«Прощай, Україно!..»

Після розпаду Радянського Союзу у Польщі з’явилися можливості на державному рівні зайнятися справами і долями своїх співвітчизників на теренах колишнього СРСР. На самому початку 90-х років минулого століття виявилося, що тільки офіційно найбільше поляків проживало: у Білорусії - 400 тис., Литві - 250, Україні - 219, Казахстані - 60. Вже при перших поїздках і контактах було визнано, що у найгіршому становищі знаходилися поляки, які проживали у далекому Казахстані - віддалені за тисячі кілометрів від історичної батьківщини, з плачевним життєвим рівнем і низькими можливостями професійного розвитку, різними культурно-цивілізаційними загрозами. Було також встановлено, що польське населення опинилося тут проти своєї волі - як покарання за своє національне походження.

У Польщі повставали як урядові, так і громадські організації, які допомагали співвітчизникам на сході. В часи ПНР про це не прийнято було навіть говорити, щоб не дратувати Кремль. Певний час не було до кінця зрозумілим походження поляків у Казахстані, також викликала здивування їх досить значна кількість. Було відомо, що у 1940 р. кількасот тисяч поляків, громадян Другої Речі Посполитої після загарбання її східних земель Радянським Союзом, було депортовано до Казахстану. Однак після війни ці поляки (практично всі, хто залишився живим) повернулися на батьківщину.

При зустрічах і контактах з’ясувалося, що казахські поляки є вихідцями з Правобережної України, яких було депортовано ще до війни, у 1930-ті роки. В історичній літературі довгий час про цю сторінку сталінської репресивної політики нічого не було відомо. Вважалося, що депортаціям підлягали фіни у кількості 30 тис. з Ленінградської до Волгоградської області (1935 р.), а також корейці, що проживали на Далекому Сході, у кількості 173 тис. - до Казахстану і Узбе­кис­тану­ (1937 р.). Ці акції сталінської влади зумовлювалися намаганням звільнити прикордонні території від потенційно ворожих елементів. Дослідники кинулися до київських архівів, але там знаходили про депортацію польського і німецького населення тільки фрагментарні відомості. публікації на цю тему теж були неповними. В польській пресі, літературі, виступах на конференціях почалися спекуляції щодо кількості, способу, розмаху і термінів депортацій поляків. Автор цих рядків знайшов відповідні матеріали на цю тему в облархівах Вінниці, Хмельницького і Житомира. Найбільш повна інформація про підготовку, перебіг та підсумки депортації поляків і німців зі списками членів родин, майном, залізничними станціями і графіками відправки поїздів, реакціями людей містилася у фондах районних комітетів партії, райвідділів НКВС і машинно-тракторних станцій (МТС). В останніх в середині 1930-х років було створено політвідділи з оперуповноваженими, які, крім іншого, займалися і депортаційною акцією.

Про завдані полякам кривди від комунізму, в тому числі і в СРСР, почали говорити у сусідній Польщі, яка не тільки швидко проводила трансформаційні реформи, але і, що варто підкреслити, декомунізацію суспільно-політичного життя. Особливо активно за відтворення правдивого образу минулого взялися польські історики. Після відкриття доступу до віт­чизняних архівів ставало можливим, крім іншого, довідатися про злочини радянського тоталітарного режиму і проти польського населення України. Може, вперше про це з широким суспільним резонансом вдалося говорити на організованій польськими громадськими організаціями України міжнародній науковій конференції «Польська дорога до Казахстану», присвяченій 60-й річниці депортації польського населення з України у жовтні 1996 р. в Житомирі. ­У конференції взяли участь міністри, парламентарії обох країн, дипломати, представники місцевої влади, вчені з України, Польщі та Росії. Особливо зворушливими і пам’ятними були виступи наочних свідків і учасників депортацій, а також уцілілих жертв репресій, членів їхніх родин. Тавро «ворогів народу і репресованих» переслідувало їх все життя, перешкоджало здобувати освіту, хорошу роботу. Що, звісно, змушувало приховувати все це, зрікатися минулого і свого національного походження.

