Рабоукраїнці

«Раскройте рты, сорвите уборы!
По улице чешут мальчики-мажоры».

«ДДТ»

Українські новини знову зарясніли подіями про дикі та безкарні витівки багатих молодих людей. Чи такі вже дикі й чи такі вже безкарні?

Збігло понад двадцять років відтоді, як Юрій Шевчук у своїй пісні «Мальчики-мажоры» знущально вигукнув вищезацитоване. Тоді здавалося, що ось відбудуться перебудова з прискоренням, і це потворне явище застійних часів, як мінімум, стане неактуальним.

Сталося навпаки. Комуністичну номенклатуру, яка тоді вважалася вершиною аморальності, замінили багатопартійні демократи, що частіше були сволотою ще більшою. Відверто тупих бандитів зі стволами замінили досить інтелектуальні бюджетні злодії. У них виросли діти. Згідно з генетикою, першим законом Менделя («Гібриди першого покоління від схрещування чистих ліній особин із протилежними ознаками завжди однакові за цією ознакою»), нащадки тих і інших мутували. Всі найяскравіші первинні ознаки відновилися. Так з’явилося на світ сучасне покоління мажорів.

У цілому це розбалувані діти багатих батьків, які не просто вважають себе кращими за всіх інших, а й абсолютно переконані, що всі інші — гірші. Щоб підтримувати цей світогляд, їм необхідно періодично принижувати оточення. Демонстративно й абсолютно безкарно.

Головні риси поведінки — вульгарне і нав’язливе демонстрування багатства, забіякуватість та істеричність у разі відсічі. Дорогі «клубні» наркоти­ки — амфетаміни, екстазі, кокаїн, які створюють ілюзію життєрадісності та сексуальне збудження. (Канали поширення й місця вживання гарантують від випадкових перевірок.) Мажори особливо злобні до «нетямущих» представників влади. Основний спосіб розширення кругозору та інструмент для відмазки — мобільний телефон.

Загалом, перелік різних непристойностей і несмаку можна множити на кшталт іменних номерів і безглуздого тюнінгу на автомобілях, «сезонних» жіночих прикрас і пластичних операцій, хвастання гомо- і бісексуальністю в поєднанні з демонстративною релігійністю і т.п.

Та коли придивитися пильніше, в цих людях проступають інші, не менш впізнавані риси поведінки. А саме: якщо не брати до уваги дуже дорогих кітчевих аксесуарів, мажори характером не особливо відрізняються від будь-яких жителів передмістя, яких чимало понаїхало. Дайте середньостатистичному гопнику багато грошей, мобілу з «чудесними» номерами й повну родинну гарантію захисту від кримінальних переслідувань — і через тиждень ви побачите чудо перевтілення. Його природна чумазість цілком зійде за ефект від SPA. Досвід дрібного грабіжника — за відвідування спорт­залу. Лексика... та й так зійде.

Загальновідомо, що в Європі та США не заведено вдягатися надто дорого чи вичепурено — охайність і акуратність понад усе. І якщо вартість одягу на вас перевищує ваші легальні фінансові можливості, ви відразу відчуєте обережне відсторонення співрозмовника. Річ не тільки в білих — міс­цеві китайці, араби, індуси (не кажемо про туристів) теж дотримуються цього неписаного правила побутової скромності, обережно додаючи лише національного чи релігійного колориту.

З афроамериканцями, за моїми спостереженнями, трохи інакше. Найбільшими модниками (як ми розуміємо науку про прикиди), цінителями косметики-парфумерії та споживачами автоексклюзиву завжди були саме вони. Принаймні в цьому середовищі їх на порядок більше. Усе яскравіше, випукліше, гучніше. У деяких районах за здивоване розглядання цього колориту запросто можна отримати по потилиці. Це явище (у дуже стриманому й відредагованому вигляді) ми бачимо навіть у політкорект­них голлівудських фільмах.

Будеш іржати відверто над цією клоунадою — моментально пришиють расизм. Але це — єдиний дах, і той не завжди спрацьовує. Така ось підсвідома гіперкомпенсація за столітні приниження предків.

