П’ять вершин відваги

Кажуть, що здійснити подвиг легше, ніж визначити, заради чого його варто здійснювати. Для Олексія Бубликова, відставного підполковника, одного з трьох(!) кавалерів п’яти(!) медалей «За відвагу» в СНД, питання ціни було гранично ясне — у небезпеці Батьківщина, і додаткових мотивацій не потрібно.

Першу свою медаль «За відвагу» Олексій Васильович одержав у грудні 1943-го, за те, що проявив сміливість під час розвідки боєм у районі Новоржева. Мінометний батальйон 247-го стрілецького полку, в якому він служив, забезпечував просування піхоти і брав участь у відбитті контратаки. Олексієві було всього 18 років, коли на його гімнастерці з’явилася перша «Відвага».

А в серпні 43-го курсанти вирушили на фронт простими рядовими, не довчившись до офіцерських погонів кілька місяців. Поїзд прибув на станцію Пола, під Старою Русою. І з першої хвилини юнаки відчули всі принади фронтового життя, зовсім позбавленого романтичного серпанку. До розташування 247-го стрілецького полку, що стояв у лісі, було трохи більше кілометра. І ці кілька сотень метрів довелося бігти щодуху, оскільки прибуття поїзда не залишилося непоміченим, — над містом висів дирижабль німців, і вони відстежували поповнення, яке потім і обстрілювали з німецькою педантичністю. У таборі курсантів, які добігли, прийняли, нагодували та озброїли, а потім розподілили у підрозділи. Олексій Бубликов потрапив у мінометну роту, і після успішного проведення операції в Новоржеві (Пушкінські гори) прикріпив до гімнастерки першу «Відвагу».

Другу медаль «За відвагу» Олексій здобув у боях за станцію Пустошка, де у складі стрілецької роти брав участь у відбитті контратак німецьких військ.

Після бою біля Пушкінських гір полк Бубликова маршем перекинули в трикутник Великі Луки — Невель — Новосокольники. У цьому районі восени і взимку 1943—1944 років велися так звані бої місцевого значення. Людей втратили багато, трохи менше, ніж на передовій, і командування вирішило з бойового складу, який залишився, сформувати стрілецькі роти. У грудні 43-го Олексія перевели в стрілецьку роту автоматником. Фашисти надійно зайняли висотки, і для того, щоб їх звідти вибити, було сформовано збірний стрілецький батальйон. Туди потрапив і рядовий Бубликов, який вирізнявся точним оком і твердою рукою. Через кілька днів надійшла команда зайняти плато, що було буквально за сотню метрів від першої траншеї ворога. Того дня рядовому Бубликову вперше було страшно по-справжньому.

Така картина: січень, холодна сльотава погода, бійці новоствореного батальйону практично не знайомі між собою, і перезнайомитися шансів мало, але завдяки «солдатському радіо» всі знають, що ввечері буде атака сусідньої висоти, де міцно засіли німці. Хтось із бійців журливо запропонував: «Братики, доки є час, напишіть нареченим, дружинам і мамкам. Нехай нас не чекають».

З настанням темряви солдати розташувалися в першій траншеї. Командир показав напрямок атаки — орієнтирами слугували пічні труби згорілого села. Завдання — взяти висоту і закріпитися на ній. Атака розпочалася пізно вночі, вогонь відкрили, наблизившись до противника впритул, і німці відбити її не
встигли.

Нагороджували солдатів, які відзначилися, медалями «За відвагу».

30 січня 44-го Бубликова поранили. Осколок міни потрапив під праву лопатку, пройшов через м’які тканини і засів у м’язах шиї. Санітар оглянув його рану і пообіцяв, що житиме й навіть будуть діти, а 2 лютого з оказією відправив у тил. Близько місяця Олексій провів у госпіталі в Торопці Калінінської області, а потім повернувся на передову і був зарахований у 255-й гвардійський стрілецький полк 65-ї гвардійської стрілецької дивізії. У полку його призначили в стрілецький батальйон, 1-й взвод мінометної роти рядовим, де Олексій і прослужив до січня 45-го — спочатку навідником, а після закінчення фронтових командирських курсів — сержантом, командиром бойової обслуги.

У той період розпочалася підготовка до восьмого, «сталінського», удару, розрахованого на остаточне визволення Прибалтики від фашистів. Після повернення на передову для Олексія Бубликова розпочався новий етап бойового життя — більш осмислений, спокійний і впевнений. Війна наближалася до закінчення, і це відчували всі. За визволення Риги, Ауце, Солдуса, Опочки і форсування річки Великої (її солдати переходили по кістяку зруйнованого мосту під вогнем німецької стрілецької зброї) у серпні 1944 року Олексія Бубликова нагородили третьою медаллю «За відвагу».