Тоді ж, у 1996 році, амбасадор Республіки Польща у Казахстані Марек Гавенський, професор-етнолог з Познанського університету і мій колега, який був присутній у Житомирі, запросив мене до Алма-Ати на подібну конференцію. Може на ній було менше науковців, але з усіх кутків Казахстану приїхали поляки, серед яких було немало тих, кого з родинами у 1936 р. привезли з Волині і Поділля в степи, їх діти і онуки. Звичайно цим людям було за 70 років, але вони зберегли у пам’яті назви своїх сіл і місцевостей в Україні, спілкувалися українською, яка була їхньою мовою на щодень як в Україні (польська була другою мовою, на якій говорили з сильним акцентом), так і тут, в Казахстані, де до того ж по сусідству проживало багато українців. Різнилися з ними хіба-що тільки релігійно. Цікаво, що жителі сіл в Казахстані не русифікувалися, цьому процесові підлягала в основному молодь, яка прямувала після 1956 р. (коли з поляків було знято статус спецпоселенців) до міст.

Пам’ятаю також, як відчув їхню бурхливу реакцію, коли у виступі ствердив, що депортованим може і поталанило, бо тим полякам, що залишилися на місці, було організовано сталінським режимом справжню бійню у роки Великого терору у 1937-1938 рр. (лише в рамках так званої польської операції НКВС тільки в Україні було розстріляло, кинуто до в’язниць близько 55 тис. осіб). Спокій і одночасно зрозуміння наступили тоді, коли хтось у залі встав і заявив, що у сім’ях його близьких родичів на Житомирщині було тоді розстріляно всіх мужчин, а вони хоч і були вивезені, зазнали поневірянь, але залишились живими. Виявилося, що у 1947 р., коли на кілька місяців спецкомендатури було відмінено, в Україну встигло повернутися кілька тисяч родин. Поляки не мали права повертатися у свої домівки, але післявоєнна промисловість потребувала робочої сили, і вони без особливих клопотів поселялися у містах, діставали працю і прописку. Після 1956 р. вже не існувало жодних обмежень, але старше покоління, яке добре пам’ятало рідні краї, поступово постаріло чи померло, а їхні нащадки до того часу встигли освоїтись у Казахстані. Як розповідав мені Віктор Весельський, він з братом поїхав тоді у село своїх батьків, що під Новоград-Волинським, але там ще були помітними сліди війни, і колгоспне життя виглядало нічим не кращим, аніж у Казахстані. Тому повернулися добровільно у степи…

В Україну після війни до 1956 р. повернулися близько 17 тис. депортованих поляків. Напевно якась їх частина теж переселялась і пізніше, коли зникли згадані спецкомендатури і статус спецпоселенців, але точних даних немає. Серед них, зокрема, була сім’я Зузани Вільчинської-Вовк, батьків якої у 1936 р. депортували до Казахстану з Ярмолинецького району. Вона народилась якраз напередодні війни. Скоро стала сиротою, після того як батько загинув під час снігової бурі, що у Казахстані траплялися часто, а мати померла. Наприкінці 1950-х років вийшла заміж за українця, і вирішено було перебратися до Тернополя, ближче до родичів чоловіка. У них та їхніх дітей у паспорті вписано місце народження Казахстан, що завжди викликало додаткові запитання. Ніхто ніколи не вибачився і не пояснив, чому діда і батьків у свій час вивезли з рідної домівки на поневіряння та смерть, хоч ті були звичайними трудолюбивими хліборобами та католиками, користувалися пошаною односельчан.

* * *

Рішення про депортацію польського населення з прикордонних районів СРСР було прийнято у середині 1930-х років. Це був час не тільки кардинальної зміни напряму і акцентів національної політики більшовиків, а й погіршенням радянсько-польських відносин. Слідом за згортанням політики українізації посилювалися русифікація і централізація всього суспільно-політичного і економічного життя в СРСР. В Україні розпочалися розправи з інтелігенцією, державними і партійними діячами, а проти селян був спрямований Великий голод 1932-1933 рр. Сталінські органи безпеки, які перетворилися на знаряддя тотального контролю і репресій, вдалися до вишукування ворогів повсюди, розкручуючи психоз «оточеної фортеці» з метою залякати суспільство. Поляки ідеально підходили до образу ворога, їх одних із перших віднесли до «шкідницьких націй» і спрямували проти них цілий набір репресій, що тривав протягом 1930-х років. Так, з 1933 р. органи НКВС почали фабрикувати справу так званої Польської організації військової (ПОВ). Ця провокація продовжувалася до 1938 р. - провадилися арешти і розправи над польською інтелігенцією, робітниками, селянами, а також політемігрантами з Польщі. Протягом 1934-1938 рр. в Україні були ліквідовані 450 польських шкіл, 170 польських національних сільрад і національний автономний район із центром у містечку Мархлевське (сьогодні Довбиш, що у Баранівському районі на Житомирщині), припинено видання 17 польськомовних газет і книг на польській мові, закрито Київський польський педінститут і кілька технікумів, театр, бібліотеки. В Радянській Україні до 1937 р. були закриті всі римо-­католицькі святині, а священики вислані на каторгу або розстріляні.

