Пропав будинок, або Скільки коштує духовне відродження

Розподіл церковного майна — річ тонка. Ті, хто змушений за службовим обов’язком цим займатися, опиняються в дуже незручному становищі, спричиненому необхідністю не просто повернути після відповідних наказів і розпоряджень церквам їхнє майно, а й розподілити його між усіма бажаючими «оптимальним чином». Причому доводиться спиратися на дуже приблизну законодавчу базу. Тобто приймати соломонове рішення. А воно, як відомо, залежить від кількох основних чинників: власних конфесійних уподобань місцевих «соломонів», уміння регіонального священства «вирішувати питання» і від «розпоряджень щодо конкретних об’єктів», які надходять із самого стольного града Києва. Тому, коли на всіх спадкоємців «жертв тоталітарної системи» гідного церковного майна не вистачає, государеві люди змушені потрошити казну. І тут — чого тільки під їхню руку не підвертається! І найчастіше все сходить з рук. Але не завжди. За інформацією «ДТ», пам’ятку архітектури «Садиба Рея» (с. Псарі Рогатинського району Івано-Франківської області), що перебуває у власності Української православної церкви Київського патріархату, незабаром може бути повернуто у власність держави. Якщо, звичайно, облрада та облдержадміністрація зможуть розподілити між собою відповідальність за це рішення.

Читачеві саме час здивуватися: яким чином садиба Рея, споруда, яка ніколи церкві не належала, яка має статус пам’ятки архітектури, могла потрапити під «реституцію церковного майна»? Але читач «ДТ» — людина бувала. Він сам здогадається, що це було не надто складно. І буде правий. Садиба була в користуванні УПЦ КП із 1996 року. Її передали УПЦ КП у той час, коли всі ще були впевнені, що Ма­нявський скит отримає УПЦ. Аби «врівноважити» це рішення, УПЦ КП запропонували натомість створити монастир у садибі Рея. Із монастирем не склалося. А через два роки Манява дістала­ся-таки УПЦ КП. Про садибу Рея на деякий час забули. А в 2005-му облрада Івано-Франків­ської області ухвалила рішення передати садибу вже не у користування, а у власність Івано-Франківської єпархії УПЦ КП. Нові господарі заходилися цей пам’ятник «ремонтувати» на власний розсуд (так само, власне, як і Манявський скит) — на те вони й господарі. Але, відчуваючи ненадійність владного рішення, ухваленого в порушення кількох законів, новий власник вирішив перестрахуватися. Продавши садибу приватній особі. За добре продуманої операції — усі вигоди такого рішення очевидні. І грошики отримаєш, і нерухомість нікуди не дінеться, якщо покупця правильно вибрати.

Але в даному випадку операція зірвалася. Чи то облрада схаменулася. Чи то відіграли роль публікації в пресі. Чи то зусилля іншого претендента на садибу — Українсько-польського фонду «Псарі», очолюваного Марчином Реєм, онуком останнього власника садиби, — не пропали марно. Так чи інакше, суд визнав угоду купівлі-продажу недійсною. У результаті чого на світ Божий були витягнуті й набули розголосу подробиці незаконної передачі садиби у власність УПЦ КП.

Історія із садибою Рея виявила кілька дуже цікавих особливостей майнових відносин церкви і держави. Що відбувається з майном, яке передають у власність релігійної організації? Подеколи ситуацію найкраще прокоментувати словами професора Преображенського: «Пропав дім!». Навіть коли йдеться про передачу всього лише в користування (або, іще крутіше, у постійне користування). Саме це формулювання є не надто виразним евфемізмом. Розуміючи це, чиновники набагато охочіше передають церковні споруди у власність, ніж у користування. Бо так простіше — уся відповідальність за використання будівлі лягає на нових власників. Чи згоріла церква, чи зазнала «реставрації до невпізнання», чи знесли її, а натомість звели щось несосвітенне — це вже не проблема держави. Це, можна сказати, взагалі не проблема.

А от із користуванням — клопоту не збудешся. Оскільки не передаються у власність переважно пам’ятки архітектури національного значення. А отже, доведеться укладати охоронну угоду. Яка обов’язково порушуватиметься. Тому що уявлення про експлуатацію храмового приміщення у вірян і фахівців з охорони пам’ятників докорінно різняться. А переслідувати громаду за законом за порушення угоди ніхто не буде.

