Профспілка: з кишені «совка» на сковорідку капіталу?

Цікаво, що ж таке мало статися з нами, щоб, прокинувшись уранці, поснідавши й прийшовши на роботу, ми (о диво!) заговорили на повний голос? Щоб при появі шефа не сховали прапори або, що теж трапляється, себе за ними? Щоб зажадали прибавки до платні й дерзнули нарешті не погодитися зі звільненням колеги?!

Може, комусь здалося, що потрібними рецептами ми запаслися рік тому — разом із помаранчевими шаликами та прапорцями. Однак, як з’ясувалося, таких інтимних порад не роздають на майданах навіть у розпал демократичних революцій.

Соціологам замовлення не надходило.
Поки що?

Мій візит в Інститут соціології, що на вулиці Шовковичній, виявився символічним — у річницю Майдану. «Або прямо зараз, або я у відрядженні», — сказав тоді кандидат історичних наук Анатолій Арсеєнко. Мокрий сніг. Народ із піснями. Байкери з прапорами. Але мені — в інший бік.

Престижна адреса закладу різко дисонує з по-радянському обставленим кабінетом співрозмовника — єдиного в інституті, хто «щось» знає про українські профспілки. Сусіди по поверху, як змовившись, заважали розпочати розмову, коли Анатолій Григорович намагався пояснити мені, що займається все ж таки трохи іншими речами. «Можливо, якби справжні профспілки в Україні були, то й їм би приділяв частину свого часу, а так...» Я заперечую: «А як же тоді Федерація профспілок України — спадкоємиця соціалізму? Незалежні організації, що народилися в часи шахтарських страйків у середині 1990-х?..»

«Про це ви у їхніх лідерів запитайте, — парирував Арсеєнко. — Зрозумійте, щоб по-справжньому захищати свої громадянські права, потрібно події пропускати крізь свої ж мізки. І бажано щодня. Але візьміть останній збірник Держкомстату. Там розділу, присвяченого культурі, просто немає. Я хотів знайти: які газети люди сьогодні читають, що дивляться, скільки разів на місяць у театр ходять? Тобто наскільки адекватно оцінюють ситуацію і свою роль у ній? Адже з цього розпочинається активність.»

Анатолій Григорович 20 років прожив за кордоном, захистив дисертацію про профспілковий рух Америки і переконаний у тому, що сьогодні ми певною мірою повторюємо історію цієї країни. Себто надворі дикий капіталізм із усіма наслідками, які звідси випливають: накопиченням капіталу, його переділом, а тепер і демократичним відкриттям кордонів іноземним інвесторам. «Криворіжсталь» — лише перша ластівка.

«Під час Великої депресії 1930-х років у США виняткову роль відіграли журналісти та профспілки, — пояснює соціолог. — Перших називали «розгрібачами бруду». Вони проводили розслідування, викривали кримінальних банкірів, президентів компаній, політиків. У них регулярно стріляли. Однак вони продовжували це робити. Як наслідок, заради «порятунку країни» в жорна «нового курсу» Рузвельта потрапили з десяток мільйонерів. Тріумфом же американських профспілок було прийняття Великої хартії вільності, коли реальністю стали колективні договори з роботодавцями, контроль над прибутком і, як результат, необхідність для капіталу ділитися.

«Чому ж сьогодні ніхто не допомагає нашим «розгрібачам бруду»?! — запитую. — Ось ви, наприклад, чому не заявляєте на весь голос, що, мовляв, засидівся український робітник? Взяти хоча б той-таки торішній «Моніторинг соціальних змін в Україні 1994—2004 рр.» — останнє масштабне дослідження Інституту соціології. У ньому взагалі немає графи «профспілки»! Яке там повторення активної Америки?!»

«Моя аспірантка недавно захищала дисертацію на тему бідності в Україні. У неї було цікаве посилання. Канадська сім’я, наприклад, вважається бідною, якщо її витрати на харчування, житло, одяг і задоволення культурних та інформаційних потреб забирають понад 70 відсотків доходу. Вловлюєте різницю? Бідний ніколи не буде по-справжньому вільним — не до цього йому! Навіть із революцією в душі. Тому я сьогодні без прапорів і транспарантів. Ще кілька років такої безсистемності підходів на рівні вищого керівництва — і країна приречена. Що стосується наших досліджень і українських профспілок, то жодного замовлення з їхнього боку за 14 років незалежності нам не надходило. Здається, досить яскравий показник «присутності» профспілкової думки в нашій країні».

