквізитор у Достоєвського говорив про три природні сили, здатні полонити совість: Диво, Таємниця й Авторитет. Ці сили вміло використовувала радянська ідеологія у процесі формування homo soveticus. Однак у застійні роки сила Авторитету добряче похитнулася, а в роки горбачовської гласності не залишилося і Таємниці. Під руками залишалося тільки Диво, яким монопольно продовжувала володіти радянська ідеологія. І ось таємничий «астрал» нарешті став надбанням гласності: сеанси «психотерапії» Кашпіровського, «заряджання води» Чумака і «естрадні містерії» Джуни транслюються ЦТ і ретранслюються по всій країні у найбільш «касовий» період доби — за півгодини до культової програми «Час». Виснажений радянський трудівник отримав можливість зануритися в «астрал» прямо у власному кріслі і споживати очищену від «нечисті» воду з іржавого водогону. Телеглядачі бачили на своїх екранах чудотворця, який дає полегшення хворим у країні, де немає ліків, бракує лікарняних ліжок, кваліфікованих «безплатних» лікарів.

Навіть у часи Распутіна в країні не було такого прагнення дива й надії на нього. У такій ситуації пояснення всіх лих цього світу підступами таємничих масонів, «сіонських мудреців», на крайній випадок — полтергейсту сприймається природно як ніколи. Усе, що було надбанням Таємниці — барабашки, масони, окультизм, — ставало новим опіумом для народу, поясненням хаосу в країні, його виправданням. Це був спосіб втечі від справжніх проблем.

Кінець імперії

Феномен серпневих подій 1991 р. дуже далекий і туманний для нас, але був гранично ясний сучасникам. Перефразовуючи теоретика світової революції — верхи не могли керувати по-новому, а низи не хотіли жити по-старому.

То хто ж розвалив СРСР? На партійному олімпі тоді боролися дві сили: умовно кажучи, КДБ проти партапарату — андроповці і брежнєвці. Набивши одне одному лоби, вони випустили з уваги третю силу. Саме вона формувала суспільну свідомість радянської інтелігенції та культурні смаки молоді. Це було пасіонарне покоління застійних 70-х: люди, які годинами вистоювали у довжелезних чергах, і не з чуток знали, що таке дефіцит ліків, індиферентні до гасел «наздогнати і перегнати США». Покоління, чиї моральні пріоритети формували не міфічні стахановці, не піонери на кшталт Павлика Морозова, а пісні Володимира Висоцького і Булата Окуджави (в Україні — Володимира Івасюка та тріо Мареничів), вірші Олександра Галича і Євгена Євтушенка, хіти «Машины времени». Це був народ, який протирав штани не на ідіотських зборах комсомольського активу, а в театрі на Таганці і в МХАТі, за читанням не брежнєвської «Малої землі», а ледве реабілітованого булгаковського роману «Майстер і Маргарита». Саме вони вийшли 19 серпня 1991 року на вулиці столиці проти танків і спецназу. І не так щоб підтримати Єльцина чи «ізольованого» у Форосі Горбачова, а щоб відстояти своє право жити за совістю, а не за «заповітами Ілліча» чи рішеннями чергового з’їзду.

Розвал був визначений розтином тієї всеосяжної брехні, на якій стояла ідеологія держави «робітників і селян». Наприклад, в Україні наприкінці 80-х зі стелажів спецхрану на світ божий вийшли твори письменників Розстріляного Відродження і поезія Василя Стуса, Василя Симоненка. Інтелігенція, яка прагнула повернення з небуття національних культурних цінностей, створила громадську організацію Народний Рух, що боровся за реабілітацію колишніх в’язнів сталінських таборів і за припинення дискримінації української мови в освіті й культурі. Колишні політичні в’язні 70—80-х і юристи створили українську секцію правозахисної Гельсінкської групи, що свідчила перед обличчям світової громадськості про порушення прав громадян і відсутність політичної гласності, декларованої владою. Саме активісти УГГ уперше відгорнули завісу реальних масштабів трагедії в Чорнобилі (1986), відповідальність за яку режим усіляко перекладав на «спеців».

Розвалові намагалися запобігти силовим шляхом — 19 серпня 1991 р. на вулиці Москви вивели танки, оголосили надзвичайне становище. Але протягом трьох днів не відбулося нічого, що дозволило б «гекачепістам» утримати владу в своїх руках. І це при тому, що адміністративний і партійний апарат у більшості республік (зокрема і в Україні) беззастережно підтримав путч. Попри мобілізацію армії, все відбувалося до банальності мирно — найжахливіший в історії тоталітарний режим розсипався на очах, як зотлілий труп. У ході сутичок із внутрішніми військами загинуло троє маніфестантів (за два роки до того жертв розгону маніфестації у Тбілісі налічувалося сотні). Це була остання жертва режиму, який удосталь напився крові мільйонів своїх громадян.

Уже 23 серпня 1991 р. на засіданні Президії Верховної Ради Російської Федерації тріумфатор Єльцин у присутності визволеного з «блокади» Горбачова підписав указ про призупинення діяльності КПРС. Генсек здивовано заявив про свою відставку, а ЦК прийняв рішення про саморозпуск, навіть не намагаючись опиратися. Сучасники ще не знали, що слідом за всемогутньою партією доведеться розбирати труп і самої імперії.

Верховна Рада України вичікувала. Така позиція була, по суті, безпрограшною. Лише 24 серпня, коли труп КПРС фактично відвезли в «морг» історії, у Києві урочисто проголосили національну незалежність. Саме в контексті подій серпня 1991-го стає зрозумілим характер цієї «незалежності» протягом наступних 15 років нашої історії. Того ж дня голова ВР України, секретар КПУ з ідеології зрікся партії і зайняв позицію поміркованого націоналіста. Кульбіт приніс йому успіх на виборах першого президента України 1 грудня 1991 р. Дивно, але попри проголошений Кравчуком «націоналізм», єдиний кандидат від Компартії, що на той час не існувала, зняв свою кандидатуру на користь Кравчука — на противагу кандидатові від демократичної опозиції В’ячеславу Чорноволу.

Останній публічний виступ на телеекранах Горбачова як президента СРСР відбувся 8 грудня 1991 р. Того ж дня глави Росії, Білорусії та України, таємно зібравшись у мисливському будиночку в Біловезькій Пущі, «заочно» вирішили долю СРСР і його формального президента. Фактично Союзу вже не існувало, але знали про це лише три кити радянського ревізіонізму — Єльцин, Шушкевич і Кравчук.

Горбачов довго не міг повірити в те, що сталося, і тільки 25 грудня 1991 р. оголосив про складання своїх повноважень. Через 20 хвилин після «зречення» із кремлівської вежі було спущено червоний прапор, що майорів над країною понад 70 років, і без особливої помпи піднято російський триколор. Це був безславний, хоча й закономірний кінець.

* * *

На жаль, рамки цієї публікації не дозволили торкнутися таких важливих тем, як війна в Афганістані, Чорнобиль, інших моментів політичного та морального «напіврозпаду» Країни Рад. Але навіть ті аспекти, яких усе ж таки вдалося торкнутися, дозволяють розкрити вагомі чинники геополітичних змін, що відбулися на 1/6 частині земного суходолу — там, де колись височіла велика радянська імперія. Як тут не згадати видіння Даниїла про боввана з золотою головою на глиняних ногах... (Дан. 2, 31—35). То хто ж розвалив цю імперію? Запитання воістину риторичне. Певно, той, хто викрив Брехню і розвіяв Страх...