Ось, наприклад, нещодавній сюжет про Андріївську церкву в Києві. Ця пам’ятка XVIII століття, передана в користування громаді Української автокефальної православної церкви, перебуває на балансі заповідника «Софія Київська». «На балансі» означає, що заповідник несе повну відповідальність за цілість церковної споруди та її внутрішнього оздоблення. Але не так давно батюшка зажадав від керівництва заповідника віддати йому ключі від церкви, перестати проводити екскурсії та концерти в приміщенні храму, продавати квитки, збирати пожертви на реставрацію. При цьому шанованого священика цілком улаштовує, що реставрація і контроль за станом пам’ятника здійснюються за кошти платників податків. Усе правильно: ремонт нехай робить господар. А в нього від цього приміщення тільки ключі. І право розпоряджатися. Повною мірою і безоплатно. Така-от багата в нас країна... А вказівку задовольнити всі вимоги суворого батюшки директор заповідника, за неофіційними даними, отримала прямо з Банкової. Телефоном.

Церковну споруду — пам’ятку архітектури — не захистять ні статус, ні договори. Тому що батюшка має високих покровителів. Тому що міліція вважає за краще не мати справ із церковниками. Тому що керівництво інших музеїв свідомо нацьковує своїх співробітників на громаду, аби в каламутній водичці було зручніше ловити жирнішу рибку. Тому що захист культурної спадщини став справою окремих ентузіастів, страшенно далеких від народу, а через це абсолютно по-донкіхотському неспроможних і смішних. Тому що влада, якій ми довірили нашу спадщину, вважає цю спадщину своєю власністю, якою вона може вільно розпоряджатися — торгувати, обмінювати, дарувати.

Тому що віддавши свою спадщину в «держсховище», ми самі на неї начхали. І пам’ятки насправ­ді нам абсолютно не потрібні.

Нікому не потрібна дерев’яна церква XVII століття — так само, як Кирилівська XII або Андріївсь­ка XVIII. Вона не потрібна церкві — тому що інакше батюшку, який не зберіг її, погнало б з парафії єпархіальне начальство. Вона не потрібна селу — інакше не згоріла б. А якби згоріла — винуватців швидко б знайшли. Вона не потрібна владі — інакше вона була б ретельніша в розслідуваннях. Не потрібна вона й усім нам, незалежно від конфесійної належності. Тому що новина про чергову згорілу карпатську церкву викликає в нас у кращому разі мляве сумне зітхання або так само мляву тираду про «бидло», під яким ми ні в якому разі не маємо на увазі себе.

Тому що для нас усіх — із президента країни починаючи, парафіяльним дячком закінчуючи — це не пам’ятки, не культурна спадщина, не національні святині. Це майно. А отже, цим можна торгувати.

Втім, садиба Рея є дуже цікавим прикладом не тільки того, як чиновники запросто розпоряджаються довіреним їм народним добром. А й прикладом блазнівської ідеології нинішньої української влади загалом. Влади, яка просить світове співтовариство визнати Голодомор 33—34-х років геноцидом українського народу, але навіть не думає переглянути право на існування у власній країні Комуністичної партії, на яку покладається відповідальність за цей геноцид. Влади, що виголошує пишномовні фрази про «незалежну Україну, за яку проливали кров», але не бажає чути про те, щоб прирівняти до ветеранів ВВВ ветеранів УПА, котрі (єдині) за цю незалежність воювали. Одне слово, ладні бути патріотами і поводитися красиво, допоки це їм нічого не коштує.

До чого тут садиба Рея? До того, що рішення української влади про подолання наслідків тоталітарної політики СРСР щодо церкви настільки ж непослідовне. Садиба Рея, як і багато інших садиб, палаців, земель, потрапила в державну власність СРСР унаслідок тієї ж тоталітарної політики — її було вилучено в законних власників. І коли вже говоримо про реституцію, тобто повернення неправедно забраного, то чому тільки церковного майна? Просто тому, що мати справу з церквами набагато дешевше, ніж із людьми, чиї пращури були розкуркулені, репресовані, просто емігрували і тільки тому вижили? Так, це дуже дорого. Ми цього не потягнемо.

