Психотерапевт Олег Романчук: "Невидимі рани війни також треба зцілювати"

Перемога великою мірою залежить і від нашого психологічного стану. Щоб після закінчення воєнних дій ми не сприймали тих, кому завдячуємо своїм життям, з категоричним осудом, називаючи їх алкоголіками, безхатьками, потрібно розуміти наслідки війни. Від нас залежить, щоб у суспільстві було якомога менше зранених, а тому мусимо допомогти їм зцілитися.

Про психологічний бронежилет, який має захистити під час війни, про психотравматичні розлади і міфи навколо них, про чергові неефективні реформи, які пропонуються під впливом цих міфів, розмовляємо із психотерапевтом, засновником Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії Олегом Романчуком.

- Як під час війни запобігти травмуванню психіки?

- Війна - завжди травма, бо це загроза життю, поранення, полон, тортури, знущання, екстремальні умови, сексуальне насильство… Проте не слід перебільшувати негативних наслідків впливу психотравмуючих подій на здоров'я. Із досліджень знаємо, що багато людей, які пережили травмуючі події, не мають проблем. А ті, хто страждатиме на певні розлади, зокрема посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), зможуть загоїти "рани душі" при належній допомозі фахівців.

Щоб якнайменше травмуватися, потрібно виробити психологічний бронежилет. Перший рівень захисту - це відчуття, що ти не сам. В умовах війни мусимо підтримувати одне одного, об'єднуватися. Для солдата дуже важливо знати, що його цінують не лише волонтери, народ країни, а й його командування. Він травмується, коли бачить зраду, коли його життя бездумно піддають ризику. Наступний рівень захисту - це відчуття правди. Є козацький вислів: "Якщо чуєш правду в собі, ти незборимий". Це не означає, що не програєш битви, проте маєш незламний дух. Бо твоя позиція моральна й правильна. У цій війні ми захищаємо свій народ і не бажаємо нікому зла.

Крім того, мусимо використовувати особисті й національні психологічні ресурси. Це може бути культура, духовність, мрії про спільне майбутнє, діти, гумор. Є таке дуже важливе поняття - "гігієна внутрішнього простору". Українцям, на жаль, притаманно легко зневірюватися, панікувати. Тому не даваймо розмножуватися як мікробам депресивним думкам.

- Найбільші проблеми із психічним здоров'ям матимуть, мабуть, навіть не солдати, а населення, яке залишилося на окупованій території?..

- Низка досліджень показує, що участь у війні чи проживання на території, де відбуваються воєнні дії, істотно підвищує частоту психічних розладів як серед військових, так і мирних жителів. Насамперед, це депресія, ПТСР, зловживання психоактивними речовинами, тривожні розлади.

Нині поширився міф: якщо людина пережила психотравмуючу подію, то в неї однозначно буде ПТСР. Насправді, 70% осіб не матимуть посттравматичного стресового розладу. Це наше оптимістичне завдання - ми можемо впоратися з травмою. Більшість тих, хто страждатиме на ПТСР, зцілиться без будь-якого лікування протягом шести місяців. Але в окремих осіб справді можуть бути стійкі тривалі наслідки. Деколи симптоми ПТСР проявляються не відразу. Часто захворювання починається вже в період благополуччя, коли психіка розслаблюється. Тому ми повинні бути готові до того, що нас чекає після війни. Нам треба підготувати фахівців та спеціалізовані програми допомоги.

- Які симптоми ПТСР?

- ПТСР - специфічний розлад, пов'язаний з тим, що людина була жертвою або свідком убивства, тортур, ув'язнення, бойових дій, нещасних випадків. Незважаючи на те, що все вже в минулому, тяжкі спогади не полишають її. Вони дуже емоційно заряджені. Людина, коли згадує психотравмуючу подію, втрачає зв'язок із реальністю і переживає все так, ніби це відбувається знову. Тому вона намагається уникати всього, що може нагадувати їй про пережите жахіття. В частини людей спостерігається емоційне оніміння - порушення уваги, пам'яті, стан постійної тривоги і напруження.

У 30% тих, хто пережив психотравму, буде ПТСР. У декого - з хронічним перебігом і значною інвалідизацією. Проте посттравматичний стресовий розлад ефективно лікується. І тому дуже важливо знати його симптоми і про можливість ефективної допомоги - просто слід вчасно звернутися по неї.

- Загалом в Україні скептичне ставлення до психотерапії. Як навернути людей на отримання допомоги?

- Більшість осіб із ПТСР не звернеться по належне лікування. Природа цього розладу така, що людину "переслідують" страшні болісні спогади про минуле. Тому вона хоче втекти від них, сподіваючись, що все вилікує час. Це помилка.

Військовим також важко звернутися по психологічну допомогу. Анонімне опитування (Hoge,
2004 р.) понад шести тисяч ветеранів армії США, що повернулися з Іраку й Афганістану, показало: 17% опитаних мали проблеми із психічним здоров'ям. З них лише 23% прийшли до фахівця. У військових є певні бар'єри. Зокрема, у цьому дослідженні більшість бійців стверджували, що їх вважатимуть слабаками (65%); військове керівництво сприйматиме як неблагонадійних осіб (63%); побратими не віритимуть, що на них в усьому можна покластися (59%); це може завадити військовій кар'єрі (50%); їм соромно (41%). Частина опитаних не довіряла фахівцям у сфері психічного здоров'я (38%) і казала, що психологічна допомога неефективна (25%). Питання про вартість у дослідженні не було, оскільки в США такі послуги надають безоплатно.

