Раб чарівної лампи

За останні майже чотири роки я зібрала цілу колекцію прохань про допомогу.

Настільки різноманітних, що часом не віриться: адресовані вони одній людині. Від страшних у своїй безнадії до смішних і безглуздих. Від розпачливих до відверто споживацьких. Уміння "сортувати" ці прохання прийшло до мене далеко не відразу.

Як і в багатьох з тих, хто називає себе волонтерами, в мене з'явився такий собі комплекс чарівника, і його важко позбутися. У 2014 році ніхто не замислювався про ступінь виконуваності завдань. Вони просто були, і їх доводилося вирішувати. Не зупиняючись і не відкладаючи на завтра.

Серпень 2014-го… "Здравствуйте, мне сказали, что вы можете мне помочь. Я звоню из Донецка. Мы собираемся выезжать ночью. У меня в машине трехдневный ребенок, помогите проложить маршрут из города". І мені навіть на думку не спало сказати: "Чому я? Я ж у Києві, не знаю Донецька, не розумію, де по місту безпечно проїхати. Я не знаю розташування й графіка блокпостів, і не готова брати на себе відповідальність за ваші життя". Я прийняла як даність, що від мене залежить безпека людей, і півночі зідзвонювалася і списувалася з тими, хто міг допомогти. По шматочку пересилала відрізки безпечного маршруту. Мене колотило від жаху, коли уявляла, як вони вибираються з міста, охопленого війною і хаосом, вивозячи найцінніше, що в них є, - новонароджену дитину.

Січень 2015-го... Пише людина з передової: "Добрий день, пані Леся! …потрібен німецький бінокль Hensoldt 10*50 із дальномірною шкалою (mit einer Strichplatte). ...влаштує вживаний. …специфіка нашого підрозділу (снайперське відділення) передбачає більш жорсткі умови експлуатації оптики. Тому мені порадили саме цю модель. На німецькому ebay середня ціна 250 євро, що у гривнях дорівнює майже двом моїм зарплатам. Якщо для волонтерів така сума буде непідйомною, я готовий внести половину вартості. Просто такий девайс вкрай необхідний".

...Господи, де я, а де біноклі… Я не розумію ні параметрів, ні цін, ні чому потрібна аналогова шкала, та й, коли зовсім уже чесно, що це таке - не розумію теж. За два дні знаходиться фахівець, який у цьому розбирається, ще одна людина, яка вміє замовляти девайси на ebay, і ще одна, готова оплатити цілком усю покупку. Бінокль, до речі, донині "живе" на фронті. І чоловік, який його попросив, вітаючи мене із черговим святом, щоразу повідомляє мені про його долю.

Зима 2015-го… "Я звоню вам с вокзала. Тут в зале ожидания сидит женщина с ребенком. Говорят, что приехали из Дебальцево. Вы можете их забрать?" …Страшна хвиля накрила великі міста. Люди, які тікають у тому, в чому встигли вискочити з будинку. Переповнені всі хостели й компактні поселення. У кожного мого друга на зайвому ліжку вдома хтось та живе. Так, заберу, звичайно. Поняття не маю - куди. Але ж не на вокзалі їм ночувати.

"Вы можете мне помочь? У меня диабет, а инсулина - на одни сутки. Мне страшно. И у меня тут никого нет".

"У меня муж попал в плен. Куда мне звонить?"

"Скажите, а у вас нет инвалидной коляски для годовалого ребенка?"

"У меня дедушка остался на оккупированной территории. С ним нет связи третьи сутки. Помогите, я с ума схожу от переживаний".

"У меня мама умерла. Помогите похоронить".

"Нам бы пару бензопил - сгорел блиндаж, а мы топорами не справимся".

"Слушай, а у тебя нет психолога? Тут барышня сутками орет от малейшего стука. Я не знаю, что с ней делать".

У це важко повірити, але не було жодної проблеми, яку не вдалося вирішити. На певному етапі склалося враження, що все, що потрібно, матеріалізується просто з повітря, як за помахом чарівної палички. Треба - будь ласка. Ось воно, варто тільки дуже сильно захотіти.

Отут я й відчула себе чарівником. Точніше, не зовсім так. Все ж таки чарівник - це якийсь могутній і цілком самостійний персонаж казки. Я ж була більше подібна до джина, замкненого в посудині. Такий собі "раб лампи", магічною силою якого може скористатися кожен, хто знає, з якого боку її потерти. Очевидно, що люди теж уловили зміну внутрішнього стану, бо прохання стали на порядок несподіванішими.

Я дуже добре пам'ятаю, як уперше сказала "ні". Це було настільки незвично для мого власного світовідчування, що самого слова я так і не змогла вимовити, сховавши його за безліччю вигадливих, обтічних формулювань. Це був той-таки 2015 рік. Спектр завдань був напрочуд різноманітний, подекуди - сюрреалістичний. Досі одним з найдужчих емоційних потрясінь для мене залишилася картинка з сортування. Довгий ряд мішків з написами маркером "чоловіче", "жіноче", "дитяче", "постіль". І в окремому кутку - "Полон. Чоловіче" і "Полон. Жіноче". Останнє було практично те саме, що "Полон. Дитяче", це не відпускало мене ще довго.