Серед форм антипольських репресійних діянь сталінського режиму також із великим розмахом реалізовувалися депортації поляків з постійних місць проживання. Майже 10 тис. поляків було виселено з України на північ в 1930-1932 рр. як «куркулів» і «антирадянський елемент». У 1935 р. з прикордонних районів до Харківської, Донецької і Дніпропетровської областей було виселено вже близько 40 тис. поляків як неблагонадійне населення. Їх було відправлено у села, які найбільше постраждали під час Голодомору 1932-1933 рр.

Причину гніву радянських властей по відношенню до польського населення УСРР (згідно з переписом 1926 р. тут проживало 476 тис. поляків) слід шукати як у внутрішніх так і зовнішніх чинниках. Польське населення слабо піддавалося радянізації, намагалося зберегти і демонструвало свою національно-релігійну ідентичність і окремішність. Поляки без особливого ентузіазму відгукувалися на заходи влади. Певний час у польських селах відсоток колективізованих господарств був найнижчим.

Польське населення з погіршенням життя в Україні у зв’язку з колективізацією і голодомором почало звертатися до консульських представництв у Харкові і Києві та радянських органів з проханням на виїзд з СРСР. Коли ж не було одержано на це згоди, населення прикордонних сіл через Збруч намагалося втікати до Польщі. Однак так звана зелена границя скоро виявилася закритою, оскільки з радянського боку було ущільнено варту, а подекуди пробували навіть вибудувати мур (район містечка Сатанів). Відомі також непоодинокі випадки, коли жителі прикордонних сіл збирались і колективним походом вирушали в напрямі держкордону з метою рятуватися втечею від колгоспів і голоду. Але прикордонники пострілами вгору та кінними нарядами примушували людей розбігтися по домівках. Органі­заторів походів заарештовували і відправляли до таборів.

У Європі запахло війною. Радянське керівництво розглядало передвоєнну Польщу як свого військово-політичного противника, провідника політики «західноєвропейських імперіалістів». У Кремлі особливо насторожено було розцінено певне польсько-німецьке зближення. Крім цього, у багатьох більшовицьких лідерів, як і особисто Й.Сталіна, існувало бажання взяти реванш за радянсько-польську війну 1920 р. У середині 1930-х уздовж західного державного кордону було розпочато будівництво інженерно-фортифікаційних об’єктів («лінія Сталіна») з метою зміцнення обороноздатності і підготовки до майбутньої війни. І сьогодні зі східного боку від Збруча подекуди на полях можна побачити залишені доти.

Наприкінці 1935 р., як засвідчують документальні матеріали, на засіданні політбюро ЦК КП(б)У було створено партійно-урядову комісію для організації депортації навесні 1936 р. 6-7 тис. господарств поляків з прикордонних районів «за межі України». Як на іронію, комісію очолив тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, поляк за походженням. Згодом у січні-березні 1936 р. ЦК ВКП (б) та РНК СРСР прийняли рішення про виселення з України до Казахстану 15 тис. польських та німецьких сімей. Згідно з цими розпорядженнями поляки і німці одержували на новому місці статус спецпоселенців, яких хоч і не було позбавлено громадянських прав, але вони не мали права полишати це нове місце і повертатися у рідні домівки в Україні. Більше того, у Казахстані їм сурово заборонялося полишати без спеціального дозволу територію поселень, які повністю підпорядковувалися створеним спецкомендатурам, які вели постійний нагляд. Такий стан речей зберігався з невеликою перервою у 1947-1948 рр. аж до 1956 р., коли режим комендатур було ліквідовано, але депортованому польському і німецькому населенню надалі не було дозволено повертатися у рідні місця в Україні. Хоч із них було знято статус спецпоселенців, але не було реабілітовано та осуджено покарання сталінської влади, як і не було повернено залишеної власності.