Є в Анатолія Арсеєнка ще одна гіпотеза «живучості головного світового експерименту», на який ми, схоже, вже остаточно наважилися. Відповідно до неї, капіталістичний лад усі довгі 70 років був помічений у прагненні «олюднити» своє обличчя виключно завдяки існуванню... СРСР. «Та ви ж цього не напишете!» Ну чому ж? Радянський Союз у світовій історії — факт незаперечний і повчальний. Та й кого, власне, звинуватиш у тому, що людина, по суті, як виявилося, зовсім не рівноправності хоче, а власності і влади. Навіть якщо називає себе комуністом. Однак, за свідченням Анатолія Арсеєнка, світова наука давно визнала: двополюсна система, як би це м’якше сказати, стимулювала західні країни до забезпечення додаткових соціальних пільг і гарантій найманим робітникам та службовцям. Тож ідея, кажуть, у цілому зовсім непогана була. Щоправда, занадто ідеальна для homo sapiens звичайної. Тому й провалилася. А як про все це всьому світові стало відомо, то «людське обличчя» носіїв іншої ідеї відразу ж і спотворилося. І тут без ідеологічних пересмикувань. Судіть самі. Якщо 15 років тому заробітна плата пересічного робітника і середнього менеджера міжнародної компанії перебували у співвідношенні 1:40, то сьогодні це має трохи інший вигляд — 1:500. Треба знати, «друзі», куди йдемо!

«Солідарність» закликає
від демократії перейти до справи

«У вільного ринку є свої обмеження. Якщо його не примусити, він не проведе різницю між зайнятістю й експлуатацією. У нього багато цінностей, але до їх числа не належить справедливість».

Зауважу, думка ця, для нас нині актуальна, належить одному з лідерів Американської федерації праці, яка, до речі, 1997 року, об’єднавши чотири розкидані по всьому світу інститути демократичних свобод, створила відомий центр «Солідарність». Так, ви не помилилися, це та сама організація, що безпосередньо причетна до тріумфу польської демократії на початку 1980-х і початку розвалу соціалістичного табору. З цього приводу існує маса фінансових та політичних теорій, однак, як мовиться, хто давнє пом’яне, той лиха не мине. Власне, і не про це пішла мова, коли ми разом із директором української програми профспілкового навчання центру «Солідарність» АФТ КПП Бобом Філдінгом та керівником його європейських і азіатських проектів Тімом Районом вирішили випити чаю в їхньому київському офісі.

Кар’єра цих двох чоловіків досить показова. Обидва тривалий час навчають демократії всіх охочих. Тім — дока в поваленні режимів країн Південно-Східної Азії. Боб, у ранзі екс-помічника Леха Валенси (з восьмирічним стажем), вичавлює останні соки з тоталітарного минулого в Україні. Я відразу запитала в них про співвідношення зарплат на історичній батьківщині. Думаю, а що як в Анатолія Арсеєнка ностальгія за «совком», у чому, до речі, багатьох учених із багажем того часу сьогодні часто звинувачують. А ось і ні! Пани підтвердили тезу товариша. І в їхній країні багаті багатіють, а бідні убожіють. Тому, напевно, досвідчені демократи, які, зауважимо, зовсім не ідеалізують улюблений предмет власної пропаганди, сьогодні вперто наполягають на тому, що отримати можливість голосно кричати на майдані та у ЗМІ — ще не означає побудувати громадянське суспільство з розвиненими інститутами демократії. У цьому, як сказав би ще один відомий політичний діяч, і «собака порився». У зв’язку з чим цитата з одного американського сайта: «Сама демократія нічого не гарантує. Проте в ній містяться обіцянка і виклик. Обіцянка, що вільні люди у спільній праці можуть управляти собою в такий спосіб, який служитиме задоволенню їхніх прагнень до особистої свободи, економічних можливостей та соціальної справедливості».

