Пропаща сила Майдану?

Жоден інститут, заснований на страху, не може сприяти розвитку.

Бертран Рассел

Між владою, бізнесом і домогосподарством триває постійний діалог, який є змістом політичного життя країни. Ніша виживання - це своєрідний інститут-покруч, який виступає суб'єктом такого діалогу.

Ніша виживання домогосподарства формується самоузгоджено за збігу певних обставин. Вони є такими.

Держава зловживає своїми регуляторними функціями. Відтак ринок стає млявим. Щоб реалізувати свою ініціативу, громадянин мусить пройти через інституційну тяганину, корупційні виплати й докласти надмірних фізичних та емоційних зусиль.

На самому ринку автоматично формуються вертикально інтегровані монополії як єдина форма економічної діяльності, що мінімізує зв'язки з державою, - транзакційні витрати. Монополії, своєю чергою, нищать суть ринку як суспільне благо. Ці процеси знаходять своє відображення у політичному просторі країни. Викривлення ринкових відносин державою та монополіями перетворюють владу на інструмент конкурентної боротьби. Маніпуляції та інформаційні спецоперації заповнюють політичний простір, відтак він порожніє. Спотворений ринок і лукавий політичний простір дезорієнтують суспільство, що унеможливлює появу в суспільному житті країни неангажованих солідарних дій. Так створюються передумови для формування в країні ніші виживання, а сама вона втрачає свою суб'єктність. Домогосподарство, яке опиняється в означеній ситуації, тільки в такий гібридний спосіб може легалізувати себе, а його легітимація стає обмеженою вузьким колом близьких і друзів. Це послаблює стійкість домогосподарства, робить її залежною від держави та монополій. Відносини з "партійними" та "громадськими" структурами опосередковано також визначаються державою і монополіями, тому й беру їх у лапки. В країні ніш виживання соціальні ліфти заблоковані. Спроба змінити свій соціальний статус потребує надмірних фізичних зусиль, участі в корупційних схемах і часто - принизливих моральних компромісів. Версії з трудовою еміграцією призводять найчастіше до розпаду, а не зміцнення домогосподарства. У кращому разі воно набуває гібридних ознак.

Перебування домогосподарства у ніші виживання призводить до надзвичайно небезпечних наслідків - як для його членів зокрема, так і для країни загалом. Після такого тривалого періоду занепаду економічних відносин, політичних ідей та суспільних контактів навіть успішні реформи (в оптимістичній версії) не дають бажаного результату, бо ментальна - неформальна частина - суспільного договору і далі культивує настанови ізоляціонізму й зневіри.

Як у житті домогосподарства проявляють себе негативні сторони ніші виживання?

Вони позначаються на загальному зниженні життєвого тонусу членів домогосподарства.

Домогосподарству, занурившись у нішу виживання, можливо, й вдається уникнути загроз розпаду, але воно розплачується за це надзвичайно високою ціною - можливістю радіти повноті життя. Свою шукану безпеку воно здобуває, блокуючи контакти з навколишнім світом, оскільки нове сприймає як загрозу удаваній стійкості. Відтак усе, що відбувається навколо, не може бути використане для внутрішнього зростання, та й саме зростання домогосподарства перестає бути метою.

У такому домогосподарстві головним стає не новаторство, а повторення раніше знайдених дій і контроль "внутрішньої" реальності. При зануренні домогосподарства в нішу виживання зовнішня реальність узагалі втрачає сенс, ігнорується, бо становить лише загрозу. Головна вимога до неї - невтручання у знайдений комплекс фіксованих дій. Втома, нудьга й апатія стають основою раціоналізації поведінки, яка вже не культивує емоцій і переживання, бо вважає їх надмірністю. Усяке зусилля щось змінити в таких настановах стає марним, бо негайно визначається як зайве. Втома інтерпретується як результат і мета роботи. Відтак фізичне й емоційне виснаження стає природним станом домогосподарства. До того ж воно включається у спотворений сенс достатку й стійкості.

Вийти за межі ніші виживання домогосподарство не може, бо там простір тривоги, а окремі спроби здійснити такий вихід закінчуються панічними нападами. До того ж домогосподарство заплатило і платить велику ціну за "комфорт" ніші виживання. Тому об'єкти зовнішнього світу для нього втрачають привабливість у сенсі нових ідей і сприймаються лише як контрольоване неминуче зло - простір невизначених панічних страхів. Думка в такому домогосподарстві згасає, бо втрачається культурний зв'язок між уявленням про реальність і реальністю. Що глибший такий розрив, то більш удаваним стає життя такого домогосподарства і його членів, воно більше не потребує наявності свідомості для аналізу дійсності та синтезу його в уявлення про дійсне.