Перші депортації з прикордонних районів до далекого Казахстану було проведено з 20 травня по 5 червня 1936 р. - вивезено 5570 сімей. З тодішньої Київської області депортації підлягало 3317 родин: Городницький район - 900, Олевський - 560, Ярунський - 693, Баранівський - 608, Новоград-Волинський - 556. Решта 2250 родин підлягали депортації з Вінницької області, зокрема з Проскурівського, Шепетівського, Берездівського, Славутського, Плужанського і Волочиського районів. Місцеві органи НКВС складали списки родин, що підлягали виселенню, керуючись при цьому виключно їхньою національністю (мішані сім’ї залишалися на місці), а також хоч якимись інформаціями про «антирадянську» і «контреволюційну» діяльність, «ворожі» настрої цих людей. Звинувачення носили загальний характер, полякам згадували навіть «радісне повітання легіонів Пілсудського у 1920 р.». Серед депортованих були члени партії, голови сільрад, колгоспів тощо.

У селах про переселення до Казахстану повідомлялося за 8-10 днів. Після цього підводами та вантажівками людей з майном доставляли на залізничні станції і під вартою відправляли на схід. Коли ешелони відходили, як довідуємося зі зведень НКВС, люди вигукували: «Прощай, Україно!.. Прощай, Україно!». Сім’ям дозволялося забирати з собою практично все своє майно, а за залишені посіви, картоплю, зерно навіть передбачалося відшкодування. Однак на практиці, як засвідчують збережені документи, часто траплялися зловживання місцевої влади та керівництва колгоспів. Останні не тільки нічого не відшкодовували, але й зумисне затримували коні і корови депортованих. Пере­селенська акція мала відповідне ідеологічне забезпечення. Згідно з «Инструкцией НКВД УССР о переселении» вимагалося говорити людям, що на новому місці в Казахстані ніби-то на них чекає поселення на вільних землях, де вони одержать до 25 га на господарство, звільнення від податків, обов’язкової здачі зерна і м’яса протягом трьох років, вигідні державні позики для облаштування домівок. Особливо облудливими виглядали обіцянки, що на новому місці «існують сітка торговельних установ, заклади охорони здоров’я, культури», приготовлено житла та господарські будівлі. Після трьохтижневої подорожі у товарних вагонах поляки з України вже у північних областях Казахстану переконувалися на власні очі, що нічого з обіцяного не було, у безмежних степах, при суворому кліматі потрібно щоденно боротися за виживання. Прибульців, згідно зі спогадами, везли за кілька десятків кілометрів від залізничних станцій і залишали серед голого степу для облаштування майбутнього села. Тільки подекуди встигли побудувати із саману (суміш глини і трави) невеликі будинки, що мали тільки дві кімнати і куди вселяли по дві родини. Часто першу зиму в Казахстані депортовані змушені були проводити у землянках.

У середині вересня 1936 р. ще з більшим розмахом розпочався другий етап депортацій поляків і німців з України до Казахстану. В урядових документах наголошувалося на необхідності «очищення сіл від польсько-німецького контрреволюційного елементу, який має зв’зки з закордоном». Подібне також стосувалося сіл, які прилягали безпосередньо до оборонних об’єктів. Найбільше людей депортували тепер з північно-західних районів Київ­ської області - Коростенського, Єміль­чин­ського, Барашівського. У той же час у Вінницькій області кількість польських сімей (на Поділлі німці не проживали), що підлягали депортації, досягла 5185, у тому числі з Базалійського району - 300, Городоцького - 450, Сатанівського - 500, Смотричського - 300, Кам’янець-Подільського - 490, Полонського - 450, Ізяславського - 300, Старокостянтинівського - 300 та ін. Звертала на себе увагу велика кількість дітей у депортованих сім’ях. Розмах цих депортацій, особливо на Волині, призводив до зміни етнічної структури регіону, зникнення цілих сіл та хуторів, масових закриттів шкіл. Це були справжні етнічні чистки. Майже одночасно у прикордонні райони з Лівобережних областей України у будинки депортованих поляків вселяли «благонадійні» українські сім’ї, у складі яких обов’язково були чоловіки після служби у Червоній Армії, члени партії і комсомолу, колгоспні активісти.