Госпіталі були переповнені, лікарі сипали списками дорогих, але необхідних препаратів. Невлаштовані переселенці поневірялися по чужих кутках і годинами стояли в черзі за старим посудом і вбогим набором круп-консервів у пункті видачі допомоги. І раптом, посеред цього, - "Допоможи купити цуценя дитині на день народження". І дитина славна. І мама цілком нічого. І тато героїчно загинув. От тільки цуценя з притулку не підходило. Їм конче потрібен був англійський бульдог, бо хлопчикові дуже хотілося. І нескладно ж зібрати грошей на подарунок, правда? Невже він не заслужив здійснення своєї мрії? Я не знала, за кого я більше ніяковію - за себе, уперше за цей час промовляючи "я не думаю, що зможу чимось допомогти", чи за молоду жінку, яка вважає, що можна попросити витратити на цуценя таку саму суму, за яку можна купити 70 флаконів альбуміну. Але саме це перше невпевнене "ні" стало відправною точкою на шляху перетворення з Брюса Всемогутнього на якусь подобу розсудливої людини.

Наступне "ні" далося вже легше.

"Ні, я не повезу людину в соцзабез оформляти довідку. Він - не інвалід і не ідіот. Добиратися йому на тролейбусі - 20 хвилин. Він спокійно їздить на роботу. І тут теж упорається. Ні, я не розумію, чому він не може зробити цього сам. Це в його інтересах. І якщо йому ліньки, я не буду йому допомагати. І не тільки в цьому".

"Ні, я не купуватиму тонну шкарпеток у госпіталь. Я розумію - ліки, протези, зондове харчування... Я не розумію шкарпетки. І тим більше не розумію, коли, привозячи ті ж таки шкарпетки, передані жалісливими співвітчизниками, виявляєш бійця, який курить на лавочці. Пачка сигарет = дві пари шкарпеток. Чому я маю заощаджувати його гроші, якщо він не робить цього сам?"

"Ні, я не приїду о третій годині ночі подивитися, чому у вас зникла електрика. Навіть якщо вам не відповідають за жодним телефоном в аварійці. Бо я - не електрик і не служба порятунку. І користі від мене, крім як пожаліти, не буде жодної".

"Ні, я не повезу на інший кінець міста в лікарню пачку анальгіну, навіть якщо він у вас закінчився, а ви - мої давні підопічні. Бо з урахуванням бензину і мого часу анальгін буде порівнянний за ціною з морфіном на чорному ринку".

"Ні, я не радитиму, чим лікувати онкохворого. Навіть з урахуванням того, що в нього діагноз, як під копірку, з тим, про який я писала сьогодні у Фейсбуці. Я - не лікар. І не можу брати на себе відповідальність, навіть якщо ви не довіряєте своєму лікареві. Можу порадити іншого лікаря. Але не буду радити ліки".

"Ні, я не дзвонитиму за номером телефону, який ви мені скинули в особисте з коментарем, що ви познайомилися з переселенцем, у нього сумне обличчя, і тому ви вважаєте, що я маю дізнатися, чи не потрібна йому допомога. Дайте йому мій номер. Захоче - зателефонує. Зможу - допоможу".

"Ні, я не можу переказати гроші на картку людині, про яку нічого не знаю, крім поста у Фейсбуці, який ви мені надіслали в особисте зі словами "я тут натрапив випадково, треба допомогти". Я не в змозі перевірити інформацію на кожне прохання. А їх на просторах Інтернету - мільйон".

"Ні, я не можу допомогти оформити пенсію вашій сусідці. Бо ви з нею живете через стінку в одному будинку в Харкові, а я - в Києві. Візьміть її за руку і допоможіть, якщо вона сама не може. Нам з вами для цього доведеться докласти однакових зусиль. Але мені - ще й приїхати в інше місто. Ви точно вважаєте, що це розумно?"

"Ні, я не дам вам номера телефону міністра. І прем'єра не дам. Я вірю, що ваша проблема - найскладніша в цій країні. Але я можу підказати, куди написати офіційний запит. І навіть можу допомогти його скласти, якщо ви не вмієте. Ні, можете навіть не розповідати про те, що я така ж, як вони, раз номер знаю, але не даю. Я й телефони друзів даю тільки з їхнього дозволу".

"Ні, я не дам вам грошей на хабар лікарю. Так, я розумію, що вам страшно. Я допоможу з витратними матеріалами, ліками, оплатою обстеження, але не "оплатою послуг" повз касу. Якщо ви вважаєте за потрібне віддячити лікарю і у вас є можливість - це ваше особисте право. У мене - немає".

"Ні, я не знаю розкладу роботи держустанов. І не знаю напам'ять телефонів гарячих ліній. Ні, не можу дізнатися й передзвонити. Ви знайшли мій номер в Інтернеті. Там само ви можете знайти й усе те, про що мене запитуєте".

Я страшенно не люблю казати "ні". Мені більше подобається "так". Так, я знайшла ліки, яких немає в країні. Так, я придумала, куди вас поселити. Так, ваш інвалідний візок приїде за тиждень. Так, мої друзі беруть вас на роботу без випробувального терміну. Так, знайшовся юрист, який візьметься розплутати клубок проблем з документами. Так, ми впораємося і з цим теж. Так, не бійтеся, все буде добре…

Мені подобається бути чарівником. Вірити у власну всемогутність. Розмахувати чарівною паличкою ліворуч і праворуч. Знати, що я впораюся з будь-яким завданням. Це захопливо. Правда. Це наповнює життя змістом і дає право думати, що я недаремно народилася на світ.

Але якщо не навчитися казати "ні", дуже легко скотитися у процес заради процесу. Ну, або у процес заради самоствердження. І я однаково боюся і того, й іншого. Бо я всього лише людина. Людина, яка випадково знайшла чарівну паличку. І якщо не навчитися її правильно застосовувати, є ризик накоїти лиха.