То, може, обійдемося без високих (і нечесних за своєю суттю) фраз про «подолання наслідків»? Адже навіть щодо церковного майна вони не виправдовуються. Те, що відбувається, може бути названо «передачею культового майна», але не «реституцією». Кого «поновлювати в правах» щодо церкви, побудованої румунами-православними, потім зайнятої греко-католиками внаслідок міграції, після «скасування унії» переданої РПЦ і надалі перетвореної на склад? Гадаєте, основна колізія між УПЦ і греко-католиками? Це було б занадто просто. Тепер уявіть собі, що село майже вимерло — населення ледь не в повному складі потрапило під депортацію і поїхало піднімати цілину. Зате згодом тут осіла дружна вірменська громада. Яка заодно із селом успадкувала й церкву, що стала відтоді вірменською. Що виправдано історично, раціонально, але є абсолютно несправедливим. Однак і тепер ми не застраховані від несподіванок. Тому що як тільки вірменська громада закінчує оформляти документи, ремонт церкви тощо, у селі з’являється спритний батюшка якоїсь із православних конфесій. Він збирає підписи десятьох селян (ну то й що, що в селі населення — не менше п’ятисот?), реєструє громаду й подає через суд вимогу віддати церкву їй. Суд, спираючись на положення про реституцію, виносить рішення на користь новоутвореної православної громади. Нераціонально, але справедливо. Проте і це не кінець фільму. Тому що виконувати рішення суду ніхто не поспішає — ні виконавча служба, ні міліція, ні СБУ, ні наряд ЗМОП. Усі вони приїдуть у зазначений час у зазначене село, походять довкола, насваряться пальчиком на непокірливих бабусь, що оточили церкву живим ланцюгом. І поїдуть додому борщ їсти. Тому що з Києва прийшла недвозначна вказівка: ніяких релігійних конфліктів у переддень святкування 1020-річчя Хрещення Русі. Цей сценарій складено з фрагментів цілком реальних історій, що регулярно трапляються в різних регіонах України. І, погодьтеся, у ньому є драйв. Як у вестерні з зірками шерифа, кольтами 45-го калібру і судами Лінча. От тільки держзамовленню на «подолання наслідків» він аж ніяк не відповідає. Одне слово, знову не заплатять...

До речі...

Зовсім не обов’язково їхати на батьківщину Роксоляни, аби переконатися в тому, що коли мова заходить про святе — у церковному значенні, — потрошити казну стало в Україні добрим тоном. Минулого тижня жертвою «духовного відродження» остаточно впав черговий київський сквер. Проект храму Христа Спасителя для УПЦ МП у районі станції метро «Либідська» було розглянуто і затверджено на засіданні міськради минулого тижня. Попри те що склад міськради не затверджений, тобто працювати, відповідно до закону, не може. Але хто ж не виконає «особливого розпорядження КМДА»? Сквер, як було зазначено, «не користується популярністю через загазованість». Про те, що роль скверу в умовах високої загазованості — аж ніяк не в «популярності», а бодай у мінімальному очищенні повітря, великі уми від міськбуду важають за краще промовчати. Певне, на захист скверів високих вказівок не надходить.

Не подумайте, що автор заперечує проти будівництва кафедрального собору УПЦ у Києві. Хоч на п’ять тисяч парафіян, хоч на десять. Із готелями, митрополичими палатами, телестудіями, іншими конче необхідними атрибутами. Але чому знову Печерськ? Де в УПЦ є Києво-Печерський лавра, що займає аж ніяк не меншу площу, щільно забудовану старими й новими спорудами, серед яких і будинок для прочан, і митрополичі палати, й адміністративні будівлі. Чому наші дбайливці про святе так горнуться до центру міста, де кількість церков на душу населення і так уже не надто пристойна порівняно з їхньою низькою концентрацією в нових спальних районах? Чому потрібно пускати під ніж сквер у центрі, що задихається від вихлопів, якщо можна зручно розташуватися на вчорашніх пустирях Позняків, Осокорків, Теремків, Троєщини? Де й парафіян побільше, і дихати легше. Не круто? Чи землиця не в тій ціні?