Тобто виходить, що заклики сьогоднішніх батьків української демократії — усім дружно активізуватися — зовсім не позбавлені логіки. Ось тільки з урахуванням маленької класової поправки: активізуватися слід не лише в плані «ударної праці на своєму робочому місці». Це, як мовиться, само собою зрозуміло — собі на життя і державі на податки. А й у частині захисту власної гідності, щоб праця твоя, перепрошую за тавтологію, гідно й оцінювалася. Однак завдання це не таке вже й просте. Тут самим помаранчевим прапорцем перед отетерілим шефом не помахаєш. Бо якщо про власне «людське обличчя» власники заводів і пароплавів сподіваються забути назавжди, то про те, що їхня сила — у єдності, аж ніяк! Тобто, розумієте, не про нашу з вами єдність давно мова: поки класики марксизму і ленінізму впродовж усього століття і в різних формах схиляли пролетарів усіх країн до акту єднання, капіталісти це зробили швидко й полюбовно. І тепер, перераховуючи причини тривалої кризи профспілкового руху на глобальному, так би мовити, рівні, Боб і Тім на перше місце поставили зовсім не традиційні корупцію та бюрократію в лавах профспілкових організацій, а зростання кількості транснаціональних корпорацій. У яких часто працюють або жінки, або іммігранти, готові на все заради стабільного заробітку; в яких нові технології дали «золотим комірцям» (програмістам і менеджерам) серйозні соціальні пакети й надзвичайні зарплати (до 200 тис. дол.); у яких багатьом людям профспілка тепер хіба що уві сні може привидітися.

Лідер незалежних профспілок знає,
«куди пливти»?

Якщо вже торкнулися світової кризи, то наше соціалістичне минуле, звісно ж, привнесло в неї свої неповторні риси. Якщо коротко, то, оскільки ми з самого початку претендували на рівноправність, класична функція профспілок — захищати — в Союзі відпала через непотрібність. Ось і вийшло, що протягом нашого короткого ХХ століття ми успішно займалися розподілом — путівок, талонів, сидорів та інших благ. Але сьогодні, коли розподіляти стало нічого, розумні люди радять «перегорнути класику». І тут уже всі старання іноземних інвесторів «Солідарності» і Ко без внутрішніх, так би мовити, ресурсів — марна трата часу й грошей. Сьогодні в Україні, щонайменше, дві основні сили, які уособлюють робітничий рух, — Федерація профспілок України та Конфедерація незалежних профспілок країни. Перша — логічне продовження колишньої Укрпрофради з 11 мільйонами автоматичних членів та майном на три мільярди. Друга — продукт шахтарських страйків, із 250 тисячами нових активних лідерів і повною відсутністю нерухомості. Заради об’єктивності, скажу, що є ще й третя сила — досить демократичний закон про профспілки. І навіть четверта — Генеральна угода, за якою щорічно на державному рівні влада, бізнес і профспілки накреслюють плани і ніби приходять до консенсусу в питаннях регулювання соціальних благ.