Наші чиновники та блатні, які сьорб­нули совкових напівзлиднів і швидко вкрали перший мільйон, психологічно залишилися в стані рабства. У фільмі Ларса фон Трієра «Догвіль» чудово показано, як розкладається й деградує суспільство колишніх рабів, сп’яніле можливостями лібералізму. У цьому сенсі можна сказати, що раби колишніми не бувають.

Українське мажорство становить собою схоже поєднання чинників. По-перше, спроби забути своє неаристократичне походження. По-друге, підсвідомий страх, що багатство в будь-який момент можуть боляче відібрати інші, які понаїхали. По-третє, хро­нічне роздратування від невідповідності їхнього побуту вигаданій голлівудській картинці. Ну і сексуальність, точніше — її особлива мажорська форма. Як співав той-таки класик:

«Зарывшись в объемах сексбюрократок,

Уткнувшись в плюющее
спермой видео,

Нежась в минорах
новомодных кастратов,

Мажоры грустят
по испанской корриде...»

Тут чудово підмічений особливий конфлікт між кількістю сексуальних збуджень і дефіцитом змістовних переживань. Адже сексуальність — це той шлях, завдяки якому ми відчуваємо й виражаємо самих себе як індивідуума певної статі.

Сексуальність впливає на характер, але зворотний зв’язок ще сильніший. Якщо людина вибрала собі відповідний спосіб життя і їй здається, що вона повністю реалізована, то в неї зазвичай немає потреби демонстративно це підтверджувати. Якщо ж вона сексуально неблагополучна, то й соціально неуспішна. Річ не в грошах. Соціум — це ж не банк і не речовий ринок. Суспільство виражає своє прийняття чи неприйняття якогось явища зовсім не пропорційно вкладеним коштам, а «серцем». На цьому базується феномен гучних провалів дорогих виборчих кампаній.

Гібрид інтернаціонального жлобства й найгірших національних особливостей різних етносів породжує особливий тип соціальної імпотенції. Ма­жор і хотів би «вставити» суспільству, причому всьому відразу, та ба.

Так звана сублімація, тобто перенесення енергії для інтимних стосунків у сферу праці, трапляється повсюди. За Фрейдом, здатність до сублімації мають усі тварини. Але при цьому багато їх володіє нею лише незначною мірою.

Сублімація — захисний механізм, який сприяє виходу сексуальної енергії та береже людину від психічних розладів. Але це в тому разі, якщо русло виходу не веде до нової психічної травми. Механізм сублімації може трансформувати небажані травматичні й негативні переживання в різноманітні види конструктивної і затребуваної діяльності та поведінки. Що стосується мажорів, ми маємо справу із сублімацією рабської свідомості у сферу публічної клоунади. При цьому клоун сам оплачує свій вихід на арену, а найчастіше — і саму арену, і глядачів.

Гегель у «Феноменології духу» історію розвитку культури описує як перехід від панування панів до панування рабів. Але раб так і не став паном, понад те, він удосконалив свої рабські риси.

Оскільки пан поводився з рабом гірше, ніж із домашніми тваринами, раб запозичив найхарактерніші повадки цих тварин, щоб якось полегшити власну долю. Оскільки ж свиня в національній харчовій культурі — тварина культова, то привід для запозичення був, є і буде.

Проблема в тому, що суспільство в масі своїй засуджує мажорів із погляду не так зникаючої суспільної моралі, як погано прихованої заздрості. Тому будь-який правоохоронний начальник завжди від початку буде на боці сина іншого начальника. Хтозна як життя повернеться.

Жодних рецептів боротьби з цим явищем, крім звичайного ігнорування, немає. Якщо ви не пускаєте заздрісну слину, побачивши якісь силіконові фор­ми у стразах Сваровськи і в рожевому джипі з номерним знаком «ПУПСИК», то позбавляєте мажорів сенсу їхнього існування. Закрийте рот і поверніть головний убір на місце, панове.

Якщо ви, звісно, панове.