Начальник відділу у справах релігій і національностей Івано-Франківської облдержадміністрації Михайло ПОДЮК:

— Як і яке майно може бути передане релігійній організації в порядку реституції церковного майна?

— Відповідно до указу президента про подолання наслідків тоталітарної політики — це спроба компенсувати церквам майнові втрати, яких вони зазнали за часів СРСР. Спираючись на закон про свободу совісті, ми безплатно передаємо релігійним організаціям у власність чи користування майно, яке перебуває в державній власності. 1995 року, як відомо, держвласність було розділено на обласну, котра зберегла статус державної, і комунальну — міську територіальну власність і територіальну власність сіл. Тепер, відповідно, може повертатися релігійним організаціям лише те, що перебуває на балансі області. Те майно, яке потрапило в комунальну власність, тобто перебуває на балансі міста чи села, може передаватися лише в разі, якщо на те буде воля місцевих органів самоврядування.

З частиною релігійних організацій, які володіли колись певним майном і можуть підтвердити це документально, питання про передачу вирішується легко. Але буває, що прямих наступників немає. Скажімо, не залишилося в місті лютеран, а лютеранська церква є. Церковна споруда може використовуватися лише як церква. Тому ми передаємо її в користування якійсь іншій християнській громаді.

— Дія цих законів поширюється лише на споруди чи будь-яке майно, що належало раніше церкві?

— Ідеться лише про культове майно — тобто лише про ті речі, які використовують у богослужбовій практиці, починаючи з храмової споруди і закінчуючи дароносицями. Тобто якщо, наприклад, у музеї висить ікона, а представники місцевої православної громади незаперечно доводять, що ікона ця належала їхній парафії, цю ікону буде вилучено з музею і передано вірянам.

— А яка доля землі, котра свого часу належала церквам?

— Подібні претензії є. Але землі ми не повертаємо. Окрім тієї, на котрій безпосередньо стоїть переданий храм і якась ділянка при ньому. За площею немає жодних обмежень — може бути зовсім маленький шматочок-палісадничок, а може бути цілий цвинтар. Коли церковна споруда переходить у власність громади, у власність переходить і земля. Податки з неї релігійна організація не сплачує — відповідно до закону.

— Тобто якщо церква, скажімо, згоріла, то землю, на якій вона стояла, можна просто продати?

— Загалом так.

— Державні органи якось відстежують долю цінного майна, переданого у власність релігійній організації?

— Держава не веде обліку цінностей, котрі перебувають у власності церковних організацій. Але навіть якби ми цим займалися, це навряд чи було б легко. Наприклад, батюшка збирає десять активістів парафії на збори, на яких ухвалюється рішення про те, що потрібно відремонтувати ґанок. Для цього вони домовляються продати одну зі старовинних ікон або золоту дароносицю. Потім виявляється, що дароносицю продали за 100 гривень — вам навіть чек покажуть. Але ж ви розумієте, що золотої дароносиці за 100 гривень не купиш. Коли в церкві затівають реставрацію чи ремонт, можуть зникнути або бути замінені на копії окремі ікони і навіть цілі іконостаси. Коли церква згорає — взагалі жодних кінців не знайдеш. Ще один спосіб — дерев’яну церкву обкласти цеглою, а власне дерев’яну потім усередині розібрати й винести. Після чого дерев’яна церква зникає. Можливостей багато.

— А якщо йдеться про пам’ятки архітектури?

— Пам’ятки архітектури можуть передаватися в користування з підписанням охоронного договору. Відповідно до цього договору, вони не мають права змінювати зовнішній вигляд і провадити якісь роботи з реставрації без експертизи органів, які відають охороною пам’яток. Але релігійні організації неприбуткові. Коштів на експертизу, реставрацію в них немає. Тому найчастіше релігійні організації грубо порушують вимоги охорони пам’яток, виконуючи ремонт на власний розсуд. Якщо органи охорони документують факт порушення договору, договір про користування храмовою спорудою може бути розірвано. Але на практиці такого не траплялося. Тому що грошей на гідне утримання пам’ятки немає не тільки в релігійної організації, а й у держави. Якщо ми заберемо церкву у вірян, ми не врятуємо пам’ятки — вона і далі руйнуватиметься . Тому ми просто заплющуємо очі на подібні порушення.