Четверту медаль «За відвагу» було отримано у вересні того ж року, коли Олексій Бубликов у складі гвардійської стрілецької роти брав участь у взятті першої смуги німецької оборони під Цейсвайне. Найбільше в тих боях запам’яталася «п’яна» атака німців. Удосвіта, коли солдати тільки-но сіли снідати, пролунала команда: «Рота, тривога!» Лише кілька хвилин знадобилося на те, щоб сісти в машини, і колона виїхала до місця бою — залізничного вокзалу. Там відкрилася сюрреалістична картина, яка скидалася на знамениту сцену психічної атаки білогвардійців із «Чапаєва», але в німецькій інтерпретації. Відкритим рівним полем ідеальним строєм чітко, як на параді, йдуть німецькі колони. Йдуть мовчки, без пострілів, парадним кроком, під барабанний дріб і з прапорами. Командир роти віддав наказ: «Без команди не стріляти. Підпустити якнайближче». Німецькі колони наближалися, і коли залишалося приблизно 100 метрів, перейшли на біг і відкрили вогонь. Нарешті командир дав команду: «Вогонь!», німці падали, але інші продовжували бігти вперед. Ближче 50 метрів їх не підпустили. Передні фашистські шеренги повністю полягли. Команда «Вперед!» закінчила цю безглузду атаку. Під час допиту полонених виявилося, що рядові отримали потрійну порцію шнапсу.

Кисмет, або доля піхотинця, така, що він не може знати, що його очікує і скільки разів смерть омине його, а осколок або куля знайдуть собі іншу мішень. Олексій Бубликов розповідав про ситуації, коли смерть, у буквальному сенсі, проходила за міліметр від нього. «Був такий випадок: рота з ходу почала займати позиції біля залізничного насипу під Великими Луками, противник нас помітив, відкрив ураганний гарматний вогонь, потім удар, вибухова хвиля, шипіння снігу. Я кричу обслузі: «Лягай! Повзком від кулемета! Голів не піднімати!» Миттєвості як роки. Чекаємо вибуху. Але, на щастя, його не було. Снаряд не розірвався. Доля змилувалася над нами. Але позицію довелося змінити. Був також інший випадок. Наступаємо. Противник закріпився на заздалегідь підготовленій позиції біля річки Великої. День котився до вечора. Командування вирішило атакувати вранці, а вдень обкопатися і обладнати позиції. Займаючи позиції, мінометники робили майданчик для міномета і неглибокі рови для себе. Коли підготовку було закінчено, мав залишитися черговий, а інші могли лягти трохи відпочити. Я й заряджаючий сперечалися, хто спатиме першим. Вирішили, що він. Поруч з нашою позицією зупинилися танки й самохідки. Я чергував і розглядав техніку. Раптом артналіт — вогонь потужний, але нетривалий, я встиг сховатися за танк. Коли артналіт закінчився, я побіг до нашої позиції і завмер від страху: напарник мій мертвий, міна потрапила прямо в груди. А на його місці міг спати я. Ми його там і поховали. Поставили знак, за яким похоронний підрозділ зміг визначити місце поховання та особу бійця, щоб він не значився серед зниклих безвісти».

П’яту «Відвагу» Олексієві Бубликову вручили 9 травня 1995 року, через 50 років після закінчення війни. Від перших чотирьох її відрізняє тільки відсутність номера. Медалям, які «заблукали», номерів не присвоюють, щоб не створювати плутанини в архівах. Медаль «За відвагу» замінив орден Слави, обіцяний за участь у завершальних боях 1945 року. У 1999 році наказом міністра оборони України Олексія Бубликова зарахували почесним солдатом 4-ї радіотехнічної бригади міста Василькова.

P. S. Доля нашого героя склалася так, як і очікувалося. Коли закінчилася Велика Вітчизняна війна, Олексій Васильович Бубликов залишився в армії, а 1971-го вийшов у відставку в званні підполковника. Він і сьогодні живе у Василькові, є його почесним громадянином.

Довідка «ДТ»

Медаль «За відвагу» — радянський еквівалент солдатського Георгієвського хреста, була заснована 17 жовтня 1938 року для нагородження воїнів Червоної армії, Військово-Морського Флоту і прикордонної охорони за особисту мужність, виявлену в боях під час захисту недоторканності державних кордонів, боротьби з диверсіями і шпигунством. Медаль була номерною і засновувалася для нагородження рядових, сержантів та офіцерів молодшого складу, тому що для заохочення цієї категорії військовослужбовців у нагородному арсеналі Радянського Союзу нічого не було.

Кожен боєць знав, що цієї медалі удостоювали тільки тих, хто виявив відвагу в бою, на передовій. Траплялося, що солдати з гордістю носили тільки цю медаль, ігноруючи решту нагород. До того ж у воєнний час медаль «За відвагу» була еквівалентом горезвісної хлібної картки — за неї давали щомісячну грошову винагороду, яка легко переоформлялася на будь-якого родича. Інколи ці гроші рятували сім’ю від голоду.

Вручали перші медалі «За відвагу» після операцій біля озера Хасан і річки Халхін-Гол. Нагороджували солдатів через два дні після заснування медалі — вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР, у якому значилося, що цієї нагороди достойні воїни, котрі воювали біля монгольського озера Хасан. Усього в списках значилося 62 бійці. Ще через три дні до нагороди представили прикордонників Н.Гуляєва і Б.Григор’єва, які вдвох відбили напад групи диверсантів, що порушили радянський кордон біля Хасану. А через вісім днів медаль «За відвагу» одержали 1322 солдати, які виявили мужність біля того ж озера.

До початку Великої Вітчизняної війни за відвагу було відзначено близько 26 тисяч військових. За період із 1941-го по 1945 рік було здійснено понад чотири мільйони нагороджень.