Нелегкою справою є визначення кількості депортованих до Казахстану у 1936 році. У збережених архівних матеріалах не завжди цифри подано щодо кожного району і села; здебільшого йдеться про кількість сімей. На сьогоднішній день в історичній літературі можна зустріти твердження про 35, 49 чи навіть 60 і більше тисяч осіб. Також не бракує тверджень про те, що депортації поляків з Правобережжя мали місце і після 1936 р. На підставі віднайдених архівних матеріалів нам вдалося встановити, що у 1936 р. з України до Казахстану було депортовано 14,9 тис. сімей (господарств), що, на нашу думку, могло становити біля 60 тис. поляків і не більше 10 тис. німців (у середньому на 1 сім’ю припадало 4,8 особи)

Примусове виселення польського населення з Волині і Поділля залишило глибокий слід у свідомості та історичній пам’яті поляків. Про свої кривди довгий час їм доводилося мовчати. Думається, давно настав час заявляти про них на повний голос, для торжества справедливості і для увічнення пам’яті загиблих. Польське населення України сповна розділило трагічну долю всіх її жителів у часи сталінізму. Депортація до Казахстану у 1936 р. виявилась тільки частиною жорстоких антипольських акцій влади у 1930-ті роки. Їх наслідком стали не тільки демографічні втрати, але і фізичне знищення, розрив культурно-побутових і родинних зв’язків, прискорення асиміляції. І ще одне. Досвід проведення депортації польського населення з України до Казахстану у 1936 р. було використано у 1940-1941 роках, коли з новоутворених західноукраїнських областей на територіях, отриманих СРСР за пактом Молотова - Ріббентропа, у східному напрямі було вивезено як ворожий і небажаний елемент кількасот тисяч поляків, українців, представників інших національностей. Депортаційна політика стала для влади важливим засобом вирішення національних і політичних проблем.

* * *

У Польщі на рубежі 80-90-х років минулого століття державні, громадські, релігійні організації розпочали активну роботу з допомоги полякам у Казахстані. З Польщі приїжджали вчителі, а молодь запрошувалася на навчання у польські університети. Прийнятий закон про репатріацію дозволив виїхати з Казахстану 4 тис. осіб, яким місцеві органи влади у Польщі надали житло, працю, допомогли адаптуватися до нових умов. Однак прийняти більше співвітчизників зі сходу у Польщі не змогли, хоч бажаючих виявилося у кілька разів більше. Були випадки і повернення людей до Казахстану, після того як їм у Польщі не забезпечували відповідні умови проживання.

Додамо, що полякам з Казах­стану не зовсім відповідає статус «репатріанти», оскільки вони фактично не були громадянами Польщі, а громадянами СРСР, для яких справжньою батьківщиною була і є Україна. Проте після проголошення незалежності України про депортованих поляків якось не згадувалося на урядовому та державному рівні. Напевно це було продиктовано суто кон’юнктурними моментами, коли на повен голос говорилося про кримських татар чи німців, яких у роки війни було депортовано з Криму і півдня України. Перших влада в особі Держкомнацу України намагалася повернути за всяку ціну на їхню історичну батьківщину до Криму, керуючись намаганням створити певну противагу сепаративним діям російськомовних мешканців півострова. Більше 200 тис. кримськотатарського населення, незважаючи на різноманітні труднощі, все-таки прибуло до Криму. Німецьке населення однак не вдалося повернути на південь України, попри бажання української влади і початок підготовки відповідних програм. Німці з Казахстану попрямували в основному до багатої об’єднаної Німеччини. Часто разом із ними могли виїхати і поляки, українці, росіяни (мішані сім’ї). Цікаво, що в останні роки близько 20 тис. поляків з Казахстану виїхало на постійне місце проживання до Російської Федерації, влада якої у зв’язку з демографічними труднощами, приймає російськомовне населення з республік колишнього СРСР. Немало поляків осіло у Калінінградській області з метою бути ближче до Польщі, з якою пов’язують майбутнє своє і своїх дітей.

Сьогодні у Польщі готується новий видозмінений закон про репатріацію, який має на меті піднести справу запрошення поляків (у першу чергу з Казахстану) на загальнодержавний рівень. Це, напевно, дозволить у недалекому майбутньому збільшити кількість польських сімей, які зможуть прибути на береги Вісли. Може статися так, що їхній шлях буде пролягати через Україну, звідки 75 років тому їх батьків і дідів жорстока сталінська влада депортувала у далекі степи тільки на тій підставі, що були поляками.