Що з цього? Та поки що нічого особливого. ФПУ котрий рік перебудовується. Тепер уже з новим, постмайданним лідером Олександром Юркіним. До речі, була чутка, що вибори його, після провалу екс-голови ФПУ, відомого пана Стояна, який кострубато підтримав рік тому «апологета» нинішньої опозиції Віктора Януковича, відбулися за зачиненими дверима. Казали також, що Юркін, до речі, досить позитивна у спілкуванні людина, — креатура Ющенка. І це, знаєте, ще одна проблема наших «рушійних сил» профспілок — їхня заполітизованість. Добре це чи зле? Вже знайомі нам американці на цей предмет однозначної відповіді не дали. З одного боку, є досвід колись — партії праці, а тепер — лейбористів, що, як і раніше, існує на гроші англійських профспілок, з іншого боку — маса прикладів, коли профспілки зі своїми «вічними» інтересами просто розчинялися в чиїхось політичних проектах. Що стосується цього, інтригує сьогоднішній розклад передвиборних уподобань національних профлідерів. Якщо ФПУ «природно» тягне у бік влади, то незалежні профспілки на чолі з нардепом Михайлом Волинцем вирішили підтримати БЮТ. Показово, що Волинець — давній соратник Юлії Володимирівни, включно з «Україною без Кучми» та Майданом. У відповідь на запитання, а чому ж тоді Тимошенко ні під час прем’єрства, ні тепер практично не озвучує належність ФНПУ до своєї політичної сили, Михайло Якович лише знизав плечима. Хоча потім сказав, що лідер БЮТ для простих робітників і службовців робить навіть значно більше, ніж сама про це говорить. Та й недарма, напевно, недавно озвучена Тимошенко «ідеологія» блоку іменується «Солідаризм». Розмірковуючи ж про майбутню самостійну роль профспілок на політичному полі України, Волинець зауважив, що його сила наразі не володіє необхідним для «вільного плавання» матеріальним ресурсом, що, однак, не заважає їй бачити, куди треба пливти і за що боротися. З цього приводу неоціненними Волинцю видалися слова навченого бойовим досвідом Леха Валенси. «Профспілки, — сказав той, — просто приречені зайняти свою нішу в суспільному й політичному житті. Адже разом із демократичною революцією в країну неодмінно ввійде капітал, тож захищати буде що. Головне — щоб було кому».

По місцеві аргументи стосовно цього Волинцю в кишеню лізти не довелося: «При Кучмі в мене намагалися вкрасти сина. Тільки за те, що ми ініціювали створення незалежної профспілки на комбінаті «Азовсталь» у Маріуполі. Потім ми створили нашу профспілку на «Криворіжсталі», але вона не вижила — лідерів звільнили. А недавно я дізнався, що в одному з банків, підконтрольних SCM, викинули на вулицю службовців цілого юридичного відділу тільки за те, що вони колективно дерзнули зажадати прибавки до платні».

Маяком, до якого ще тільки належить дійти і українським профспілкам, і суспільству в цілому, може послужити також відомий Трудовий кодекс, навколо ухвалення якого в країні вже кілька років не вщухають дискусії. «Тут дуже цікава історія, — продовжує Волинець. — У Росії ще років шість тому було ухвалено Трудовий кодекс. Їхні профспілки тоді прогавили багато питань, у тому числі й можливість звільнення працівника без згоди профкому. Пізніше стали шукати підтримки в Міжнародній організації праці (МОП) і Міжнародній конфедерації профспілок. Передбачаючи ситуацію в Україні, МОП звернулася до міністерства праці США, яке, у свою чергу, вигравши грант, виділило Україні майже два мільйони доларів на розробку трудового законодавства. Ми працювали більше року і зробили хороший законопроект. Однак дорогою до Кабміну з чиєїсь легкої руки документ підмінили. Важливі статті про неможливість звільнень без згоди профспілок, наприклад, звідти зникли. Профспілки розпочали спір, який триває й донині. ФПУ під час першого та другого читань фальшивого законопроекту у Верховній Раді ще за Олександра Стояна документ зрадливо підтримала. Втім, як і голова парламентського комітету з питань праці народний депутат Василь Хара. Таке враження, що люди просто виконують замовлення».

Воно й не дивно, адже в українському парламенті 300 мільйонерів-роботодавців. Оце так лобі! Куди там Волинцю з його єдиним мандатом від КНПУ, та й то в чужому списку. Куди там і ФПУ, яка з приходом Олександра Юркіна все ж таки зайняла категоричну позицію щодо «драконівського» Трудового кодексу. Тож усе ще попереду.

Ну, а поки що... Доки шанована українська громадськість в особі найманих працівників і працівниць тільки намагається сформулювати запитання («А що ж із нами таке має статися, щоб ми на повний голос, та по справедливості, прямо перед шефом?..»), там, угорі, вже давно прозрілі і об’єднані в численні спілки українські й закордонні промисловці та підприємці за дружньої підтримки колег із парламенту вже пишуть на них відповіді, причому на цілковитий свій розсуд. Еге ж, ці капіталісти можуть підсмажити на своїй тефлоновій сковорідці, тільки встигай — повертайся!