Навіть накопичення перестає бути метою домогосподарства, що перебуває в ніші виживання, бо потребує зусиль, які вимагають виходу за межі досягнутого принизливого конформізму, що інтерпретується як комфорт. Відсутність бажань стає імперативом, беззастережною моральною настановою такого домогосподарства.

У відкритому суспільстві "відсутність бажань як здобуття всього" може тлумачитися як стан щастя, але він не має нічого спільного з реалізацією настанов ніші виживання. Цей ментальний зсув надзвичайно важливо своєчасно розпізнавати, щоб не потрапити у пастку маніпуляцій.

Досвід - це переосмислене минуле. В ніші виживання досвід домогосподарства вимушено деформується регуляторною логікою держави і сваволею монополій з метою консервації ізоляції. Тому образ майбутнього такого домогосподарства штучно створюватиметься з відповідних символів переписаної гібридної історії, яка вже не відображатиме минулого в усій його повноті. Замість динамічних спонтанних порядків відкритого суспільства ми отримаємо сукупність нав'язаних порядків - ніш виживання. Будь-який нав'язаний порядок потребує ресурсних витрат. Держава і монополії в такій схемі забезпечуватимуть їх за рахунок виснаження самого домогосподарства і заробітчан як його найбільш платоспроможних членів. Субсидія є корисним інструментом підтримки домогосподарства в умовах, коли воно відкрите, має версії розвитку, а в країні працюють соціальні ліфти. Коли ж домогосподарство закріпачене нішею виживання, субсидія стає інструментом його виснаження, бо джерелом її формування є ті ж таки домогосподарства і заробітчани. При цьому монополісти отримують гарантований грошовий потік із захищених статей бюджету. Замість розриву викривленої системи формування ніш виживання домогосподарств ми отримуємо її повноту.

Для того щоб проілюструвати шкідливість монополій, скористаємося певною моделлю-метафорою. Уявімо собі окрему громаду. Вона успішно вирішує питання своєї життєдіяльності і динамічно розвивається. В якийсь момент до неї з пропозицією звертається монополіст, що постачає, скажімо, електроенергію. Дуже швидко громада переконується в цінності послуги у побуті, виробничій діяльності, інформаційному спілкуванні зі світом тощо. Через деякий час досвід і навики "доелектричного" існування громади втрачаються, зникають і технологічні ланцюги, що забезпечували таке існування. Це призводить до формування в громаді комплексу завченої безпорадності. Наступне покоління її членів уже не уявлятиме собі життя без електрики. Це відповідним чином відображається в настановах неформальної частини суспільного договору. Монополіст, навіть поза усвідомленням цього факту, починає впливати на ментальне життя громади. Тому, якщо власник монополії захоче збільшити свої прибутки, піднявши тарифи, то це буде найбезневиннішим серед того, що може чекати громаду. Скажімо: він може зажадати від її членів підтримати той чи інший політичний проект; залежно від глибини психічних розладів може змусити членів громади вдягати майки певного кольору, а в школах у кабінетах фізики повісити власні портрети тощо.

Зрозуміло, що найпростішим запобіжним заходом від зазначеної брутальної версії розвитку подій є демонополізація, яка впровадить у ринок конкуренцію, і дерегуляція, що зменшить транзакційні витрати, мінімізація яких є спонукальним мотивом утворення вертикально інтегрованих монополій і корпорацій. А те, що така версія подій є цілком реальною, ми можемо бачити на прикладі сусіда, де було проголошено монополію на "национальное достояние".

Економічна шкідливість монополій добре відома - вона руйнує ринок як суспільне благо. Але ще більша шкода від них полягає в тому, що монополія виступає передумовою формування життя як ніш виживання, а згодом стає й генератором ідеологічного обґрунтування правильності такого способу існування.

І мова вже не про електрику, як у прикладі-метафорі, не про газ, вугілля, молоко тощо. Мова про будь-яку монополію і державу як легальну монополію примусу. За всіма ними потрібен пильний нагляд з боку суспільства. Вони повинні перебувати у просторі чіткого антимонопольного законодавства, що діє, а не застосовується вибірково.

У наведеному прикладі відносин монополії і громади криється й інша небезпека. Домогосподарства, відчувши на собі тиск монополії, її втручання у своє суверенне життя, переносять своє неприйняття присутності монополії у власному житті на всі пропозиції науково-технічного прогресу. Відбувається принципова і надзвичайно чутлива за наслідками підміна понять: винним у втручанні в життя стає не монополіст, а наукова інновація. Якщо домогосподарство перебуває в ніші виживання, а саме там воно й буде при монополіях, то у просторі його ментальних настанов почнуть формуватися консервативні, часом ретроградні очікування. Наукові принципи в такому разі починають поступатися місцем фантазіям, забобонам і мракобіссю, а віра поступається марновірству.