Серед військових потрібно вести просвітницьку роботу. Дуже важливо, щоб інформація про те, як запобігти травмі, дати собі раду із симптомами, коли звертатися по допомогу, не стигматизувала людину. Тобто щоб солдатам не казали категорично, що в них "дах поїхав" і їм треба в лікарню. А, навпаки, пояснювали, що це - нормальна реакція на пережиті ненормальні події. Симптоми зовсім не означають божевілля і неможливості в майбутньому повернутися на службу в армії. Солдат потребує зцілення невидимих ран так само, як і фізичних. Набагато краще піти до психотерапевта, ніж роками мучитися, зловживати алкоголем, аби заснути, тощо.

В армії США, Великобританії чи Ізраїлю є просвітницькі програми: плакати, лекції, робота з рідними, доступні всім опитувальники, за допомогою яких можна визначити наявність симптомів, програми самодопомоги для смартфонів тощо. Наш інститут розробляє веб-сайт, де буде доступна вся відповідна інформація. Співпрацюємо з іншими організаціями та соціально-психологічним штабом ЗСУ.

- Чи є в Україні програми допомоги людям із симптомами ПТСР?

- Вони на етапі розробки. На жаль, у нас досі не було таких спеціалізованих програм. Хоча важливо знати, що розлад може бути не тільки після війни. Його спричиняють також сімейне насильство, ДТП, кримінальні напади, стихійні лиха й інші події.

Система охорони психічного здоров'я в Україні вимагає рішучих реформ та розвитку, щоб наблизити нас до міжнародних стандартів надання допомоги, яка насправді є дуже важливою. Адже, згідно з дослідженнями, майже кожна четверта людина впродовж життя матиме певні проблеми з психічним здоров'ям і потребуватиме фахової допомоги.

Щодо лікування ПТСР, то міжнародними протоколами першочергово рекомендовано використовувати два методи: травмо-фокусована когнітивно-поведінкова терапія та метод десенсибілізації та репроцесуалізації травми за допомогою руху очей. В Україні нині акредитовано близько двадцяти психотерапевтів за кожним із цих методів. Тобто вони мають європейський сертифікат і можуть якісно надати терапію. Значно більше студентів, котрі як інтерни роблять певну роботу. Тобто ситуація не критична. Це мало, але маємо певні ресурси.

- Вам відомі програми реабілітації на державному рівні?

- У нас діє державна система психіатричної допомоги. Є військова психіатрія. Але річ у тому, що ПТСР не лікується медикаментозно й стаціонарно. Дефіцит у державі якісної психотерапевтичної служби - це проблема. За кордоном, наприклад у Великобританії, є спеціалізовані амбулаторні центри. Це не лікарні. У них розроблено окремі програми для військових, оскільки їхній контингент був в Іраку, Афганістані. Нам на державному рівні треба вивчити приклад країн, які були задіяні у війнах, і створити економічно обґрунтовані програми.

В Україні через благодійників і волонтерів поширюється міф про те, що треба масово створювати реабілітаційні центри. Витратимо величезні кошти, матимемо штат, а результат? Адже навіть у США, де казарми обліплено плакатами про симптоми ПТСР, 23% солдатів, які мають посттравматичний стресовий розлад, ідуть до психолога або психотерапевта, який працює саме в армії! Ми можемо настворювати центрів, а в результаті неефективно витратимо кошти. Вони стоятимуть порожніми, бо особа з ПТСР не прийде туди з багатьох причин.

- У війні ворог дуже майстерно застосовує пропаганду. Як убезпечитися від неї?

- Найкращим захистом є об'єктивна інформація, а також здатність критично осмислювати факти та вільно дискутувати. Якщо трапляються неприємні події чи труднощі, про них також треба говорити – політика приховування поганих новин не ефективна в довготерміновій перспективі. Вона веде врешті до більшої недовіри та паніки.

Інша проблема: якщо буде повернуто окуповані території, нам багато років доведеться працювати задля подолання ворожості й упередженості. Основа дезінтоксикації від пропаганди - доброзичливий діалог. Тож нам треба готувати фахівців з діалогів (ряд організацій уже працює над цим) і реалізовувати національний діалог, без якого неможлива інтеграція українського народу в єдине ціле.

- Як щодо зцілення травм нашого минулого, яких було чимало за останнє століття?

- Історія вимагає не тільки роботи істориків, а й якісної психотерапії на рівні національної свідомості. Нам важливо усвідомити й інтегрувати наші історичні травми: Голодомор, комуністичний терор, світові війни і т.д. Вони були не лише масовими та жорстокими. Про них ще й не можна було говорити. У нашій ментальності залишилися певні нездорові відбитки цього травматичного досвіду, який ми не мали належної можливості опрацювати: недовіра, низька самооцінка, страх протистояти, філософія "моя хата скраю", життя за принципом "виживає хитріший і сильніший" тощо. І Революції Гідності, і Помаранчева революція - це свого роду зцілення від ментальних недуг минулого. Люди сказали, що не коритимуться пасивно, що зможуть змінити ситуацію. Нині, на жаль, страшною ціною людських життів, але виростає нове здорове покоління з відчуттям гідності, активної громадянської позиції. А це означає, що ми зцілюємося.

- А війна не підкосить це здорове покоління?

- Якщо проводити паралелі із психотерапією, то є таке поняття, як посттравматичне зростання. Деякі люди, що пережили травму, стають у чомусь сильнішими й кращими. Це не означає, що ми потребуємо психотравмуючих подій, аби змінитися. Проте травма, з одного боку, може мати негативний вплив, а з іншого - мобілізувати нас, сформувати почуття відповідальності одне за одного, мужності і, зрештою, громадянську позицію. Ця жахлива війна, хоч як це парадоксально, у чомусь може зробити нас кращими.