Економічна чи будь-яка інша монополія стає інструментом зміни принципів життя домогосподарства, громади, народу, а в глобальному світі - народів.

Розглянемо в цьому сенсі, у чому ж полягає головний сюжет Майдану гідності й подальших подій у нашій країні.

На час його вибуху в Україні державою і монополіями були створені всі передумови для перетворення країни на тотальну сукупність ніш виживання. Але пасіонарний прошарок населення гостро відчув небезпечні ментальні тренди суспільного договору. Він виступив з рішучим протестом. Зараз ми можемо стверджувати, що в багатьох подіях Майдану були й нав'язані сюжети, зокрема й ззовні. Ці чинники накладалися. Часом підсилювали один одного, часом гасили. Спрацювала та обставина, що спонтанні порядки, які ґрунтуються на енергії солідарних дій мас, а не лише на зовнішньому вичерпному ресурсі, завжди є більш живучими і стійкими у порівнянні з нав'язаними порядками. Спонтанні порядки ґрунтуються на логіці дійсності, а не нав'язаних сюжетах чиєїсь збоченої уяви. Тому вони на тривалих горизонтах часу не розпадаються. На відміну від гібридних конструкцій.

Для того щоб енергія Майдану не перетворилася на пропащу силу, мусимо негайно виводити країну - її домогосподарства - з ніш виживання. Це означає, що ми повинні ліквідувати обставини, що їх формують: надмірну регуляторну присутність держави й не обмежені законом монополії. Ці обставини руйнують ринок як суспільне благо. Тому капіталізму в країні й немає. Вони ж спотворюють політичний простір, роблять його гібридним, а отже, беззмістовним - крім меркантильних інтересів. Суспільний простір у таких умовах залишається розпорошеним, дезорієнтованим, з елементами нав'язаних постановочних ініціатив. Спонтанні ж порядки в ньому кволі, бо логіка життя формується, як і раніше, настановами пікселізованих ніш виживання - "моя хата скраю".

Якщо нам не вдасться здолати зазначені передумови, що формують Україну як сукупність ніш виживання, то через деякий час у ментальному складнику суспільного договору ми отримаємо такі покручі, що у порівнянні з ними настанова "аби не гірше" виявиться найвищою ознакою "підприємництва" й "ініціативи". За таких умов не спрацює жодна реформа, бо прірва між формальною нормою і моральною настановою буде нездоланною. Така конструкція стане передумовою вже наступної еволюційної фази ніші виживання - авторитарного управління державою. Всі наслідки такої трансформації ми спостерігаємо на прикладі сусіда, до того у в вигляді кривавої війни проти України.

Якщо хтось розпізнає в описаних настановах очікування "вати", то цілком матиме рацію, бо "вата", якщо її позбавити нав'язаної територіальної екзотики, є універсальним змістом ніші виживання однаково де - чи то на сході, чи то на заході країни.

Відтак найнагальнішим завданням політичного класу України стає дерегуляція і демонополізація. Це означає створити в країні справжній ринок і конкурентне середовище на ньому. Завданням креативного класу повинен стати нагляд за неформальною частиною суспільного договору. Його потрібно, особливо в умовах війни та інформаційної агресії, убезпечити від дезорієнтації, зневіри та втрати міри буття.

Децентралізація - це ефективний інструмент дерегуляції, але він стає таким, коли в суспільстві культивується настанова "закон виконують усі".

Демонополізація - це ефективний інструмент збереження ринку як суспільного блага, але він стає таким, коли в суспільстві діє імператив "немає нікого вищого за закон".

А такі настанови виникають і культивуються в суспільстві, складають його ментальну ознаку, коли закон точно й оперативно відображає інтегральне уявлення людини, домогосподарства, громади, народу про справедливість.

Німці кажуть: "Das Gesetz muss aus dem Gedanken des Volkes gesprochen sein". Що буквально означає: "Закон потрібно випитати в народу".

Створення заможного, самодостатнього, стійкого домогосподарства, що як суб'єкт веде змістовний діалог із владою та бізнесом, послуговуючись інститутами розвиненого громадянського суспільства, повинно стати національною ідеєю України. Домогосподарство як вільний інститут відкритого суспільства, що без тяганини в секторах держави легалізує свій соціальний статус, у секторах ринку без корупції реалізує свої ініціативи, а в секторах суспільства наповнює змістом і легітимує свою соціальну роль, - ось що має стати образом майбутньої України.

Тому надзвичайно важливо терміново вивести домогосподарство з ніші виживання, провівши реформи дерегуляції та демонополізації. І, коли замість настанови "аби не гірше" ми почуємо: "Шануймося, бо ми того варті!", - можна буде обережно стверджувати, що наша сила не пропаща.